— А ви?.. — кивнув я на записники.

— Журналістка, веду рубрики у кількох часописах для жінок, — вона таким самим жестом помахала записником.

— А про що пишете?

— Про моду, усілякі нові тенденції, про стосунки. Частіше за все з гумором та сатирою. Одначе не плітки, ні, я не з тих.

— А я і двох слів зв’язати не зможу. А скільки статей на рік ви пишете? Приблизно?

— О… Гадаю, сорок чи п’ятдесят. — Вона схилила голову. — Зазвичай лікарі ненавидять такі штуки, — жінка кивнула на диктофон, який я й досі тримав у руці.

— А я навпаки, майже завжди з ним.

— Що, талісман?

— Щось на взір цього, — розсміявся я.

— Так зручно користуватися?

— Ну, мені справді зручно. Гадаю, без нього вже буде важко.

— Журналіст у моїй душі відчуває тут якусь історію.

— Він не помилився. Диктофон мені Рейчел подарувала. Це моя дружина. Я тоді гнав вантажівку з нашими меблями у Джексонвілль, додому. На мене чекала робота в лікарні, і графік дуже лякав Рейчел. Вона боялася стати типовою «вдовою лікаря», знаєте? Чоловіка ніколи немає, а дружина вечорами сидить удома з морозивом та дешевими серіалами. А диктофон… Так ми, можна сказати, спілкуємося. Намагаємося не згубити якісь наші дрібнички… Слухаєш голос — і ніби інша людина поруч. Я щось розповідаю їй між операціями чи коли мені треба вставати серед ночі. Потім через кілька днів віддаю їй. Вона записує якісь свої думки та переживання й віддає мені.

— А чому б просто не користуватися телефоном?

— Та ні, це не те саме. Спробуйте — ви зрозумієте, про що я.

— Давно ви одружені?

— Гм-м… цього тижня виповниться п’ятнадцять років. — Я кинув погляд на її руку. Каблучка на пальці являла собою таку, які дарують на заручини, але обручки не було. — А ви що ж, от-от маєте вийти заміж?

Молодичка стримала усмішку.

— Якраз намагаюся встигнути на передвесільну вечерю. Завтра.

— О, мої вітання!

Вона похитала головою та оглянула натовп.

— У мене ціла купа весільних справ, а я сиджу тут і пишу статтю про якийсь писк моди, який мені навіть не подобається.

— Гадаю, ви хороша журналістка, — зауважив я.

— Ну, мабуть — раз вони мені ще платять, — жінка стенула плечима. — Я навіть чула, що є люди, які купують журнали винятково заради моєї колонки. Щоправда, я ніколи їх не бачила. — Її усміх дійсно зачаровував. — Так що, ви й досі живете у Джексонвіллі?

— Саме так. А ви звідки?

— З Атланти. — Вона простягла мені свою візитівку: Ешлі Нокс.

— Можна Ешлі? — спитав я.

— Звісно. Ось тільки тато називає мене Ешером. Він хотів хлопчика, а коли принесли дитину не з тим комплектом обладнання — тобто взагалі без належного причандалля, — йому довелося трошки змінити ім’я. Нічого дивного, що замість балету та бадмінтону мені випало вивчати тхеквондо.

— А, тобто ви одна з тих, хто може ногами збивати усілякі речі з голів інших людей?

Вона кивнула.

— Ну тоді нема чого дивуватися з вашої гнучкості.

Знову кивок — вочевидь, у неї немає потреби когось вражати.

— То що, маєте і пояс якийсь?

Жінка піднесла три пальці.

— У мене був один тхеквондист минулого тижня. Довелося поставити йому кілька гвинтів та пластину в гомілку.

— Що з ним сталося?

— Ударив ногою супротивника, а той поставив блок ліктем. Ну, гомілка й зігнулася в інший бік.

— Доводилося таке бачити.

— А самій не випадало ближче знайомитися з хірургами?

— Авжеж. У підлітковому віці, та й трохи пізніше теж. Я багато їздила на змагання. Навіть на національному рівні, у різних країнах. Отож зламаних кісток і вивихів у мене чимало. Якийсь час на швидкому наборі у телефоні я мала номер мого ортопеда в Атланті. А ви приїздили по роботі чи на відпочинок?

— Я їздив на медичну конференцію. Брав участь у кількох обговореннях, а ще пощастило на кілька днів утекти в гори.

— У гори?

— Полюбляю альпінізм і гірський туризм.

— Це коли не ріжете людей?

Я розсміявся.

— Ну, у мене дві пристрасті. Перша — біг. Так я познайомився з Рейчел. Ще у старшій школі. Біг — це така звичка, якої тяжко позбутися. Коли ми знов переїхали на узбережжя, то оселилися коло пляжу, щоб бігати за прибоєм. А ось друга — гори. Це захоплення ми відкрили разом пізніше, коли я вчився в медичному коледжі у Денвері. Власне, я захопився альпінізмом, а вона пильнувала, щоб мені не зірвало дах. Загалом у Колорадо є п’ятдесят чотири піки, висота яких сягає більш як чотирнадцять тисяч футів^[5]. Місцеві називають їх чотирнадцятками. У штаті навіть існує неофіційний клуб людей, які побували геть на всіх вершинах. Ну й ми з Рейчел теж почали свій список.

— І на скількох ви вже встигли побувати?

— На двадцяти. А я щойно додав гору Прінстон, 14 197 футів^[6], з масиву Колледжіейт-Пікс.

Якусь мить жінка це обдумувала.

— Так це ж вище за чотири кілометри над рівнем моря!

— Трохи вище, — погодився я.

— І довго дряпатися на таку гору?

— Зазвичай день або трохи менше. Проте зараз зима, тому йти, — я замислився, добираючи влучне слово, але так і не дібрав, — важкувато.

— То що, і кисень треба з собою нести?

— Ні, це не настільки високо. Але попередня акліматизація не завадить.

— Там нагорі усе вкрите снігом та льодом?

— Саме так.

— Ще й, мабуть, собачий холод і страшенний вітер?

— Та ви точно хороша журналістка! — засміявся я.

— Що, я вгадала?

— Ну, прохолодно.

— І що, ви дісталися верховини та спустилися додолу живий?

— Очевидно, що так.

Її брова злетіла вгору.

— Виходить, ви один з отих людей?

— Це ж із яких?

— Що люблять кидати виклик дикій природі.

— Та я швидше воїн вихідного дня. Здебільшого я таки живу на рівні моря.

Вона оглянула натовп.

— Виходить, ваша дружина не із вами?

— Цього разу я сам. — Від ароматів із піцерії поруч у мене вже почав бурчати живіт. — Можу я лишити з вами свої речі? Я на хвилиночку.

— Звісно ж.

За кілька хвилин я вже повернувся з тарілкою салату «Цезар» і чималою піцою з пепероні. Аж тут затріщали гучномовці.

— Прошу уваги! Шановні пасажири, якщо ми зараз усі поквапимося та швиденько сядемо в літак, у нас є шанс вирватися зі шторму. Людей небагато, тож пасажирів усіх напрямків запрошуємо на рейс 1672 до Атланти. Будь ласка, поспішіть.

Над усіма виходами навколо світилося «Затримано». Обличчя присутніх мали майже однаковий розчарований вираз. Пара батьків уже бігла повз мене, тягнучи за собою двох хлопчаків з валізками у стилі «Зоряних війн» і світловими мечами в руках.

Я схопив наплічник, їжу та рушив з іншими сімома пасажирами, серед яких була й Ешлі, до виходу. Вже у літаку я знайшов своє місце, сів та застебнув ремінь. Стюардеси хутко провели перевірку, і літак почав виїжджати на злітну смугу. Я ще ніколи не бачив, щоб посадка пройшла з такою швидкістю. Почувся голос пілота:

— Говорить пілот. Ми у черзі на протильодову обробку. Якщо встигнемо, то вирвемося зі шторму. До речі, у першому класі повно місця — якщо ви ще не там, то це цілком ваша провина. Місць вистачить на всіх.

Усі мерщій пересіли. Останнє вільне місце в першому класі, коло мене, посіла Ешлі — вона усміхнулась мені та застебнула свій ремінь.

— Як гадаєте, вдасться нам сьогодні звідси вшитися?

— Навряд чи, — поглянув я в ілюмінатор.

— А ви, виявляється, песиміст.

— Я лікар, а лікар завжди має бути оптимістом з реалістичними поглядами.

— Ваша правда.

Наступні тридцять хвилин ми чекали на свою чергу, а стюардеси приносили нам геть усе, чого ми тільки могли забажати. Я взяв томатний сік зі спеціями, а Ешлі — склянку каберне.

Знов почувся голос пілота:

— Шановні пасажири, як я вже казав, ми намагалися встигнути забратися звідси до приходу грози, — він вжив минулий час. — Диспетчери твердять, що маємо вікно десь у годину… — Усі полегшено зітхнули: отже, є надія. — Але щойно повідомили, що одна з наших машин для протильодової обробки зламалася. Тобто наразі працює тільки одна, і наш літак двадцятий у черзі. До чого я веду: пробачте, але сьогодні ми нікуди не летимо.