Завжди.

Розділ перший

Аеропорт Солт-Лейк-Ситі За дванадцять годин до того

Краєвид був ніякий. Типовий похмурий січневий день. За моєю спиною висів телевізор — там по якомусь каналу передавали новини, і нью-йоркський ведучий розповідав, що аеропорт зачинено через кепські погодні умови. Я притис лоба до скла й подивився на летовище. Хлопці у жовтих комбінезонах розвозили багаж по літаках, і за їхніми маленькими вантажівками з безліччю причепів зміїлися довгі доріжки у снігу. Поруч зі мною на пошарпаній шкіряній валізі сидів утомлений пілот і крутив у руках картуз. Вочевидь, іще сподівався дістатися додому та провести ніч у власному ліжку.

На заході злітну смугу не було видно за хмарами, але зрідка вітер розганяв туман і відкривалися такі собі вікна надії. У Солт-Лейк-Ситі аеропорт оточений горами. На сході засніжені вершини навіть виступають над хмарами. Я завжди любив гори. На якусь мить я замислився: цікаво, а що там за ними?

Я мав злітати о 18 : 07, але, судячи з того, що інші рейси сильно затримують, то мій раніше від завтрашнього ранку не рушить. Якщо рушить узагалі. Спостерігати за червоним написом «Затримано» на табло набридло, і я перейшов у куток зали до стіни. Тут я всівся, дістав теки з історіями хвороби пацієнтів за минулий тиждень та почав на диктофон записувати звіти, діагнози й рекомендації. Загалом я працюю і з дорослими, але наразі більшість тек у моїх руках належала дітям. Багато років тому Рейчел — це моя дружина — переконала мене звузити спеціалізацію до спортивних травм у дітей. І вона мала рацію. Я ненавиджу, коли діти шкутильгають, заходячи у мій кабінет, але обожнюю, коли вони вибігають з нього здоровими.

Мені треба було зробити ще кілька записів, але лампочка на диктофоні вже почала блимати червоним, тому я зайшов у крамничку коло термінала по батарейки. Можна було придбати дві батарейки АА за чотири долари або дванадцять за сім, і я обрав другий варіант. Замінивши батарейки у диктофоні, решту я сховав до наплічника.

Я щойно з медичної конференції у Колорадо-Спрінґс, куди мене запросили взяти участь в обговоренні теми «Поєднання дитячої ортопедії та медицини катастроф». Мова йшла про реанімаційні заходи й різноманітні психологічні підходи до дітей у складній ситуації. Маю віддати належне організації заходу: у професійному аспекті він мене повністю вдовольнив, а місце було обране просто чудове. Ну, а як приємний бонус — можливість на чотири дні вирватися в гори Колледжіейт-Пікс, що поблизу Буена-Віста у Колорадо. Вийшла така собі ділова поїздка з відпочинком у альпіністському стилі. Хтось із лікарів купляє собі «порше», дехто будує величезний будинок, а ще хтось витрачає шалені гроші на гольф-клуб, у який приїздить бодай раз на місяць. А я полюбляю бігати пляжем і ходити в гори. Удома не був уже тиждень.

Прямого рейсу з Колорадо-Спрінґс додому не було, тому я мав летіти через Солт-Лейк-Ситі. Авіаподорожі ніколи не перестануть мене дивувати: летиш на захід, щоб опинитися на сході. Натовп у залі очікування суттєво зменшився — такої пізньої пори в неділю усі вже щонайчастіше вдома вечеряють. Ті ж, хто опинився тут, або чекають коло свого виходу, або сидять у барі з пивом та крильцями й чипсами.

Її хода не могла не привернути моєї уваги. Довгі стрункі ноги, рішучі цілеспрямовані кроки, грація, ритм. Одразу помітно, як їй комфортно у своєму тілі. Вона була десь 175—180 сантиметрів на зріст, мала темне волосся та вродливе обличчя, але складалося враження, що власна зовнішність не надто її турбує. За віком я б дав їй років тридцять. Щоб краще її уявити собі, згадайте Вайнону Райдер у «Перерваному житті»^[2] чи Джулію Ормонд у «Сабрині»^[3]. Не те щоб вона була якась особлива — на Мангеттені повнісінько жінок, які заплатили багато грошей, щоб мати такий вигляд. Утім, я певен: її краса від природи. Ну або ж вона заплатила силу-силенну грошей, щоб мати природний вигляд.

Вона спинилася навпроти мене, оглянувши термінал, обрала собі місце метрів за три чи чотири від мене, теж на підлозі. Краєчком ока я й далі її роздивлявся. Темний брючний костюм, шкіряний портфель для паперів та невеличка сумка. Я сказав би, що вона повертається з короткої ділової поїздки. Молодичка поставила сумку на підлогу, дістала кросівки «Найк» і перевзулася. Потім знов оглянула залу, сіла на підлогу та повільно нахилилася до ніг. Судячи з того що підлоги між ногами вона торкнулася не тільки головою, а й грудьми та животом, я припустив, що вона робить таке не вперше. Ноги в неї були наче в інструктора з аеробіки — м’язисті, сильні. У цій позі вона провела кілька хвилин, після чого зручно вмостилася та видобула з портфеля кілька жовтих записників, знайшла якісь нотатки, витягла ноутбук і почала щось друкувати. Друкувала вона приголомшливо швидко. За кілька хвилин ноутбук видав якийсь писк. Дівчина насупила брови, прикусила олівець та почала роззиратися, шукаючи розетку. Я вже займав одну з двох на стіні поруч. Вона підійшла зі шнуром у руках.

— Вибачте, ви не проти, якщо я ввімкну свій ноутбук?

— Звісно ж ні. Прошу вас.

Вона увімкнула зарядний пристрій та сіла ближче, знов розклавши навколо свої блокноти. Я повернувся до історій своїх хворих.

— «Висновки за результатами консультації від… — я поглянув у календар, шукаючи потрібну дату, — 23 січня. Лікар: Бен Пейн. Пацієнт: Ребекка Патерсон. Особисті дані: дата народження 6 липня 1995 року, номер медичної картки BMC2453, стать жіноча, білошкіра, успішний форвард правого флангу футбольної команди, лідер за кількістю голів у Флориді, має багато запрошень від різних клубів країни, включно з чотирнадцятьма пропозиціями від клубів Першого дивізіону. Три тижні тому мала операцію. Післяопераційний період стабільний, без ускладнень. Проходила активну фізіотерапію. Повний спектр руху відновлено, тест на згинання — 127 градусів. Тест на силу — суттєві покращення, як і в тесті на рухливість. Загалом, нога як нова, а за її словами, навіть краще. Пацієнтка повідомляє, що під час рухів болю немає. Їй дозволено повернутися до усіх її спортивних занять, окрім скейтбордингу — від цього я радив би втриматися років до тридцяти п’яти».

Я взяв наступну теку.

— «Перша ортопедична консультація, 23 січня. Лікар: Бен Пейн, — доводиться повторювати те саме, бо у світі електронних даних усе постійно плутається, і треба, щоб на кожному записі була вся необхідна інформація. — Пацієнт: Рашид Сміт. Особисті дані: дата народження 19 лютого 1979 року, номер медичної картки BMC17437, стать чоловіча, темношкірий, почав грати на позиції захисника у «Джексонвілльських ягуарах». Чесно, найшвидша людина, яку я бачив. Згідно з результатами МРТ розриву зв’язок чи сухожилок немає. Рекомендовано агресивну фізіотерапію. Також я б радив утримуватися від відвідування баскетбольних майданчиків до завершення професійної футбольної кар’єри. Рухливість обмежена через больові відчуття та подразливість, але за дотримання порад це зникне після завершення сезону. Можна відновлювати обмежені силові та швидкісні тренування, але до появи больових відчуттів. Повторний огляд призначено за два тижні. Також треба зателефонувати у баскетбольний клуб YMCA^[4] та сказати, щоб його картку анулювали».

На цьому поки що все. Ховаючи документи в рюкзак, я помітив, що жінка сміється.

— Ви лікар? — спитала вона.

— Хірург, — я помахав текою, яку ще тримав у руці. — Розбираюся з пацієнтами за минулий тиждень.

— А ви добре їх знаєте, еге ж? Своїх пацієнтів. Пробачте, не могла не підслуховувати, — вона осміхнулася, перепрошуючи.

— Це моя дружина мене навчила, — пояснив я.

— Чого саме?

— Бачити у людях дещо більше за суму серцебиття та кров’яного тиску відносно до індексу маси тіла.

— Мені б такого лікаря! — знов засміялася молодиця.