— Давай, сильніше…

Я щосили потягнув за ногу, одночасно впираючись в неї своєю стопою та вигинаючи спину. Ешлі пронизав біль, її голова захилилася назад, з горла вирвався придушений крик — а тоді вона знепритомніла. Нога розслабилась, і я поклав її в природне положення та відпустив. Вона дещо провисла набік, лягаючи так само, як і здорова нога.

Узагалі в лікуванні переломів головне — повернути кістки в правильне положення і зафіксувати, аж поки кістка не зростеться. Завдання непросте. Я почав шукати, чим можна зафіксувати ногу. У мене над головою стирчали дві відламані стійки крила — десь до метра завдовжки та в палець завтовшки. Мабуть, їх переламало, коли відірвалося крило. Дещиця зусиль та часу — й ось маю дві металеві палиці.

Коли я йду в гори, то беру з собою завжди два ножі: швейцарський армійський ніж і простий невеличкий складаний ніж із одним лезом. Оскільки в аеропорту я проходив контроль, то обидва вони наразі в моєму рюкзакові, який я здавав у багаж. Рюкзак лежав за нашим сидінням — його добряче засипало снігом. Я побачив якусь його частину та почав розкопувати. Невдовзі з-під снігу з’явилася застібка, я засунув руку в кишеню та навпомацки знайшов ніж.

Це був мій швейцарський ніж із двома лезами. Я відкрив менше та розрізав штани Ешлі до стегна. Нога страшенно набрякла, а стегно вкривали майже чорні синці. Подекуди фіолетові. Зафіксувати ногу між стійками я вирішив ременями безпеки — вони були широкі та мали пряжку, за допомогою якої їх було зручно затягувати. Я зрізав ремені з нашого сидіння та надійно зафіксував ногу так, щоб жодна з пряжок не перетискала стегнову артерію, а ремені лежали рівно.

Ще я дістав з рюкзака свою футболку й розірвав її на дві ганчірки, які скрутив валиками та підклав під пряжку з обох боків. Таким чином я зміг тугіше затягти ремені, не перетискаючи артерію — нозі зараз потрібен добрий кровообіг.

Зрештою я мав іще раз завдати Ешлі неприємних відчуттів. Звісно, усе, що я робив раніше, важко назвати розслаблювальним масажем, але після всього цього мені довелось обкласти її стегно снігом. Наразі треба теж бути обережним, щоб зменшити набряк, але не дати загальній температурі тіла опуститися.

Закінчивши з ногою Ешлі, я пошукав у рюкзаку та дістав термоштани і вовняний светр, у які я вбираюся в горах. Светр уже добре потріпало життя, але він дуже теплий, навіть коли мокро, і захищає від вітру. З Ешлі я зняв увесь одяг — куртку, піджак, блузку, бюстгальтер, — і заходився перевіряти, чи немає внутрішніх травм. Жодного синця я не знайшов — це добре. Я одягнув її у штани та светр — звісно, на неї вони були завеликі, але принаймні сухі й теплі. Зверху я надягнув на неї її куртку, але руки не став устромляти в рукави. Наостанок я загорнув її у спальний мішок, наче мумію, та вище підняв ліву ногу. Відомо, що приблизно половину тепла нашого тіла ми втрачаємо через голову, тому я відшукав у рюкзаку вовняну шапку та насунув її на Ешлі. Очі затуляти їй не став, аби вона не злякалася, коли прокинеться вночі, і не подумала, що осліпла.

Турботи про Ешлі нарешті були завершені, аж раптом я помітив, як пришвидшився мій пульс та як часто дихаю. Біль у грудях значно посилився. Я забрав руки з рукавів усередину й ліг поруч із нею, прагнучи зігрітися. Собака пробіг два кола за своїм хвостом і вмостився між нами настільки звично, наче спав так кожного дня. Я лежав та дивився на припорошене снігом тіло Ґровера, а потім нарешті заплющив очі. Ешлі простягла свою лівицю та торкнулася мене. Я сів і побачив, що вона щось шепоче. Прихиливши вухо ближче, я почув:

— Дякую.

Розділ шостий

Зараз день. Падає густий сніг. Холодно — я бачу власний подих. І дуже тихо. Цілковита тиша. Наче хтось вимкнув звук у всьому світі.

У Ешлі справи не дуже добре. Я підозрюю, що можуть бути якісь унутрішні пошкодження. Плече та ногу я вправив, але треба зробити рентген, а нозі знадобиться операція, щойно ми звідси заберемося. Коли я вправляв ногу, вона зомліла і відтоді спить. Іноді розмовляє уві сні. На обличчі, руках та голові є кілька глибоких порізів, але, перш ніж їх зашити, я маю з нею поговорити, тому це почекає. У літаку я знайшов куртку для рибальства з купою приладдя. У її кишені відшукалося хірургічне моноволокно — якраз згодиться на шви.

Ґровер, пілот, на жаль, не вижив. Я вже казав? Не пам’ятаю, казав чи ні. У нього зупинилося серце. І він посадив літак уже після цього. Я не знаю як. Насправді це майже героїчний вчинок — ми обоє пережили аварію.

Ну і про мене. Думаю, два чи три ребра зламані. Коли вдихаю, відчутно різкий біль — можливо, пробита легеня. Хоча ми на висоті понад три з половиною тисячі, тут і без цього важко дихати. Я обміркував імовірність того, що нас урятують, і, якщо чесно, вона майже нульова. Ми нікому не сказали, що сіли в літак. Ґровер не заповнював жодних паперів і нікому не повідомив, що взяв на борт пасажирів — диспетчери про нас не знали.

У профіль Ґровер дещо нагадував мого батька. У найкращі моменти його життя. Хоча Ґровер, гадаю, був набагато лагідніший.

Хтось казав, що мій батько був покидьком. Деспотичним покидьком. А дехто твердить, що мені пощастило з таким відданим батьком. Правда, оці другі в моєму домі й до вечора не дожили б. Мама теж не витримала. Він жахливо до неї ставився, і вона швидко пірнула у пляшку. Він же почав жбурляти її з одного реабілітаційного центру в інший, зрештою позбавивши батьківських прав. Батько рідко програвав. Я й досі не знаю подробиць. Мені можна було хіба що розмовляти з матір’ю по телефону.

Кажуть, дітей треба виховувати батогом і пряником. Так от з батогом батько ладнав чудово, а пряників удома я і не бачив. Уранці о 4 : 55 він вмикав у моїй кімнаті світло. За п’ять хвилин я мав уже одягнений стояти коло чорного ходу. У шортах, двох кофтах і кросівках.

— Ворушися, кілометри самі себе не бігають.

— Так, сер.

Частіше за все я спав уже одягнений. Я пам’ятаю, як ти вперше залізла в моє вікно та поплескала мене по плечу:

— Гей, а чого ти в одязі?

— Побудь тут іще години чотири — і дізнаєшся, — поглянув я на двері.

— Е ні, дякую. На тобі ще й дві кофти? Тобі не жарко?

— Та вже звик.

— Давай-но вставай, забираймося звідси.

Я бігав до станції рятівників і назад. Дев’ять з половиною кілометрів. Не знаю, чому саме стільки. Батько називав це розминкою. Можливо, важливу роль тут відіграли пончики, які продавали поруч зі станцією. Схитрувати було ніяк: він брав машину та їхав до крамнички з пончиками, сідав за столик коло вікна й дивився на океан з пончиком ув одній руці та кавою в другій. Він заміряв мій час, коли я добігав до станції та торкався червоного стільця, що стояв на пляжі. Якщо я прибігав швидше, ніж звичайно, він мовчки доїдав пончик і дивився, як я біжу назад. Якщо ж час був гірший, він вискакував із крамнички та волав:

— Сім плюс! — або ж: — Двадцять плюс!

Я навчився бігати на межі можливого, контролювати свій час, розраховувати сили та пришвидшуватися. Страх навчав швидко.

Коли я добігав додому, батько був уже на пляжі та чекав на мене. Тут мені можна було зняти свої дві кофти, і я починав бігати короткі дистанції на швидкість. По понеділках ми бігали дванадцять по 660 метрів. По вівторках — по 550. По середах — по 440. Ну і так далі. А от у неділю я мав вихідний. Щоправда, насолодитися ним було важко, адже наді мною постійно висів неминучий понеділок. На завершення завжди були скакалка, присідання, прес, віджимання, медбол та інші знаряддя для катування, які батько знаходив. Особливо він полюбляв тримати в мене над колінами бамбукову палицю та кричати:

— Вище!

Я піднімав коліна вище, але ніколи не було «досить» високо.