— Та все ж…

— Правда, адвокате, полягає в тому, що я боявся. Я відчував — і досі відчуваю, — неначе на тому острові є щось на кшталт дверей, які трохи прочинилися. З одного боку — те, що ми звикли називати реальним світом. А з іншого — вся машинерія всесвіту, який летить на межі швидкості. Тільки дурень наважився б просунути руку в ці коліщата в марній спробі зупинити їх.

— Судде Бічере, якщо ви хочете, аби ваші папери були офіційно затверджені судом, краще помовчати про це все. Певно, ви гадаєте, що ніхто не може оскаржити ваш заповіт, та коли на кону стоять великі суми грошей, всілякі родичі в сьомому чи восьмому коліні з’являються невідомо звідки. А ви самі знаєте перевірений часом критерій — «бути в здоровому глузді».

— Я тримав це в собі вісімдесят років, — мовив Бічер, і в його голосі Вейленд вловив звичне суддівське «протест відхилено». — Ні слова до сьогодні. І я певен, що ви також мовчатимете про це.

— Гаразд, — мовив Вейленд. — Звісно.

— Коли на піску з’являлися імена, я завжди почувався по- особливому схвильованим — є в цьому щось хворобливе, я певен, — і тільки одного разу справді нажаханим. Того єдиного разу я неймовірно злякався і веслував до Пойнта так, наче за мною гналися пекельні пси. Розповісти вам?

— Якщо ваша ласка. — Вейленд підняв келих і зробив ще ковток. Чому б і ні? Зрештою, оплата ж погодинна.

— Це трапилося 1959-го. Я все ще мешкав у Пойнті. Я завжди тут мешкав, окрім тих кількох років у Таллахассі, але про них краще не згадувати… Хоча тепер мені здається, що вся моя ненависть до того забитого провінційного містечка (принаймні її частина) була лишень замаскованою тугою за островом і за дюною. Я губився в здогадах, що я пропускав. Кого я пропускав. Розумієте, можливість читати некрологи заздалегідь наділяє людину неймовірним почуттям влади. Це може видатися неприємним. Як, зрештою, і будь-яка правда.

Отже. 1959-й. Гарві Бічер працює адвокатом у Сарасоті та мешкає в Пелікан Пойнт. Якщо не було дощу, то, повернувшись з роботи, я завжди переодягався в старий одяг і веслував до острова, щоб до вечері поглянути, що там і як. Того дня я надовго затримався в офісі, тож до часу, коли я дістався до острова, пришвартувався і підійшов до дюни, сонце вже перетворилося на велетенську червону кулю — так часто буває тут, над затокою. Побачене приголомшило мене. Я буквально не міг поворухнутися.

Того вечора на піску з’явилося не одне ім’я, а безліч, і в багряному призахідному світлі здавалося, ніби всі вони написані кров’ю. Вони наповзали одне на одне, спліталися гадюками, писалися зверху і знизу. По всьому периметру дюна була встелена гобеленом імен. Написані ближче до краю вода вже наполовину розмила.

Гадаю, я тоді закричав. Не пам’ятаю напевне, але, мабуть, було саме так. А що я дійсно запам’ятав, то це як вирвався із заціпеніння та кинувся бігти так швидко, як тільки міг, униз стежиною, де було пришвартовано моє каное. Здавалося, минула вічність, доки я розплутав вузол, а потім штовхнув каное на воду — перш ніж сам встиг залізти в нього. Тоді я змок до нитки. Диво, що взагалі не перевернувся. Хоча це було в ті часи, коли я легко міг доплисти до берега, штовхаючи каное поперед себе. Не так, як зараз: якщо я перевернуся на човні тепер, то це вже буде останній раз. — Суддя осміхнувся. — Втім, повернімося до наших справ.

— Тоді, гадаю, вам варто лишатися на березі — принаймні, доки ваш заповіт не буде підписано, засвідчено та нотаріально завірено.

Суддя Бічер нагородив молодика холодною посмішкою.

— Вам не варто перейматися щодо цього, синку, — мовив він. Старий визирнув за вікно, на затоку. Його довгасте обличчя завмерло в задумі. — Ті імена… Я досі бачу, як вони топчуть одне одного за місце на криваво-червоній дюні. А за два дні літак «TWA»[74] розбився в Ґлейдс дорогою до Маямі. Усі сто дев’ятнадцять душ, які перебували на борту, загинули. Список пасажирів надрукували в газеті. Я впізнав деякі імена. Я впізнав багато з них.

— Ви бачили їх. Ви бачили ці імена.

— Так. Кілька місяців по тому я тримався подалі від острова, пообіцявши собі ніколи більше не наближатися до нього. Гадаю, наркомани дають собі такі самі обіцянки щодо зілля, чи не так? Моя рішучість із часом ослабла, як і їхня, тож я повернувся до старої звички. А тепер, адвокате, чи розумієте ви, чому я викликав вас сюди завершити мій заповіт і чому саме сьогодні?

Вейленд не вірив жодному слову, але, як і будь-яка вигадка, ця історія мала внутрішню логіку. Її вельми легко простежити. Судді — дев’яносто: колись рум’яне обличчя набуло землистого відтінку, колишня тверда хода стала непевною і обережною. Певно, він страждає від болю, адже різко втратив вагу.

— Гадаю, сьогодні ви побачили на піску своє ім’я, — мовив Вейленд.

Суддя Бічер здивовано глянув на нього, а тоді осміхнувся. Це був жахливий осміх, який перетворив вузьке блідаве обличчя старого на маску смерті.

— О ні, — мовив він. — Не своє.

Поганий хлопчик

Тюрма розташовувалася за двадцять миль від найближчого населеного пункту й стояла посеред безлюдних просторів прерій, де майже весь час віяв вітер. Головний корпус височів таким собі кам’яним жахіттям, псуючи місцеві краєвиди ще з початку двадцятого століття. З кожної стіни виростали бетонні крила з тюремними камерами, що їх набудували за останні сорок п’ять років — в основному за державний кошт, який почав надходити ще за часів Ніксона, і відтоді потік не зупинявся.

Неподалік від головного корпусу стояв іще один, менший. В’язні називали цей будиночок Голковою садибою. Збоку стирчав зовнішній коридор завдовжки сорок футів та завширшки двадцять, огороджений парканом із міцної сітки-рабиці, — Курячий загін. Кожному мешканцю Голкової садиби (а наразі їх було сім) дозволялося проводити в Курячому загоні по дві години щодня. Хтось ходив. Хтось бігав підтюпцем. Більшість просто сиділи, притулившись спиною до сітки та споглядаючи небо чи низький трав’янистий гребінь, який врізався в краєвид за чверть милі на схід. Інколи було на що дивитися. Більшість часу — не було. Майже завжди віяв вітер. Три місяці на рік у Курячому загоні було спекотно, а решта — холодно. Узимку там було морозно, як у холодильнику. І навіть тоді переважна частина в’язнів виходили на прогулянку. Зрештою, хоч на небо подивитися. Або на пташок. Інколи на схилі того гребеня паслися олені — вільні тварини, які могли побігти, куди їм заманеться.