— Джордж і Марлі затіяли побратися! На городі у куточку вчились ці-лу-ва-ти-ся!
Ми зупинилися. По той бік вулиці, за кущами каркасу[84] стояв хлопчик. Я його раніше ніколи не бачив, хоч у Мері Дей, хоч де. Він був усього чотири з половиною фути на зріст і неабияк вгодований. Одягнений у довгі, по коліно, сірі шорти та зелений светр із оранжевими смугами. Зверху светрик напинали хлопчачі цицьки, а знизу вимальовувалось чимале черево. На голові була шапочка, ота дурнувата, з пластиковим пропелером.
Його обличчя було пухким і водночас немов скам’янілим. Волосся мало той самий колір, що й смуги на светрі, — відтінок, який нікому не подобається. Пасма стирчали навколо його відстовбурчених вух. Ніс здавався маленькою плямою під найяскравішими, найзеленішими очима, які я будь-коли бачив. Він вередливо скривив рота, наче Купідон, і його губи були такими червоними, наче він їх вимазав маминою помадою. Відтоді я перестрів багато різних морквяних маківок із червоними губами, але не такими калиновими, як у того поганого хлопчика.
Ми стояли й дивилися на нього. Марлі припинила теревенити. Вона тоді носила окуляри з оправою «кошаче око», і крізь ті лінзи її власні очі здавалися лупатими, наче під збільшувальним склом.
Хлопчик, а на вигляд йому було не більше шести-семи років, випнув свої червоні губи та зацмокотів ними в повітрі. Потім він поклав обидві руки собі на дупу й почав ляскати долонями по стегнах, волаючи:
— Джордж і Марлі затіяли побратися! На городі у куточку вчилисЯ Ї-Ба-ти-ся!
Ревів, неначе віслюк. А ми з Марлі стояли, немов зачаровані.
— Краще вдягни гумку, коли будеш із нею їбатися, — гукнув він, самовдоволено кривлячи калинові губи. — Якщо не хочеш навести кодло таких самих недоумків, як вона.
— Заткни пащеку, — сказав я.
— Або що?
— Або я сам її заткну.
Я й справді збирався його заткнути. Батько б розлютився, якби дізнався, що я погрожую відлупцювати молодшого, меншого хлопчика, але той не мав права говорити такі речі. Він виглядав як маленький хлопчик, але казав геть не дитячі речі.
— Що, посмоктав пуцьки, лайнопикий? — загорлав він, а потім сховався за каркасовий кущ.
Я хотів піти до нього, але Марлі міцно, аж до болю, стискала мою руку.
— Мені цей хлопчик не подобається, — мовила вона.
Я відповів, що мені теж, але не треба звертати уваги. Краще ходімо додому, запропонував я.
Але перш ніж ми рушили з місця, з-за кущів знову виринув той хлопчик, тримаючи в руках скриньку для ланчів зі Стівом Остіном. Він підняв її.
— Щось загубила, кретинко? — вигукнув він і зареготав. Від сміху його обличчя зморщилося та стало схоже на свиняче рило. Він понюхав скриньку й продовжив: — Гадаю, це твоє, бо пахне пиздою. Тупою пиздою.
— Віддай, це моє! — заверещала Марлі. Вона відпустила мою руку. Я намагався її втримати, але спітніла долоня просто висковзнула.
— Підійди та візьми, — і хлопчик простягнув їй скриньку.
Перш ніж я розповім, що сталося далі, треба розказати вам про місіс Пекгем. Вона була вчителькою перших класів у Мері Дей. У мене вона нічого не викладала, бо перший клас я закінчив у Нью-Мексико. Але її знали майже всі дітлахи в Талботі, разом із Марлі, і всі її дуже любили. Я сам її любив, хоча спілкувався з нею, лише коли вона наглядала за нами на дитячому майданчику. Якщо ми гралися в кікбол,[85] хлопці проти дівчат, вона завжди виступала пітчером за дівчачу збірну. Інколи вона крутила подачі з-за спини, і всі сміялися. Таких вчителів пам’ятають навіть через сорок років, бо вона була доброю та веселою, але все одно вміла заспокоювати малих непосидьків.
У неї був великий старий «Б’юїк Роудмастер»[86] небесно-блакитного кольору, і ми називали її Неквапна Пекгем, бо вона ніколи не перевищувала швидкості тридцять миль на годину, завжди сиділа за кермом прямо, немов багнета проковтнула, та щулила підсліпуваті очі. Звісно, ми бачили її лише в нашому районі, біля школи, але можу закластися, що трасою № 78 вона їздила так само. Навіть міжштатними автомагістралями. Вона була уважною та обережною. Вона би ніколи не скривдила дитини. Принаймні, навмисне.
Марлі побігла через дорогу, щоби забрати свою пропажу. Поганий хлопчик засміявся та кинув їй скриньку. Вона впала на дорогу й розбилася. Випав і покотився термос. Я помітив, що наближається небесно-блакитний «Роудмастер», і гукнув Марлі, аби вона пильнувала, але я не хвилювався, оскільки за кермом була Неквапна Пекгем і перебувала вона за цілий квартал від нас, а машина рухалася так само повільно, як завжди.
— Ти її не втримав, тож провина на тобі, — гукнув хлопчик. Він дивився на мене, шкірився, і між його губами виднілися дрібні зубки. — Ти нічого не можеш втримати, пуцькосмок. — Він висолопив язика та випустив повітря крізь губи зі звуком, що нагадував пердіння. Потім знову сховався за кущ.
Місіс Пекгем пояснила, що в неї заїло педаль газу. Не знаю, чи повірили їй поліцейські. Знаю тільки, що вона більше ніколи не навчала перших класів у Мері Дей.
Марлі нахилилася, підібрала свій термос і потрусила його. Я чув, як усередині щось дзеленчало.
— Він увесь розбився, — заплакала Марлі.
Потім вона знову нахилилася, щоби підняти скриньку, і, мабуть, саме тоді в місіс Пекгем заїло педаль, бо заревів двигун і «б’юїк» просто вистрибнув на дорогу. Наче вовк на зайця. Марлі стояла, стискаючи в одній руці скриньку для ланчів, а в другій — розбитий термос, і вона бачила, що їде машина, але не поворухнулася.
Мабуть, я би міг штовхнути Марлі та врятувати їй життя. Або, якби я опинився посеред дороги, мене б самого збив автомобіль. Не знаю, бо ми обоє заклякли. Я просто стояв на місці. Навіть не поворухнувся, коли її вдарила машина. Навіть не сіпнувся. Просто не зводив очей з Марлі, поки вона летіла, а потім насправді вдарилася своєю бідолашною головою. Невдовзі я почув крик. Це була місіс Пекгем. Вона вибралася з машини, впала, потім підвелася з побитих колін і побігла туди, де лежала дівчинка. Марлі приземлилася посеред вулиці, і з голови в неї бігла кров. І я теж побіг. А коли отямився, то поглянув назад. Я опинився досить далеко, щоби зазирнути за каркасові кущі. Там нікого не було.
Галлас замовк і заховав обличчя в долоні. Зрештою, він опустив руки.
— З тобою все гаразд, Джордже? — спитав Бредлі.
— Пити хочеться. Я не звик так багато говорити. У камері смертників нечасто виникає бажання поспілкуватися.
Джордж махнув Макґреґору. Той вийняв навушники та підвівся зі стільця.
— Ви закінчили, Джордже?
Галлас похитав головою:
— Ні, ще довго.
— Мій клієнт хоче пити, містере Макґреґор. Можна принести йому води? — попросив Бредлі.
Макґреґор пішов до переговорного пристрою біля дверей, що вели в пункт моніторингу, та кинув пару фраз. Бредлі скористався паузою та поцікавився в Галласа, скільки було учнів у середній школі Мері Дей. Джордж стенув плечима:
— Маленьке місто, маленька школа. Мабуть, не більше ста п’ятдесяти дітей, з першого по шостий класи.
Двері до пункту моніторингу відчинилися. У прорізі з’явилася рука з паперовою склянкою. Макґреґор прийняв її та приніс Галласу. Той жадібно випив і подякував.
— На здоров’я, — відповів Макґреґор. Він повернувся до свого стільця, вставив навушники та знову забувся музикою, що б він там не слухав.
— То, кажеш, цей хлопчик — поганий хлопчик — був рудий, немов морквина? Справжня морквяна маківка?
— Яскрава, наче неоновий вогник.
— Тобто, якби він ходив до твоєї школи, ти б його помітив.
— Так.
— Але ти не помітив, і його там не було.
— Ні. У школі я його ніколи не бачив — ні до, ні після того випадку.
— То як у нього опинилася скринька для ланчів Марлі Джейкобс?
84
Hackberry (Occidentalis) — багаторічне дерево або кущ, популярна декоративна рослина в Північній Америці з лускуватою корою та маленькими червоними ягідками.
85
Kickball — спортивна гра, подібна до бейсболу, проте замість бити й маленького м’ячика використовується великий резиновий м’яч.
86
«Buick Roadmaster» — досить великий легковий автомобіль класу люкс, який випускався компанією «Buick» з 1936 до 1958 р., а потім — з 1991 до 1996 року.