Пасажири розчаровано загули. Ешлі розстебнула ремінь безпеки та похитала головою.

— Та що ж це коїться…

— Сучі тельбухи! — почулося від чоловіка ліворуч.

— На виході вас зустрінуть представники авіакомпанії, — вів далі пілот. — Якщо комусь потрібен ваучер на номер у готелі, будь ласка, зверніться до Марка — його легко впізнати за червоною курткою. Ми зробили все, що могли. Від імені команди прошу нас вибачити.

Нам нічого не лишалось, як знову повернутися до термінала. На табло усі написи «Затримано» швидко змінювалися на «Скасовано».

— Маячня якась, — висловив я загальний настрій.

За стійкою стояла жінка у формі співробітника компанії. Я ще не встиг і рота розтулити, як вона вказала рукою на екран із прогнозом погоди та мовила:

— Даруйте, нічим не можу вам допомогти.

На чотирьох величезних екранах одночасно гігантська зелена пляма грози рухалася на північний схід з Вашингтону, Орегону та північної Каліфорнії. У нижній частині екрана повідомляли про сніговій, мороз і вітер. Ліворуч від мене пара солодко цілувалася. Еге ж, у них, мабуть, зайвий день відпустки. От же пощастило.

Той-таки Марк, про якого говорив пілот, роздавав ваучери та квапив усіх розбирати багаж. У мене, крім маленького наплічника, який я брав у салон, був іще великий рюкзак. Треба було дочекатися, поки вантажники його привезуть. Ешлі я загубив десь поблизу крамнички корисних продуктів. Поки я стояв коло лінії для отримання багажу, мій погляд впав на напис «Приватний аеропорт», що світився десь за півтора кілометри від головної будівлі. На найбільшому ангарі був напис «Чартер». Тут якраз на стрічці з’явився мій рюкзак. Я закинув його на плече, розвернувся та зіткнувся з Ешлі, котра теж чекала на свою валізку.

— А ви не жартували, коли казали, що полюбляєте альпінізм, — зауважила вона, роздивляючись мій багаж. — Ви наче щойно з Евересту. Ви дійсно усім оцим користувалися?

Мій рюкзак, помаранчевий «Оспрі» на 70 літрів, пройшов зі мною чимало. Я нерідко використовую його замість валізи, бо це зручно, але насправді ходити з ним у гори — саме задоволення. Наразі там був теплий одяг та все для ночівлі у горах: спальний мішок, карімат^[7], джет-бойл^[8] (чи не найцінніше моє спорядження, якщо не брати до уваги спальний мішок), кілька пластмасових пляшок для води й інші дрібниці для виживання чи просто комфортного перебування вище від трьох-чотирьох тисяч метрів. А ще в рюкзаку був темно-синій діловий костюм у тоненьку смужку, чудова синя краватка — її Рейчел подарувала — та блискучі черевики до костюма.

— Та ні, Еверест — це для мене занадто. Я добре знаю свої можливості. Вище від чотирьох з половиною тисяч метрів мені вже дуже важко. Тому я утримуюся від висотних походів. А тут лише найнеобхідніше, — я труснув рюкзаком.

Ешлі помітила свою валізу та взяла її зі стрічки. З виразу її обличчя легко було зрозуміти, наскільки їй боляче від думки, що вона спізнюється на власне весілля. Куди й поділися її шарм і веселощі.

— Було приємно з вами познайомитися. Сподіваюсь, вам поталанить дістатися додому. — Вона простягла руку для потискання.

— Так, я теж спо… — Але вона вже розвернулася та швидко прямувала до юрби, яка чекала на вільні таксі.

Розділ другий

З рюкзаком на плечі я пройшов через скляні двері. Неподалік стояв автобус, шо підвозив людей з термінала до літаків, — наразі він був порожній, бо всі пасажири або сиділи у своїх літаках, або ж намагалися поїхати до готелю. Водій нудився за кермом, вистукуючи пальцями якусь мелодію.

— Пробачте, ви не підкинете мене до чартерів? — постукав я в його вікно.

— Заходьте. Однаково іншої роботи не маю.

За якусь хвилину він вже висадив мене коло ангара.

— На вас почекати?

— Якщо вам це не складно. Дякую.

Водій не став глушити мотор, і я, піднявши комір та запхавши руки в кишені, побіг усередину. Небо було чисте, але температура швидко падала, а вітер почав боляче кусатися. Зачинивши за собою двері ангара, я потрапив у тепло обігрівача. Крім трьох невеличких одномоторних літаків тут був сивий чоловік — він стояв коло літака з написом «Чартери Ґровера: риболовля й полювання у найвіддаленіших куточках». На хвостовій частині літачка був також номер: 138GB.

Чоловік стояв до мене спиною та стріляв із блокового лука в мішень на дальній стіні, метрів за тридцять п’ять від нього. Коли я увійшов, він саме випустив стрілу, яка просвистіла в повітрі та встромилася в мішень. Чоловік мав на собі потерті джинси та сорочку на кнопках із закатаними рукавами. На шкіряному ремені великими літерами було вибито «Ґровер», а збоку висів чохол з мультитулом^[9]. Через стоптані черевики він здавався дещо клишоногим. Біля його ніг сидів тер’єр Джека Рассела^[10], кидаючи на мене прискіпливі погляди.

— Добрий вечір, — привітався я.

Він опустив лук, розслабив плечі та повернувся до мене. Високий вродливий чоловік із сильним квадратним підборіддям.

— Вітаю. Ви, мабуть, Джордж?

— Ні, сер. Я Бен.

— Шкода. — Він повернувся та знов підняв лук.

— А що, Бен не підходить?

Чоловік напнув тятиву.

— Двоє бронювали мій літак до Сан-Хуана. Мали сідати на невеличкому аеродромі близ Орея. — Він випустив стрілу, і та з пронизливим свистом полетіла до цілі. — Так ось одного з тих двох і звати Джордж. Думав, це ви. — Він узяв наступну стрілу.

Я підійшов ближче до нього та оглянув мішень. Щільніше за все вона була вибита навколо яблучка — вочевидь, старий чимало часу проводив тут з луком.

— Таланить же новачкам, — пожартував я.

Він осміхнувся та знов напнув тятиву.

— Тренуюся, коли чекаю на клієнтів. — Чоловік випустив третю стрілу, і та увійшла в ціль чітко між двома попередніми — навіть торкнулася їх.

Потім він причепив лук до спинки свого сидіння в літаку та пішов до мішені. Я рушив за ним.

— Хтось любить у вільний час ганяти маленький м’ячик по траві дорожезними металевими дрючками, — він витяг стріли, — а мені до вподоби рибальство та полювання.

Я зміряв оком його літак.

— Слухайте, а чи зміг би я переконати вас допомогти мені вшитися звідси сьогодні?

— Ви що, переховуєтеся від поліції? — глипнув він на мене спідлоба.

— Ні-ні, — всміхнувся я. — Просто дуже хочу додому.

— Та я і сам вже думав зачиняти ангар і бігти у тепле ліжечко до моєї дружини, — він кинув оком на годинник, а потім помітив у мене на пальці обручку. — Либонь, ви теж хочете того самого. Хіба що не з моєю дружиною, — легко розсміявся старий.

— Саме так, сер. Саме так.

— І що, де ж ваш дім?

— Флорида. Думав, може, ви допоможете мені вирватися з цієї грози, а вранці я вилечу першим рейсом у Флориду. То що, чи годен я переконати вас підкинути мене кудись на схід від Скелястих гір?

— Господи, та куди ж ви так поспішаєте?

— У мене за, — я зиркнув на годинника, — тринадцять годин сорок три хвилини операція на колінному суглобі, а потім ще дві з заміни кульшового суглоба.

Ґровер засміявся, витяг із кишені ганчірку та почав витирати руки.

— І що, боляче вам завтра буде?

— Ну, мені навряд чи. Я ж хірург.

Він визирнув за двері ангара в бік головного аеропорту.

— Що, великі пташки сьогодні вдома?

— Рейси скасували. Зламалась одна з машин для протильодової обробки.

— Вони в них постійно ламаються. Можливо. А може, з машинами насправді все гаразд, а причина у профспілці. І щодо ваших операцій — їх не можна перенести? Пам’ятаю, мені переносили, — він постукав кулаком собі по грудях, — із серцем іноді проблеми.

— Та мене й так тиждень не було — через конференцію. За скільки ми могли б домовитися?

Закінчивши протирати руки, він запхав ганчірку до кишені. Свій лук разом з колчаном зі стрілами старий прилаштував за спинкою сидіння у літаку та закріпив липучками. Ще я побачив у салоні три довгі футляри з чимось.