XIII. Питво чубат. Рослина «шия» і криниця. Порт Жила Коса. Дорога занурена в степ. Кричать гуси. Явлення ріки Емба. Буря на сухому місці. Ріка, що не впадає нікуди. «Книга Большому Чертежу». Дерева, що спливуть угору.

Адаєць, не спиняючись, пролетів повз порт Ракушу і цим дуже розсердив старого інструментальника, який лагодився закусити в друзів, він обіцяв, що спиниться тепер у порту Жила Коса, інструментальник утішився на тому, що вип'є там у друзів-казаків чубату. Чубат — це заквашене в міхурах верблюдяче молоко — незрівняний напій, рідкіший, але разом із тим міцніший і терпкіший, ніж безхарактерний кефір. Адаєць поспішав; у нього був тільки один ліхтар, а до Кос Чагила лишалося ще півтори сотні кілометрів. Резервуари Ракуші знов щезли за горбами і через півгодини випливли на небо.

Степ починав квітнути. Біляво-зелене, як полин, кущя степової рослини взялося фіолетовими квітками. Тюльпанів ще не було, але тут були нижчі місця, і по випалених з осені латках яскравіше блищала справжня зелена трава. У півверсті від дороги схилилися під вітром два кущики очеретуватої рослини «шия».

Там снігова вода опріснила ґрунт, і негайно на цьому місці з'явилася шия. Тут можна було копати кудук (криницю), і в ньому за добу назбирається кілька цебер солодкої води. Степ повний насіння, воно чекає слушного часу, і шия виростає в будьякій точці пустині, аби там з'явилася прісна вода. Коли ти побачив кущ шиї і в тебе є лопата — ти врятувався.

Через три години машина увійшла в Жилу Косу. Замигтіли саманові хатки з пласкими дахами, пара трохи більших домів, стара дерев'яна церква і новий, весь у склі, комишитовий клуб, у долині виблиснула смужка моря, і машина вилетіла за присілок до мосту.

Тепер дорога перемінилася. Грунт став важчий і м'якіший, ваговози протоптали в ньому глибоку

колію, посеред шляху залишався пишний гребінь пухкої землі, здавалося, що машина не може пройти, не ударивши об нього диференціалом, але гребінь тільки злегка сичав, роздаючись, як масло під ножем.

Адаєць гнав ще швидше, зизоокий ліхтар освітлював колію, занурену в степ на півметра, єдина небезпека була в тому, щоб не стукнутись об високі краї дороги на повороті. Але адаєць не зменшував скорості, він нахилив голову, велика крапля поту нависла на лобі, машина, як змія, текла по колії, м'яко скоряючись її кривизнам.

Та от осторонь шляху з'явилася в світлі місяця жовта смужка. Вона ширилася і витяглася в довжину, за нею була темна смуга, куди темніша від степу. Кричали гуси: гага! чимраз ближче і ближче: гага! і нарешті заспокоєно та низько: гел-гел-долдон! гел-гел-долдон! з гуркотом сідаючи на воду.

То була солодка вода, велетенська ріка, що існує тільки весною, дивна вода, можлива тільки в оцьому степу.

Коли вже зійшов остаточно сніг і снігова вода висохла або пішла в пісок, коли почалася вже літня спека, з півночі появляється ріка Емба. Якісь рівчачки, ніби й не сполучені один з одним, починають наливатись водою. На порепану від спеки землю якихось долин, таємно з'єднаних між собою, наступає вода, спочатку молода й мілка, далі могутніша й вища. Усихають останні сліди води в снігових озерах, а поруч, у якій сотні ступнів від них, заповнюються зовсім неглибокі низини. Вони з'єднуються з рівчачкам, за одну ніч з'являються великі озера, вітер жене в них воду, здіймається буря на вчора ще сухій містині, білі баранці біжать до берегів, піна валками збивається на прибережнім полину.

Тепер стає ясно, чому серед полину стояв сухий очерет і навіть якісь убогі кущі. Вони чекали Емби, і Емба прийшла. Вона розливається, за тиждень вона відріже Кос Чагил від Жилої Коси і від Гур'єва. І от водяне птаство: качки, гуси, лебеді, пелікани, фламінго, що досі незграбно сиділи на латках зеленої трави, раптом опиняються в своїй стихії.

Але Емба не доходить до Каспія. Не знати як, велика вода кінчається в десятьох кілометрах від берега. Колись вона була справжньою рікою, що впадала в колосальне море, яке зоставляло по собі пісок з ракушками і соляні куполи на всій безкраїй прикаспійській пустині, тепер лише зрідка сильна моряна може догнати воду до Емби, і то на два-три дні.

Давнє море відійшло, зникло, зникла і Емба; але щовесни немов чудом приходить у пустиню з півночі, щоб за місяць щезнути, залишивши по собі невеличкі култуки* із стоячою водою.

У цієї ріки багато імен: култуки її звуться Ак Куль, Айран Куль, Бейбіт, саму її у низах називають Джем, ще за старих часів її вважали і взивали озером («Гель»). От що говориться про неї в «Книзі Большому Чертежу»*, укладеній за царя Федора Іоанновича:

«... а от Синего моря (Аральське море) 300 верст Урук-гора, вдоль Урук-горы 90 верст. Из горы протекли три реки. Река Вор (Орь) течёт в реку Яик (Урал); река Иргиз течёт в озеро Акбашлы, на во-сток; река Гель (Емба) течет на полдни к хвалимскому морю й пала, не дошед до моря, в озеро...»

Праворуч уже було видно вогні вишок Кос Чагила, кожна як п'ять яскравих зірок, насаджених на невидиму чорну вісь, але адаєць повернув ліворуч, ліворуч на одному з озер Емби є прикордонне господарство Кос Чагила, туди їхали п'ятсот вербових сажанок, навантажених на нашу машину.

Ми переїхали через воду в неглибокій протоці і підійшли до водокачки. Старий дизель шкварчав, стукотів, гнав воду на Кос Чагил. З водокачки вийшов механік і вкупі з нами почав скидати вербові сажанки: вони оточать городи, що дають Кос Чагилові свіжу городину. Уперше за все існування каспійського степу тут ростимуть верби, на горизонті Кос Чагила з'являться дерева і в спеку опівдні випливуть над землею.

XIV. Коловоротне буріння. Геніальні думки. Роман Келлермана «Скважина». Лукаве ліве око бурильника. Людина, що ходить по параболі. Школа механіка Макарова. Історія про борошно. Завцех без повітря. Зручні винаходи. Балон летить на небо.

Уранці Кос Чагил показався розкинутим по пісках промисловим присілком. Робітники-казаки мазали довгі корпуси перед святом першого травня. Сталеві ажурні вишки, немов шеренга ейфелевих башт, виступивши з присілка, заходили за обрій. На піскуватому шпилі стриміла чорна пухирчаста труба, немов би велика артезіанська помпа. Це була скважина номер шість, перша нафтова, та сама, до якої не дожив джигит Кизил Бас. За великим корпусом гаража на другому горбі стояли два здоровенні баки із солодкою водою. Вітер доносив скрегіт свердління з бурових.

Коловоротне буріння — одна з найчудесніших речей на світі. Друкування книг — велике діло, але до нього легко було додуматись. Парова машина — прекрасний винахід, але локомотив використовує тільки чотири проценти витраченої теплової енергії.

Здавалося б, просто: провертіти в землі дірку свердлом. Але який удовжки має бути свердел, щоб пробурити на три кілометри вглиб? Хто буде, на хмарах сидівши, тримати цей свердел за зверхній кінець? Який добрий геній прослизне під землю, щоб вибирати насвердлену породу? Скільки буде важити свердел довжиною в три кілометри?

В одинадцятому році в Америці вирішено ці питання, а в Росії коловоротне буріння стало широко вживатись тільки за радянської влади. На Ембі його остаточно завів Лаврентьєв.

Є єдиний спосіб викинути з свердловини намолоту породу — це вимити її струменем рідини під давлінням. Для цього треба спустити в свердловину трубу, але тоді доведеться виймати свердел?

І от сама труба стає штангою, на яку насаджується свердел, в трубу качають рідину і нею вимивають покришений ґрунт.

Але труба повинна вільно крутитись, спускатися, зовсім вийматись з землі. Значить, щоб качати рідину, треба сполучити трубу з насосом гнучкою шлангою.

Як же буде крутитись тепер труба? Вона скрутить шлангу як перевесло? І от шланга увіходить у вертлюг*, а труби, висячи на нижньому краї вертлюга, вільно обертаються вкупі з свердлом. Рідина шлангою увіходить у трубу, охолоджує нагрітий свердел, вимиває грунт, і брудна вода підіймається в позатрубній порожнині.