Я писала тисячі уїдливих статей про кохання, закликаючи показати мені бодай одного такого Бена. Але насправді я пишу саме для того, щоб захиститися від пережитого болю. Саме для цього я і прошу когось показати мені справжнє кохання, за яке можна померти, ба навіть більше — жити, — щоб пересвідчитися, що цього не існує.

Він не розповідає мені подробиць та тримає всі таємниці при собі. Проте він казав, що ви посварилися. Бо він сказав щось не те. Я чимало про це думала, але ніяк не можу збагнути: які ж такі жахливі слова можна вимовити? Що він накоїв? Що такого він міг зробити, щоб утратити твоє кохання? Якщо буває таке кохання, якщо Бен дарує таке серце комусь… то я навіть не знаю, що ж такого не можна пробачити? Чого неможливо забути?

У цьому світі чи в іншому… але я теж хочу мати таке кохання.

На цьому запис закінчився, я встав, збираючись піти, але Рейчел схотіла, щоб я залишився. Загалом вона ніколи й не хотіла, щоб я йшов. Я багато разів казав, що волів тоді повернутись, але виявилося, що пробачити самому собі важче, ніж здається.

Може, щось змінилося в мені, а може, у ній, але тоді я вперше від нашої сварки ліг та лишився спати поруч зі своєю дружиною, і сльози текли з моїх очей просто на її обличчя.

Розділ п’ятдесятий

Пояс смокінга, краватка, піджак. Застебнути ґудзики. Ні, не треба, краще розстебнути.

Я зайшов у заміський клуб — один з найкращих в Атланті, абсолютно приватний. Усе кругом з каменю й дорогої деревини. Охоронець на вході поглянув на моє запрошення та відчинив ворота, від яких починалася звивиста доріжка. Дерева підсвічувалися дизайнерськими ліхтариками. Усередині багато людей. Жінки, на яких виблискують коштовності. Чоловіки з виразом могутності на обличчях. Сміх, випивка. Передвесільна вечірка досі в розпалі. Усі радісні та щасливі.

Минуло вже три місяці. Я встиг повернутися на роботу, наїсти кілька кілограмів і відкараскатися від журналістів. З Ешлі я не говорив відтоді, як поїхав з лікарні. Дивно було після місяця такої залежності одне від одного раптом усе розірвати. Здавалося, це навіть якось неприродно. Однак я думав, що це на краще.

Я повернувся до свого звичайного життя й далі намагався вибратися з тієї емоційної ями, у яку втрапив після розлучення. Я вставав удосвіта, багато бігав пляжем, снідав з Рейчел та дітьми, їхав на роботу, потім інколи вечеряв у Рейчел. Перед сном подекуди бігав, а іноді просто сидів на пляжі, шукаючи в піску зуби акули. Не заглядав наперед — просто ставив одну ногу поперед другої.

Ешлі стояла в дальньому кінці галявини. Я отримав запрошення з запискою та подарунком. «Будь ласка, приходь. Ми хотіли б тебе побачити. Вас обох». Ще вона писала, що нога добре загоїлася, що вона почала бігати й навіть повернулась у тхеквондо — навчає діток. Щоправда, б’є ногою поки що лише на 75 відсотків від своєї сили. А подарунком був новий годинник — модель для альпіністів від «Suunto». У записці про нього теж ішлося: «Хлопці в магазині сказали, що такі носять усі альпіністи. Вони показують температуру, тиск, висоту, і тут навіть є компас. Думаю, ти вартий такої іграшки. Якщо не ти, то хто ж тоді взагалі?»

Я знов і знов переглядав записку. Оте «ми» на початку не давало мені спокою. Тепер я стояв тут і дивився на неї здалеку. Її більше не переслідував біль, а впевненість у собі повернулась. Ешлі була дуже вродлива. І вперше за тривалий час я не відчував провини за цю думку. Поруч із нею стояв Вінс. Він здавався щасливим. Поки ми з Ешлі були в лісі, у мене склався певний його образ, але, якщо чесно, реальний він набагато перевершував мою уяву. Так що вона зробила хороший вибір. І він теж. Гадаю, за інших обставин ми з Вінсом могли б стати друзями.

Я стояв у тіні дерев, тримаючись подалі від натовпу. Я трохи спізнився, і тепер нервово поглядав на свій новий годинник і крутив у руках подарунок. Я придбав два нові диктофони — для неї та для мене. Нова модель, з великою карткою пам’яті й потужним акумулятором. Коли я їх купував, мені це здалося слушною ідеєю, але зараз я вже так не думав. Я дістав один з упаковки, увімкнув та натиснув на запис.

Привіт. Це я, Бен. Я отримав ваше запрошення. Дякую, що не забули про мене. Про нас. Знаю, у вас було чимало справ. І я радий бачити тебе знову на ногах. Усе наче добре загоїлося, так що я радий за тебе. Тут стільки людей — усі прийшли відсвяткувати з вами.

І так, я справдив свою обіцянку. Я поїхав до Рейчел. Подарував їй чергову орхідею, номер 258. А ще купив пляшку вина. Розказав їй про наші пригоди. Ми говорили майже цілу ніч. Я вмикав їй усі записи. І лишився спати в неї. Я давно вже не лишався. І то було востаннє.

Я відпустив її. Вона не повернеться. Відстань між нами надто велика. Між нами постала гора, яку мені не здолати.

Ось що я хотів тобі сказати.

Я довго думав, як же мені почати усе спочатку. Жити самому інакше, ніж я думав. Я навіть спробував читати поради на сайті «Самотній політ». Яка іронія, еге ж? Це все непросто. Рейчел була моїм першим коханням. Єдиним. Я навіть ніколи не був на побаченні з кимось іншим.

Я тобі про таке не казав, бо здавалося, що це якось неправильно… і ти, навіть у тому жахливому стані, без макіяжу, з поламаною ногою та пляшкою сечі в руках, зі швами на обличчі… так от, якби мені запропонували на вибір блукати у лісі з тобою чи бути врятованим, але на самоті, я обрав би блукати.

І я хотів подякувати тобі за це.

І якщо Вінс не каже тобі цього і не ставить тебе на той постамент, на який ти заслуговуєш, то йому б краще почати. Якщо він забуватиме це робити — телефонуй мені, і я йому нагадаю. Я майже експерт у тому, що мали б казати чоловіки своїм дружинам.

A після Рейчел… Я не знав, що робити і як жити. Тож я просто зібрав шматки своєї розтрощеної душі в рюкзак та повісив собі на плече. Протягом років я волочив той тягар за собою всюди. Лямки цього невидимого наплічника постійно боляче вгризалися мені в рамено.

А потім я поїхав на ту конференцію у Солт-Лейк-Ситі, і з якоїсь незрозумілої мені причини ти сіла поруч в аеропорту. Я почув твій голос, і ті кавалки моєї душі висипалися з рюкзака. Я, голий та зломлений, дивився на них, думаючи чи навіть сподіваючись, що так і завершиться нарешті нерозказана історія мого життя. І що вона звучатиме у вічності — але не болем і розпачем.

Аж ні, ось я стою тут, ховаюся між деревами. І ті шматки й досі зі мною, але їх годі скласти в одне ціле. Ба навіть «уся королівська кіннота і вся королівська рать не годні мене докупи зібрать»^[49].

Смішно, еге ж? У своєму житті я покохав двох жінок, але не можу бути з жодною з них. Я хотів би зробити тобі подарунок, але за твій подарунок мені навіть віддячити нічим…

Ешлі, я дуже вдячний тобі за це… І я… Я від щирого серця бажаю тобі щастя.

Я все ще вештався довкола кизилового дерева, затуляючи обличчя келихом шампанського. Вона сміялася. На шиї в неї виблискував один діамант — мабуть, весільний подарунок Вінса. Їй личило. Їй би личило що завгодно.

Я лишив диктофон — просто поклав його в коробочку, зав’язав стрічкою та як є, без картки, запхав у купу інших подарунків. За тридцять шість годин молоде подружжя буде вже в літаку до Італії, де вони протягом двох тижнів відпочиватимуть. А коли повернуться, вона знайде мій подарунок.

Я вийшов крізь уже темний сад, сів у машину та рушив на південь по I-75. Ніч була тепла, і я опустив скло, та чолом усе одно стікав піт. Але то байдуже.

Удома я перевдягнувся, узяв другий диктофон і влаштувався на пляжі коло лінії прибою. Ну просто втілення всесвітньої туги, та й квит. Хвилі підповзли ближче до моїх ніг та вже заливали кросівки, а я крутив той диктофон у руках, намагаючись придумати, що ж сказати.