Так. Часу в нас обмаль, а рухати Ешлі не можна.

Лавина скинула нас до самісінького обніжжя схилу. Мене захопило потоком снігу і, здається, врятували мене ремені, якими я був припнутий до саней. Сани лишилися на поверхні і не дали лавині закопати мене надто глибоко. Проте, коли ремені, врешті не витримавши, порвались, Ешлі викинуло з саней, наче ядро з гармати, яке влучило просто у величезний камінь, що чекав тут на неї з минулого льодовикового періоду.

Ешлі примудрилася доповзти до мене. Не знаю як, бо від удару її нога знову зламалась, і цього разу кістка вийшла назовні. Я бачив, як вона стирчить під тканиною. У неї явно був шок, і без знеболювального будь-який рух призведе до негайної втрати притомності.

— Я тебе переверну, — попередив я.

Вона кивнула.

Я перевернув її на спину та почув нелюдський крик. У житті не чув, щоб жінка так кричала.

Потім я відшукав сани. Усе, що лежало всередині, зникло у снігу. Лишився тільки її спальник — він лежав коло каменя, від якого вона поповзла до мене. Вдалося відшукати ще одну ковдру, але ні їжі, ні брезенту, ні води, ані рюкзака — не було анічогісінько! Сніг забрав їх разом з рідиною для розпалу, моєю курткою, снігоступами та луком для розведення вогню.

Я влаштував Ешлі в її спальнику. Кров уже просякла її штани наскрізь, забарвивши в червоне сніг навколо. Знайдену ковдру я повернув у сани, поклав туди Ешлі та додатково накрив іншим краєчком ковдри. Слід було розрізати штани та оглянути ногу, але вона прошепотіла:

— Не треба.

Вона намагалась не ворушитися зайвий раз. Губи трусилися від болю. Якщо я вправлю її ногу, вона помре. Та й це не надто допоможе. Крові вона втратила небагато. Добре, хоч кістка вийшла крізь шкіру на зовнішньому боці стегна, бо з іншого боку вона пошкодила б стегнову артерію — тоді Ешлі вже давно була б мертва. І я теж.

Небо знову затягло хмарами, і засніжило. Світло швидко згасало.

— Я піду кликати допомогу, — прошепотів я їй.

— Ні, не кидай мене.

— Слухай, ти від самого першого дня намагалася мене позбутися. Я нарешті зроблю так, як ти просила.

Ешлі похитала головою. Я нахилився зовсім близько до неї:

— Я хочу, щоб ти вислухала мене. Уважно.

Вона не розплющила очей.

— Ешлі! — Вона повернула голову. Біль викручував її тіло. — Ешлі, я піду по допомогу. — Вона сильно стисла мою руку. — Тебе не можна рухати, тому я йду. Із тобою залишається Наполеон. Я піду та приведу допомогу, чуєш?

Вона знову схопила мою руку з новою хвилею болю.

— Ешлі, я повернуся.

— Обіцяєш?..

— Обіцяю.

Вона заплющила очі й відпустила мою руку. Я поцілував її в чоло та в губи. Губи її тремтіли — гарячі й закривавлені.

Наостанок я посадив до неї Наполеона, підвівся та поглянув на дорогу. Вона зникала десь далеко попереду, і в сутінках я вже навіть не бачив, де саме.

Розділ сорок п’ятий

Усе своє життя я бігав. Біг навчив мене багатьох речей, одна з яких — дивитись на кілька кроків попереду. Не далі як на чотири-п’ять. Це допомагає на довгих дистанціях, бо коли тобі важко і все болить, краще розбивати свої задачі на маленькі частинки, з якими ти можеш упоратися. Дехто радить дивитись уперед, на фініш, але мені це ніколи не допомагало. Я можу концентруватися лише на тому, що є прямісінько переді мною. І рано чи пізно фінішна лінія теж там опиниться.

Я просто почав ставити одну ногу поперед другої. Знову та знову. Дорога звивалася й поступово спускалася в долину, де ми бачили ліхтар і дим. Переді мною було приблизно сорок чи п’ятдесят кілометрів. Моя середня швидкість становила щось близько трьох кілометрів на годину. Завдання у мене просте: бігти. Бігти, аж поки над моїм правим плечем не зійде сонце.

Я можу. Я можу це зробити, правильно?

Так, можу.

Якщо сам не помру раніше.

Хоча цей варіант не такий вже й кепський.

А як же Ешлі?

Як же Ешлі…

Я заплющував очі й бачив лиш Ешлі.

Була четверта година ранку, день двадцять восьмий. Якщо я не помиляюся. Я тисячу разів падав і тисячу один підводився. Сніг перетворився на пісок. Запах солі. Крики чайок. Тато стоїть коло станції рятівників з пончиком в одній руці та чашкою кави в іншій. Обличчя похмуре. Я торкаюся червоного стільця, бурмочу якусь лайку, повертаюся та знову біжу — біжу ще швидше. Чи зможу прибігти додому раніше за нього? Пляж пролягав далеко попереду. Будинок наче постійно віддалявся від мене, пляж ставав усе довшим… а потім дім взагалі зникав, на його місці з’являлося щось інше. Якась інша подія, інший день. Наче в кіно.

Я падав, повз, підводився та знову падав. Знову і знову.

Скільки разів мені хотілося здатися! Кортіло впасти й заснути. Утім, щоразу, як заплющував очі, я бачив Ешлі. Вона тихо лежала на снігу. Сміялася, тримаючи в руці кролячу ногу. Теревенила про щось. Талапалася в раковині. Збентежено червоніла через ту пляшку. Тримала сигнальний пістолет. Пила каву. Викопувала мене зі снігу…

Може, ці думки допомагали мені підвестися, допомагали й далі ставити одну ногу поперед другої. Десь під місячним сяйвом на бетонному мосту через річку я впав, і перед моїми очима з’явилася вона. Рейчел.

Вона стояла. Сама посеред дороги. У кросівках. Над верхньою губою висіли краплинки поту. Такі самі краплі стікали по руках. Вона поманила мене уперед і щось прошепотіла. Я спочатку не розчув, але вона всміхнулася та повторила. Знов не розчув. Я спробував поворушитися, але сніг навколо мене замерз. Я застряг.

Рейчел побігла, повернулася, простягла до мене руку й мовила:

— Давай, біжімо разом!

Рейчел бігла попереду. Ешлі була позаду. Я розривався навпіл. Мені хотілося бігти одночасно в обидва боки.

Я сперся на руки, підвівся, зробив крок і знову впав. І знову. І ще раз. Потім примудрився зробити кілька кроків поспіль. А скоро вже біг. Біг за Рейчел. Вона працювала ліктями, її ноги ледь торкалися землі. Я знову був на стадіоні та біг за дівчиною з моєї школи.

Дорога пішла вгору. Там був якийсь знак, але я не знаю, що на ньому написано. Рейчел побігла разом зі мною на пагорб, до сонця. І нагорі я впав. Просто обличчям додолу. Усе, я більше не міг рухатись. Я такого ніколи ще не робив, і це був мій кінець. Усе.

— Бене… — прошепотіла вона.

Підвівши голову, я не побачив її.

— Бене… — знов почув я.

— Рейчел?

— Вставай, Бене.

За кілька сотень метрів попереду я побачив дим. Він звивався, здіймаючись угору над деревами.

Це була хатка-зруб. Перед нею стояло кілька снігоходів. На ґанку вишикувалися сноуборди. Усередині світилося. Виблискувало полум’я. Низькі голоси, сміх. Запах кави. І може, гарячого печива. Я видерся на ґанок і штовхнув двері. Я як лікар вмію швидко та максимально стисло повідомляти всю потрібну інформацію, але коли двері відчинились, я примудрився вичавити з себе лише:

— Допоможіть…

За кілька хвилин ми вже з ревом мчали вперед. Водій мого снігохода був низенький та кремезний хлопчина. Кермував він управно — коли з-за його плеча я поглянув на цифровий спідометр, то побачив там цифру 100. А як подивився наступного разу, там було вже 123. Однією рукою я намертво вчепився в ручку, а другою показував дорогу. Він їхав першим, за нами — ще двоє. Коли ми опинилися в долині, я показав напрям.

Блакитний спальник Ешлі ми побачили здалеку. Він яскраво вирізнявся на тлі снігу. Вона не ворушилася. Наполеон гавкнув і взявся нарізати кола. Ми під’їхали, хлопці заглушили мотори. Десь уже гудів гелікоптер.

Я підбіг до неї, а зі мною Наполеон, який кинувся лизати її обличчя та скиглити.

— Ешлі!

Вона розплющила очі та поглянула на мене.