— Я сказала йому про дитину, — шепоче міс Селія. — Усіх дітей.

— Мінні, я би її втратив, якби не ви, — говорить він, узявши мою руку. — Хвала Богу, що ви були тут.

Дивлюся на міс Селію, у неї застиглий погляд. Я вже знаю, що сказав лікар. Бачу, що не буде більше дітей, народжених живими. Містер Джонні потискає мої руки, потім іде до неї. Він опускається навколішки та кладе голову їй на коліна. Вона безупинно гладить його волосся.

— Не покидай. Ніколи не покидай мене, Селіє, — плаче він.

— Скажи їй, Джонні. Скажи Мінні те, що ти говорив мені.

Містер Джонні підводить голову. Його волосся скуйовджене, і він дивиться на мене.

— У вас завжди буде робота тут, у нас, Мінні. До кінця вашого життя, якщо захочете.

— Дякую, сер, — кажу я і маю це на увазі. Це найкращі слова, які я могла би почути сьогодні.

Прямую до дверей, але міс Селія досить тихо просить:

— Залишся тут на трохи. Добре?

Тому я спираюся рукою на буфет, бо дитина у мені стає важкою. І думаю, як це так, що я маю багато, тоді, коли вона не має жодної. Він плаче. Вона плаче. Ми, троє дурнів, плачемо в їдальні.

— Кажу тобі, — розповідаю Лерою на кухні двома днями пізніше. — Натискаєш кнопку — і канал змінюється і навіть не треба вставати з крісла.

Лерой не відводить очей від газети. — Мінні, це не має жодного сенсу.

— Міс Селія має його, називається «віддалене керування». Коробка розміром приблизно з половину буханця хліба.

Лерой хитає головою.

— Ліниві білі люди. Не можуть навіть устати, щоб повернути ручку.

— Думаю, люди незабаром літатимуть на Місяць, — кажу. Я навіть не слухаю, що виходить із мого рота. Я знову слухаю вереск. Коли та леді завершить?

— Що на вечерю? — запитує Лерой.

— Так, мамо, коли ми їстимемо? — цікавиться Кіндра.

Чую, як у двір в’їжджає машина. Я слухаю, і ложка сповзає у каструлю з квасолею.

— Пшенична каша «Крім-о-віт».

— Я не їстиму пшеничну кашу на вечерю! — вигукує Лерой.

— Я снідала нею! — викрикує Кіндра.

— Я маю на увазі — шинку. І квасолю.

Йду зачинити задні двері та повертаю засув. Знову виглядаю у вікно. Машина здає назад. Вона просто розверталась.

Лерой підіймається та розчиняє задні двері навстіж.

— Тут пече, наче в пеклі.

Він підходить до плити, де стою я.

— Що з тобою не так? — запитує він, за дюйм від мого лиця.

— Нічого, — відповідаю і трішки відхиляюся. Зазвичай він не чіпляється до мене, коли я вагітна. Але він підходить ближче, міцно стискає мою руку.

— Що ти зробила цього разу?

— Я… я нічого не зробила, — кажу. — Просто втомилась.

Він дужче стискає мою руку. Вона починає пекти.

— Ти не втомилася. Не раніше від десятого місяця.

— Я нічого не робила, Лерою. Просто відійди та пусти мене до вечері.

Він відпускає і довго на мене дивиться. Я не можу дивитися йому в очі.

Ейбілін

Розділ 31

Щоразу, коли міс Ліфолт іде по покупки, або у двір, або навіть у ванну, я перевіряю її столик біля ліжка, де вона поклала книжку. Я вдаю, наче витираю пил, але насправді перевіряю, чи та закладка Першої Пресвітеріанської Біблії перемістилася глибше у сторінки. Вона вже читає її п’ять днів, і я розгорнула сьогодні, а вона все ще на першому розділі, сторінка чотирнадцять. У неї залишилося двісті тридцять п’ять сторінок. Господи, як повільно вона читає.

Мені таки хочеться розповісти їй, що вона читає про міс Скітер, хіба вона цього не знає? Про те, як вона зростала з Константін. Боюся до смерті, але хочу сказати їй, продовжуйте читати, леді, тому що другий розділ про вас.

Я знервована, як кішка, через те, що бачу цю книжку в її будинку. Увесь тиждень ходжу навшпиньки навколо. Одного разу, коли Малюк підкрався ззаду й доторкнувся до моєї ноги, я ледве не вискочила зі свого робочого взуття. Особливо нервувала в четвер, коли приїхала міс Гіллі. Вони сіли за столом у їдальні та працювали над Благодійним вечором. Час від часу підводили голови та з усмішкою просили мене принести сендвіч із майонезом або чай із льодом.

Двічі міс Гіллі заходила на кухню і телефонувала своїй служниці Ернестіні.

— Чи ти замочила плаття Гізер зі спідницею-кльош так, як я тобі наказувала? Ага… а ти протерла балдахін над ліжком? Ні, ну тоді йди та зроби все так, як потрібно.

Входжу, щоби забрати тарілки, і чую, як міс Гіллі говорить:

— Я аж на сьомому розділі, — і завмираю, тарілки у моїх руках дзвенять. Міс Ліфолт дивиться на мене та морщить носа.

Але міс Гіллі, вона трясе пальцем біля міс Ліфолт.

— І думаю, вони мають слушність, це таки відчувається, мовби Джексон.

— Думаєш? — запитує міс Ліфолт.

Міс Гіллі схиляється та шепоче:

— Б’юсь об заклад, ми навіть знаємо декого із тих служниць-негритянок.

— Ти справді так вважаєш? — запитує міс Ліфолт, і я завмираю. Я заледве переставляю ноги в напрямку до кухні.

— Я лише трохи прочитала…

— Так. І знаєш що? — Міс Гіллі досить хитро усміхається. Я збираюся вирахувати до останньої кожну з цих осіб.

Наступного ранку на автобусній зупинці мені аж подих спирає, коли розмірковую над тим, що міс Гіллі робитиме, коли дійде до свого розділу, цікавлячись, чи міс Ліфолт прочитала вже другий розділ. І коли я заходжу до будинку, там, за кухонним столом, міс Ліфолт читає мою книжку. Вона передає мені з колін Малюка, навіть не відводячи очей від сторінки. Потім починає ходити та водночас читати. Раптом її стає цього замало, відколи міс Гіллі зацікавилася нею.

Через кілька хвилин я повертаюся до її спальні, щоб забрати брудний одяг. Міс Ліфолт у ванній, тому я розгортаю книжку там, де закладка. Вона вже на шостому розділі, розділ Вінні. Там, де біла леді має хворобу Альцгеймера та щоранку телефонує до поліцейського відділку тому, що темношкіра жінка щойно ввійшла до її будинку. Це означає, що міс Ліфолт прочитала свій розділ і просто продовжує читати.

Я боюсь, але не можу дочекатися та вдаю, що нічого не відбувається. Б’юсь об заклад, міс Ліфолт не має жодного уявлення, що це про неї. Тобто, слава Богу, та все ж. Вона, мабуть, хитала головою в ліжку минулої ночі, читаючи про ту жахливу жінку, яка не знає, як любити власну дитину.

Незабаром, коли міс Ліфолт іде до перукаря, я телефоную Мінні. Усе, що ми робимо останнім часом, то це збільшуємо телефонні рахунки білих леді.

— Ти щось чула? — запитую я.

— Ні, нічого. Міс Ліфолт уже закінчила? — запитує вона.

— Ні, але минулої ночі дійшла до Вінні. Міс Селія все ще не купила примірника?

— Ця леді не дивиться ні на що, окрім усякого сміття. Іду, — гукає Мінні. — Дурненька знову застрягла в ковпакові для сушін­ня волосся. А я говорила не пхати туди голову, коли на ній великі бігуді.

— Зателефонуй мені, коли щось почуєш, — кажу. — Я зроблю так само.

— Щось має незабаром трапитись, Ейбілін. Повинно.

Того дня йду до крамниці «Джитні», щоб узяти фрукти та домашній сир для Мей Моблі. Та міс Тейлор зробила це знову. Крихітка вилізла з машини, якою їздить до школи, пішла просто до кімнати й упала на ліжко.

— Що не так, Крихітко? Що сталось?

— Я зафарбувала себе чорним, — плакала вона.

— Що ти маєш на увазі? — запитала я. — Маркерами? — Підняла її руку, але на шкірі чорнила не було.

— Міс Тейлор звеліла намалювати, що нам у собі подобається найбільше.

Тоді я побачила в її руці зім’ятий нещасний папір. Я перевернула його. Так, звичайно, моя маленька біла дівчинка намалювала себе чорною.

— Вона сказала, чорний означає, що в мене брудне, погане обличчя.

Дитина заховала голову в подушку та вигукнула щось жахливе.­

Міс Тейлор. Після всього часу, який я витратила, щоб на­вчити Мей Моблі любити всіх людей, не судити за кольором. Я почуваюся, наче мене сильно вдарили кулаком у груди, тому що якась особа там не пам’ятає, що вона вчителька першого класу? Можливо, вони не пам’ятають, що вчили, але, кажу вам, я виховала достатньо дітей, щоб знати, що вони важливі.