— Чому ти не сказав?

— Знаєш, скільки разів я хотів кинути ті сани, повернутися та висловити все? Але… але у тебе все життя попереду. Навіщо тобі це?

— Ти мав розповісти. Я заслужила.

— Тепер маю. А тоді не мав.

Вона охопила мене руками за груди, потім за шию. Обличчя сховала в мене на плечі.

— Бене!

Я не відповів. Подивився на Рейчел і прошепотів:

— Пробач… Пробач мені.

— Вона давно пробачила, — похитала головою Ешлі. — Вона пробачила, тільки-но ти це сказав.

Перепрошувати не легше, аніж прийняти вибачення.

Ми довго там сиділи. Угорі над нами пролітали зграї пеліканів, а одного разу пролетіла скопа. Десь далеко за молами стрибали дельфіни у зграях по шість та вісім.

Ешлі спробувала щось сказати. Потім ще раз. Нарешті витерла сльози, притисла вухо мені до грудей і прошепотіла:

— Давай сюди оті шматочки.

— Їх багато. І навряд чи їх ще можна скласти воєдино.

— Я спробую. — Вона поцілувала мене.

— Тобі ліпше піти. Облиш мене…

— Нікого я не лишатиму, — всміхнулася вона. — І сама нікуди не піду. Я не збираюся думати про тебе щоразу, як заплющую очі.

Мабуть, десь глибоко в душі я хотів це почути. Хотів почути, що чогось вартий. Що кохання досі може мене відродити. Ми ще впродовж кількох годин сиділи, спостерігаючи за хвилями. Нарешті я підвівся, поцілував Рейчел та дітей — і більше не плакав. Це не «прощавай», це просто «до зустрічі».

Ми вийшли, і я замкнув двері. Доріжка побігла на пляж. Я тримав Ешлі за руку.

— Я повернула Вінсу обручку, — мовила вона, витираючи носа. — Сказала, що він мені дуже подобається, але… І взагалі, думаю, йому полегшало, коли я сказала правду.

Ми стояли на останній дюні, аж раптом черепашата в одному з гнізд почали вилуплятися, і сотні крихітних слідів розворушили пісок. Хвилі забирали все нових черепашок. А десь за молами блищала гладенька велика спина — немов чорні діаманти.

Я узяв її долоню в обидві руки:

— Почнімо повільно. Я вже давно… давно не бігав з кимось. Забув, як це.

Вона поцілувала мене — губи й досі тремтіли.

— Куди побіжимо? — спитав я.

Сонце відблискувало в неї в очах. Вона похитала головою:

— Це ж ти бігун. А я навіть не знаю, чи зможу тримати твій темп. Швидко треба бігти? Далеко?

— ДТП.

— Що це?

— Довго-та-повільно. Не має значення, як далеко, — головне бігти довго. І повільно. Якомога повільніше.

Вона обійняла мене, всміхнулася та мовила:

— Добре. Тільки треба забігти в Атланту.

— В Атланту?

— Тобі доведеться познайомитися з моїм батьком, — кивнула вона.

— Дійсно треба?

— Точно.

— А ти не завелика для такого?

— Я з півдня, не забувай. І я єдина дочка у свого татуся.

— Як він ставиться до лікарів?

— Кепсько.

— А хто він за фахом?

— Адвокат.

— Ти що, жартуєш?

— Та не хвилюйся, ти йому подобаєшся.

— Звідки тобі знати?

— Він читав книжку.

— Яку ще книжку?

— Ту, що виходить у продаж цього тижня.

— Де?

— Усюди, — вона стенула плечима.

— А де саме оце твоє «усюди»?

— Усюди — воно усюди, — Ешлі закотила очі з моєї нетямущості.

— А про що книжка?

— Про подорож.

— І там є про мене?

— Ще б пак, — вона засміялася та побігла. — Про нас обох!

Ешлі забагато рухала руками горизонтально, а крок у неї був сантиметрів на сім коротший, ніж треба. А ще вона занадто тиснула на носок. І надміру нахилялася вперед. І ліва нога переважала. І…

Утім, думаю, ми це швидко виправимо. Зламане просто треба зібрати докупи.

Я довго тягав шматки своєї душі за собою. Часто щось губив дорогою — щоб по тих загублених уламках потім знайти шлях додому. А Ешлі десь на висоті понад три тисячі метрів над рівнем моря взяла й склала мене в одне ціле. Спочатку малюнок не було видно, та він ставав дедалі чіткішим. Може, ще й не повністю чітким, але час це годен виправити.

Усі ми спочатку являємо собою ціле. А потім під дією чогось з’являються тріщини і все розпадається на тисячі шматочків. Хтось розпадається барвистою купкою, а дехто — відтінками сірого. Комусь бракує шматочків, а у когось їх забагато. Проте всі ми втрачаємо надію зібратися докупи. Аж ось з’являється той, хто може відшліфувати гострі краї та відшукати втрачені шматочки. Це повільний, важкий і болючий процес. І короткого шляху тут немає.

Із часом, коли ми йдемо геть від місця катастрофи, картинка починає збиратися воєдино. Спочатку наче якийсь силует. І тоді думаєш, на якусь мить: «А може, ще…» Та це ризиковано. Для нас обох. Доведеться повірити в образ, який і не бачиш як слід, а мені доведеться повірити в тебе.

Ось так докупи збирається душа.

Ешлі бігла пляжем, і сонце світило їй у спину. У піску залишалися свіжі сліди. На ногах блищали крапельки поту.

Я бачив їх обох. Рейчел у дюнах та Ешлі на пляжі. Якась маячня. Я потрусив головою. Як це можливо?

Почухав потилицю.

Ешлі повернулася — вона важко дихала й усміхалася.

— Бене Пейн! — потягла вона мене за руку.

— Що? — У мене з очей покотилися сльози, і я теж не знав причини цього.

— Коли ти смієшся… мені хочеться усміхатися. А коли ти плачеш — у мене течуть сльози. — Ешлі витерла мою щоку долонею. — Я не збираюся тебе кидати. Ніколи.

У горлі щось муляло. Як тепер жити? Відповідь прийшла десь із-за дюн: став одну ногу поперед другої. Це тривалий процес. І клей, що триматиме разом шматочки, має висохнути. Як кістки, яким треба час, щоб знову зростися. Може, це просто довгий шлях подалі від місця катастрофи, і відстань для кожного з нас є своя. І можливо, кохання переможе той безлад, у якому я опинився.

— Може, спочатку… підемо? — повільно вимовив я.

Ешлі кивнула, і ми пішли. Кілометр, два, три… Легіт гладив нам обличчя. Ми дісталися станції рятівників та повернули назад.

— Ну що, готовий?

Ми побігли. Я був заслабкий і вже забув, як це. Ми довго бігли разом.

І після багатьох кілометрів, після літрів поту, що стікав моїми руками, крізь сіль, що щипала очі, та десь між глибокими подихами, ритмічними й чистими, я поглянув униз і побачив, що ті шматки, які колись були мною, знову стають одним цілим.

Подяки

Мушу зізнатися, що це не перша моя книжка після того, як вийшла «Де закінчується річка». У моєму блогу можна знайти інформацію про те, яким було моє життя між тими двома публікаціями. Скажу, що, коли твою книгу не беруть у видавництві, це важко… Наче народив дитину, а лікарі хитають головами й кажуть: «Е, ні. Це нікуди не годиться. Відправляємо назад».

Рукопис тепер радше схожий на автівку, яка стоїть на цеглинах у гаражі: ти знімаєш із неї усе, що тільки можеш. І ті частини нині живуть на сторінках, які ви щойно перегорнули. На щастя, відмова не стала кінцем мого письменницького життя, і ви тримаєте в руках мою нову книжку, за що я дуже вдячний багатьом людям.

Стейсі Крімер. Дякую тобі за твою участь у моїй праці, розвитку та кар’єрі. Навіть у найважчі часи. Бажаю тобі успіху з твоїми новими проектами — ти на це заслуговуєш.

Майклові Пальгону. Якщо брати до уваги всі торішні події, ти запросто міг рубонути мої швартови та відправити у вільне плавання. Не знаю, чи думав ти про це, але я точно думав. Так що дякую тобі за тиху пристань.

Усім неймовірно талановитим людям із «Бродвей і Рендом Гауз» — Даяні Сальваторе, Кетрін Поллок, Рейчел Рокікі, Лінді Каплан, усім працівникам відділу роботи з закордонними видавцями, а також усім, кого я не знаю, але хто допомагав продавати мою книжку. Без вас мене тут не було б, отож ми з Крісті неймовірно вам усім вдячні.

Крістіні Прайд. Дякую тобі за твою терплячість і гостре око, а також за те, що захищала мене. Я знаю, як тяжко долучитися до проекту посеред роботи — наче застрибнути на поїзд на повній швидкості. Ти чудово стрибаєш. Дякую тобі за твою працю!