Усе це так і було винайдено, і все ж таки нічого не виходило. Завалювались стінки скважини, вода розмивала пісок. Тоді вигадали качати не воду, а глинястий розчин.

Свердел проходить крізь нафтові піски, але й крізь піски, насичені водою. Коли вода потрапить у нафтовий шар, вона поруйнує, обводнить його. І от цей самий глинястий розчин не тільки не дає завалюватись стінам скважини, але й цементує, закриває водяні піски. Глинястий розчин проходить по жолобах, у жолобах осідають пісок і каміння і в розчині зостається сама глейка глина.

От і все. Трубки скручені у «свічі» по чотири труби в кожній свічі. Їх підіймають і опускають сталевим тросом на блоках від великого чорного барабану, який зветься «станок». Невеличкий дизель крутить цівку і шків насоса. Зверхня труба — квадратна. Вона увіходить у товстий диск, чи жорно, що крутиться від станка — ротор. Коли треба одкрутити трубу, на диск становлять хомут — «елеватор», і труба сідає на нього муфтою. Закручують труби здоровенними ключами, підваженими на тросах. Натуго докручують трубу тим самим станком — на ньому для того є пара цівок.

Коли вперше бачиш бурове устатковання, то вражіння буває дуже своєрідне. Все видно і видно до чого все.

Гак, на якому висить вертлюг, ключі, станок, ротор скидаються на велетенські іграшки. Автомобіль або ткацький верстат здається цілим математичним факультетом у порівнянні з цими великими простацькими штуками.

Але оцією самою простою спорудою можна за декілька місяців просвердлити скважину на три кілометри углиб. Легко уявити собі, яку складну машину треба було б для цього вигадати, коли б не було на світі добування нафти, коли б не знайшли вже на практиці просту. Може статись, що, поспитуючи таємниць земного серця, учені побудували б колосальний складний агрегат, він коштував би мільйони, він працював би роки, кожні зайві сто метрів одзначалися б у газетах, з'явився б роман Келлермана «Скважина»*, Жюль Берн спускався б такою скважиною до центру землі, дірка ця стала б нарівні з Суецьким каналом і іншими сімма чудесами світу.

Ми підійшли до бурової. Низ сталевої башти був нашвидку обшитий дошками. Підлога двигтіла як на вітряку, і вся бурова була як велетенський кофейний млинок. Як сніп бамбука, як цигарки в свіжому коробку, як вертикальна пачка сірників стояли свічі, бурильні труби, скручені по чотири. Вони були світлосірі, світлосірою ж глиною, як потом, обливалася, швидко обертаючись, квадратна труба.

Роторний ланцюг скреготів, ротор крутився як залізне жорно на рукоятях станка стояв бурильник. Рукою він надужував на гальмо станка, нога була на педалі, що виключає хід лебідки. Згори, вкупі з квадратною трубою опускався чорний вертлюг, мов голова солітера, за ним, як тіло його, вихляючи, спускалась шланга.

Високо згори, з площадки виглядала голова верхнього штангового. Двоє робітників стояли напоготові біля ключів. Всі робітники були киргиз-казаки.

Бурильник був старий, сивий чоловік. Вузька китайська борідка косицею завершала пласке обличчя. Косі очі були неоднакові, ліве було менше й лукавіше; здавалося, що, дивлячись правим на манометр насоса, бурильник управлявся хитрим лівим оком пильно наглядати за квадратною трубою, яку, затиснувши в бистрому вальсі, кружляв тяжкий залізний ротор.

Раптом труба почала стрибати, загуркотіла — долото дійшло до твердого ґрунту. Сильним рухом бурильник виключив ротор, заскреготали ланцюги, і труба почала підійматися вгору. Знову заскреготав ланцюг і знову спустилася труба. Вона верещала і підскакувала, свердлячи камінь, аж вертлюг навис над самісіньким жорном.

Ми пройшли далі. Під дощаною халабудою стояв дизель: казак-мастильник обтирав якусь деталь жмутом рибальської сіті. У шпарки сарая заглядав степ, пісками задумливо ішов чоловік. Він наближався, він немов хотів пройти поза бурову, і от, непомітно описавши улогу криву, підійшов до нас. На мить ми зустріли погляд замріяних водяво-блакитних очей, тоді він знову похилив голову, ніби поспішаючи вийти, почав обходити насос і все ж таки опинився біля насоса. З мастильної коробки він витяг трохи тавоту* з піском і заглибився у розглядання піску. Мастильник підбіг до нього, щось гомонів по-казакському, жестикулював, показував на степ — і справді з шляхів мчали степом курні піскові хмари на бурову, але чоловік із водявими очима безжурно розтирав пальцем пісок у долоні.

Це був механік Макаров. Нас познайомили. Дитяча посмішка промайнула на блідому обличчі механіка, він постояв ще одну мить і потім, майже не відвернувшись, почав поволі й беззвучно зменшуватись. Він зник з бурової, як розтав, він знову йшов степом, похиливши голову, ніби уникаючи ближчої вишки, насправді ж замріяно наближаючись до неї по улогій кривій.

Механік Макаров, один з найвидатніших людей Кос Чагила, народився в селі недалеко Пензи. Десять років йому було, коли він зоставсь без батька, без матері. Його взяли за «мальчика» у крамницю, від тяжкого життя він утік у Саратов і працював «мальчиком» таки в «ученні» по ресторанах — гірка школа царського часу для підлітків. Якось він потрапив на пароплав знову ж за «мальчика» в буфет.

Тут йому теж не пощастило, він ніяк не міг просто бігати з кухні до буфету. Ідучи до буфету, він, сам не знаючи як, по якійсь кривій лінії, заходив у машинний відділ і довго стояв, дивлячись на рух шатунів та штоків, поки буфетників стусан не повертав його до «учення».

Буфетник зрештою звільнив його, але він уже підріс, і кочегари взяли його до себе в машинний відділ.

Кар'єра суднового робітника за старого режиму — річ відома. Він досяг через пару ліг звання підручного кочегара, а далі був підвищений на мастильника. Імовірно, що він у цьому рангові дожився б до сивого волосся, коли б не машиніст. Машиніст був чоловік передовий і, замість лигати горілку, навчав свого мастильника. Бачиш, мовляв, он ту маленьку хріновину. Вона зачіпляє за ось оту круглу хрінацію: від того вся хріновня рухається. Тепер от цей невеличкий хрінок на третій хріновині стерся, і вона не зачіпляє. На ось тобі кронциркуль, бери напилка і обпили мені точнісінько таку саму штучку.

Макаров ішов до лещат обпилював. Він був щасливий. Він не помічав, як худне на поганих харчах. Він чимраз глибше занурювавсь у машину. Не те щоб він уважав машину за живу істоту, як пишуть, не думаючи довго, письменники. Ідея живого і мертвого ніколи не приходила йому, коли він дивився на машину в роботі. Ні, його вражали дотепність, винахідливість, точність людей, що робили машину. Він був малописьменний, зовсім не знав математики, він неясно відчував якусь колосальну складну мисль, що таємниче виявлялася в кожній деталі дизеля, він вірно почував, що родить цю думку не під силу було одній людині, перед ним була рухома історія всього, що думало, пробувало, винаходило — всього людства.

Кривошипи не здавалися йому стальними руками і шум машини не нагадував йому людський гомін, але йому здавалося, що він бачить чародійні, розумні руки, що одливають кривошип, що він чує спокійний чудесний голос, і цей голос міркує, як сполучити, погодити між собою сотні незгодних частин. Він заглиблювався в машину і худнув день-у-день.

Білі захопили місто на Камі і багато пароплавів у порту. Відступаючи перед робочими полками, вони почали псувати машини, розбирати їх і топити частини в Камі.

Рискуючи попасти під розстріл, Макаров сам розібрав дизель і поховав частини в трюмі, в своєму матраці, де тільки міг. Приїхавши на борт, офіцер знайшов, що псувати більше нема чого, і одплив. Макаров негайно почав знов збирати дизель. Граната влучила в нафтопаливне судно, воно спалахнуло, як факел, загрожуючи спалити всі пароплави на рейді.

Але машина Макарова уже працювала, і він під вогнем білих вивів покалічені пароплави у безпечне місце.

Поки він морочився із дизелем, братва розвантажила і поділила борошно з покинутої білими баржі. Макарову нічого не залишилось, він опізнився до розподілу. Він ніколи не розповідає про всю цю пригоду.