— Я не знаю. Але є складніше питання.

— Яке, Джордже?

— Куди він подівся, якщо стояв просто за каркасовим кущем? По обидва боки був лише моріжок. А він зник, та й по всьому.

— Джордже?

— Так?

— А ти певен, що там насправді був якийсь хлопчик?

— Не забувайте про скриньку для ланчів, містере Бредлі. Вона лежала посеред дороги.

«І не сумніваюся», — подумав Бредлі, постукуючи «Юніболом» по жовтому блокноту. Де ж іще вона мала лежати, якщо Марлі, наприклад, несла скриньку з собою від самої школи?

Або (яка огидна думка, але огидні думки — типова реакція, коли тобі доводиться вислуховувати побрехеньки убивці маленького хлопчика) її скринька для ланчів була в тебе, Джордже. Може, ти її сам відібрав у Марлі та кинув на дорогу, аби подражнити дівчинку.

Бредлі відірвав очі від блокнота й із виразу обличчя свого клієнта зрозумів, що Джордж прочитав його думки, наче вони передавалися телетайпом у нього на лобі.

— То ви хочете почути решту? Чи вже все для себе з’ясували?

— Ну що ти, — відповів Бредлі, — продовжуй, прошу.

Галлас допив воду й повернувся до своєї історії.

Той поганий хлопчик із морквяною маківкою та шапочкою з пропелером снився мені впродовж п’яти років, але, зрештою, сни припинилися. Зрештою, я спромігся повірити в те, у що зараз вірите ви, містере Бредлі: що це був нещасний випадок, що в місіс Пекгем дійсно заїло педаль газу, а таке трапляється, і якщо якийсь хлопчик насправді дражнив Марлі… ну, діти ж інколи дражняться, чи не так?

Мій тато завершив проект із компанією «Щаслива доля», і ми переїхали на схід Кентуккі, де він займався приблизно тим самим, що й в Алабамі, тільки в більших масштабах. У тій місцевості чимало шахт, самі знаєте. Ми досить довго жили в містечку Айронвіль, я навіть устиг закінчити школу. У випускному класі я заради жарту вступив у драмгурток. Люди, мабуть, зареготалися б, якби дізналися. Такий собі маленький миршавий чоловічок, який усе життя заповнював податкові декларації для невеликих фірм чи вдів, аж раптом грає в п’єсах на кшталт «Виходу немає»?[87] Він радше нагадує Волтера Мітті![88] Але я грав, і в мене непогано виходило. Усі так казали. Я навіть замислювався про сценічну кар’єру. Я розумів, що навряд чи отримуватиму головні ролі, але хтось же має бути президентським радником з економічних питань, або найближчим помічником злодія, або механіком, якого вбивають протягом перших десяти хвилин фільму. Я знав, що справлюся з цими ролями і що мене будуть на них наймати. Я сказав татові, що в коледжі хочу вступити на театральний факультет. Він відповів, гаразд, чудово, вперед, тільки подумай про запасний варіант, якщо нічого не вийде. Тож я подався в Пітт,[89] де прослухав основний курс з акторського мистецтва та додатковий — з бізнес-адміністрування.

Перша п’єса, у якій я взяв участь, називалася «Ніч помилок, або Приниження паче гордості»,[90] і саме тоді я зустрів Вікі Абінгтон. Я грав Тоні Лумпкіна, а вона — Констанцію Невіль. Вона була гарною дівчиною з копицею світлого кучерявого волосся, такого тонкого, що обрамляло її голову, мов хмаринка. Я вважав, що вона надто гарна для мене, але врешті наважився запросити її на каву. Так усе й почалося. Ми годинами сиділи в корпусі «Пітт Юніон», де в невеличкому ресторані «Нордіз» подавали гамбургери. Вікі викладала мені всі свої негаразди, які здебільшого стосувалися її тиранічної матері, та ділилася мріями про акторську кар’єру, особливо в серйозних театрах Нью-Йорка. Двадцять п’ять років тому вони ще існували.

Я знав, що в Норденберзькому медичному центрі їй прописали якісь пігулки — чи то заспокійливі, чи то проти депресії, а може, і те й друге. Але, як я вважав, це все через те, що вона дуже амбітна та творча, і, мабуть, усі великі актори та актриси приймають ті пігулки. Мабуть, Меріл Стріп їх також вживає чи вживала до того, як прославилася завдяки «Мисливцю на оленів».[91] І знаєте що? У Вікі було надзвичайне почуття гумору, якого часто бракує гарним жінкам, особливо тим, які страждають на психічні розлади. Вона вміла сміятися з себе й часто так робила. Казала, що це єдина риса, завдяки якій вона іще не збожеволіла.

Нам випали ролі Ніка та Гані в «Хто боїться Вірджинію Вульф?»,[92] і ми отримали кращі відгуки, ніж студенти, які грали Джорджа й Марту. Після цього ми вже не просто ходили на каву, ми стали парою. Інколи ми зажималися по темних куточках «Юніона», хоча ці сеанси часто закінчувалися сльозами Вікі та бідканнями про те, що вона погана акторка та що їй ніколи не вдасться досягти сценічного олімпу, як казала її мати. Однієї ночі, після вечірки на честь останнього показу «Смертельної пастки»,[93] на першому курсі, у нас був секс. Лише раз. Вона сказала, що їй сподобалося, що все було чудово, але гадаю, що ні. Принаймні, не для неї, бо це трапилося вперше й востаннє.

Улітку 2000 року ми залишилися в кампусі, бо в парку Фрик ставили «Продавця музики».[94] Визначна подія, оскільки режисером мав бути Менді Патінкін.[95] Ми з Вікі пішли на проби вдвох. Я анітрохи не хвилювався, бо навіть не сподівався отримати роль, але для Вікі це стало найважливішою річчю в світі. Вона говорила (чи то жартома, чи то серйозно), що це буде її перший крок до слави. Ми заходили на прослуховування групами по шестеро людей, і кожен тримав картку з обраною роллю. Поки ми чекали своєї черги перед репетиційним залом, Вікі тремтіла як осичина. Я обійняв її, і вона заспокоїлася, але тільки трошки. Її обличчя настільки зблідло, що макіяж скидався на маску.

Я зайшов до залу та віддав свою картку з надписом «мер Шинн», бо це була манюсінька роль, і хай мене грім поб’є, якщо зрештою мені не дістався персонаж Гарольда Гілла, того чарівливого шахрая. Вікі обрала образ Маріан Пару, бібліотекарки, яка підробляла уроками гри на фортепіано. Головна жіноча роль. Мені здалося, що читала вона непогано — не ідеально, вона могла й краще, але згодиться. А потім діло стало за співом.

То був сольний номер Маріан. Якщо не знаєте, це дуже ніжна, проста пісня під назвою «Добраніч, містере Хтось». Вона співала її для мене «а капела» разів шість, і то було пречудовно. Лагідно, журливо, обнадійливо. Але того дня в репетиційному залі Вікі дала маху. Вона співала так жахливо, що в слухачів мимоволі стискалися кулаки та заплющувалися очі. Вона не могла потрапити в ноти, і їй довелося починати знову, та не один раз, а двічі. Я бачив, що містеру Патінкіну вривався терпець, оскільки йому треба було прослухати ще з півдюжини дівчат. Акомпаніаторка закочувала очі. Мені хотілося розквасити її тупу конячу морду.

Коли Вікі закінчила, то вже тремтіла всім тілом. Містер Патінкін подякував їй, вона — йому, усе так чемно, а потім Вікі вибігла. Я наздогнав її на виході з корпусу й сказав, що вона була чудова. Вона посміхнулася, подякувала й відповіла, що це не так і ми обоє про це знаємо. Я зауважив, що коли містер Патінкін насправді такий неймовірний, як кажуть люди, то він зможе розгледіти в ній талановиту актрису попри її нервозність. Вікі обійняла мене й сказала, що я її найкращій друг. Окрім того, вона додала, що будуть інші вистави. Наступного разу перед пробами Вікі прийме валіум. Просто вона боялася, що від ліків може змінитися голос, бо чула, що деякі пігулки мають такий побічний ефект. Потім вона засміялася й запитала: «Але чи може бути гірше, ніж сьогодні?» Я сказав, що куплю їй морозива в «Нордіз», а вона відповіла, що це гарна ідея, і ми пішли.