«Неоновий цирк» — це фактично веб-журнал із купою зручно клікабельних рубрик: «ОГИДНЕ СПОЖИВАЦТВО», «АЛЕЯ ГАНЬБИ ЗНАМЕНИТОСТЕЙ», «КРАЩЕ Б МЕНІ ЦЬОГО НЕ БАЧИТИ», «НАЙГІРША ТЕЛЕПЕРЕДАЧА ТИЖНЯ», «ХТО ПИШЕ ЦЕ ЛАЙНО». Там ще багато подібного, але суть ви вловили. Того вечора зі стосом резюме, готових до розсилання фірмам, у яких мені насправді не хотілося працювати, я зайшов на сайт «Неоновий цирк», аби трішки підживитися їхніми капосними наїдками, і вже на першій сторінці дізнався, що від передозування помер пекельно популярний актор на ім’я Джек Бріґс. Там містилося типове для славного лихослів’ям «Неонового цирку» фото, на якому наш герой вивалювався, хитаючись, із якогось модного закладу в середмісті, але текст під ним був на диво невиразним, зовсім не-цирківським. От тоді-то на мене й набігло натхнення. Я трішки пошукав в інтернеті, усього лиш погрався, а потім написав жвавий і нахабний некролог:

«Джека Бріґса, котрий відзначився жахливою грою в минулорічних «Святенниках» — чисто говорючий комод, закоханий у Дженіфер Лоренс, — було знайдено мертвим у готельному номері в оточенні деяких із його улюблених порошкових ласощів. Таким чином, він приєднується до «Клубу 27», у якому вже перебувають такі знамениті зловживачі психотропними засобами, як Роберт Джонсон, Джимі Гендрикс, Дженіс Джоплін, Курт Кобейн та Емі Вайнхаус[284].

Бріґс випхався на акторську сцену у 2005 році, коли…»

Ну, вам усе зрозуміло. Інфантильний, нечемний, нахабний. Був би я серйозним того вечора, я просто перетягнув би той закінчений некролог до кошика, бо, здавалося, навіть за нормами звичайної саркастичності «Неонового цирку» він западає у відверту жорстокість. Але, оскільки я просто клеїв дурня (відтоді мені думалося, скільки ж кар’єр розпочалося з отакого простого дуркування), я його їм надіслав.

За два дні — Інтернет усе прискорює — я отримав електронного листа від якоїсь особи на ім’я Джерома Вітфілд, у якому повідомлялося, що вони не тільки бажають опублікувати некролог, а й хочуть обговорити перспективу того, що, можливо, я писатиму для них іще щось в такому ж паскудному дусі. Не міг би я приїхати в місто й обговорити це за ланчем?

Мої краватка і піджак виявилися взірцем зайвого виряджання. Редакція «Цирку» на Третій авеню була заповнена чоловіками й жінками, більше схожими на хлопців та дівчаток, усі вони там метушилися в майках із зображеннями рок-гуртів. Пара жінок були в шортах, а ще я побачив якогось парубка в теслярському комбінезоні, а з ірокеза на голові в нього стирчав «Шарпі».[285] Як виявилося, то був очільник спортивного відділу, на якому лежала відповідальність за одну пам’ятну статтю під назвою: «ВЕЛЕПНІ ЗНОВУ НАЇЛИСЯ ЛАЙНА В ЧЕРВОНІЙ ЗОНІ».[286] Гадаю, це мене не мусило б здивувати. Такою була (і є) журналістика в епоху Інтернету, і на кожну особу, яка того дня перебувала в редакції, припадало ще п’ять-шість стрингерів, котрі працювали з дому. Навряд чи мені потрібно додавати, що за злидарську зарплатню.

Я чув, ніби в прадавні позолочені часи туманного й міфічного минулого Нью-Йорка видавці влаштовували зустрічі за ланчами в таких закладах, як «Чотири пори року», «Le Cirque» і «Російська чайна».[287] Можливо, але мій ланч того дня відбувався в захаращеному кабінеті Джероми Вітфілд і складався з делікатесних сендвічів і крем-соди Доктора Бравна.[288] За стандартами «Цирку» Джерома була вже древньою (за сорок), і я просто зі старту незлюбив її напористу непоступливість, але вона хотіла дати мені роботу, щоб я писав щотижневу колонку некрологів, і це робило її богинею. В неї була вже навіть готова назва для нової рубрики: «Говорячи зле про мертвих».

Чи міг би я це робити? Я міг.

Чи робитиму я це за гівняні гроші? Робитиму. Принаймні для початку.

Після того як ця колонка стала найбільш відвідуваною сторінкою на сайті «Неонового цирку» і з нею почало асоціюватися моє ім’я, я спробував виторгувати собі більшу платню, почасти тому що бажав переїхати до власного житла в місті, а почасти тому що втомився отримувати вбогий дріб’язок за одноосібне писання сторінки, яка давала найбільший дохід з реклами.

Той перший сеанс виторговування увінчався скромним успіхом, ймовірно через те, що мої вимоги викладалися як несміливі побажання, а самі побажання були майже сміховинно невибагливими. Через чотири місяці, коли почали циркулювати чутки, ніби нас купує якась велика корпорація, щоби буквально накачати грошвою, я відвідав кабінет Джероми і попросив більшого підвищення, цього разу з доволі меншою смиренністю.

— Вибач, Майку, — сказала вона. — Кажучи незабутніми словами Холла й Оутса, «На таке я піти не можу, я не можу цього зробити».[289] Візьми собі «юку».[290]

Почесне місце на захаращеному столі Джероми займала велика скляна ваза, повна льодяників із ментоловим смаком. Їхні обгортки рясніли ентузіастично-войовничими гаслами. «Нумо, почуймо твій бойовий поклик» було написано на одній цукерці. Інша радила (коли я це тут повторюю, філолог у мені здригається): «Оберни своє «можу зробити» на «пороблено»».

— Ні, дякую. До того, як ти скажеш своє «ні», дай мені можливість розкласти все перед тобою по поличках.

Я по порядку виклав свої аргументи; можна сказати, здійснив спробу обернути «можу зробити» на «пороблено». Висновком була моя впевненість у тому, що я мушу отримувати платню більш співмірну з тими доходами, які дає рубрика «Говорячи зле про мертвих». Особливо якщо «Неоновий цирк» купує якийсь мажорний ігрець.

Коли я нарешті замовк, вона розгорнула «юку», поклала її собі між сливового кольору губ і сказала:

— О’кей! Чудово! Якщо ти вже полегшив собі душу, то, може, візьмешся до роботи з Бампом Девоу? Він смачненький.

Той дійсно був смачненьким. Бампа, соліста «Єнотів», застрелила його подружка, коли він намагався крадькома пролізти крізь вікно до неї у спальню в її будинку в Гемптонах,[291] мабуть, хотів так пожартувати. Вона сприйняла його за грабіжника. Усій цій історії особливо жирної смаковитості надавав пістолет, яким вона скористалася: дарунок їй на день народження від самого Бампа, гітариста, можливо, сумірного з Браяном Джонсом[292]і найсвіжішого члена «Клубу 27».

— Отже, ти навіть не маєш наміру відповідати, — промовив я. — Отак мало в тебе до мене поваги.

Вона нахилилася вперед, усміхаючись достатньо лиш для того, щоб демонструвати кінчики своїх дрібних білих зубів. Я відчув запах ментолу. Чи евкаліпту? Чи того й того?

— Дозволь мені бути відвертою, о’кей? Для хлопця, котрий досі живе в Брукліні зі своїми батьками, у тебе надзвичайно роздуте уявлення про власну важливість в існуючому порядку речей. Ти гадаєш, ніхто більше не зможе обсцикати могили отих недоумкуватих гівнюків, що своїми гульками допразникувалися до смерті? Помізкуй краще. У мене є з півдюжини стрингерів, які можуть це робити і, можливо, подаватимуть матеріали, кумедніші за твої.

— То чому б мені не піти, і ти з’ясуєш, чи це дійсно так? — Я був уже доволі розлюченим.

Джерома вищирилася, з клацанням прикусивши зубами евкаліптовий льодяник.

— На твою ласку. Але, якщо ти підеш, «Говорячи зле про мертвих» не піде разом із тобою. Це моя назва, моя рубрика, і вона залишиться тут, у «Цирку». Звичайно, ти тепер маєш деяку репутацію, не буду цього заперечувати. Тож вибір за тобою, хлопчику. Можеш повернутися до свого комп’ютера і потоптатися по Бампу або звернутися до «Нью-Йорк Пост». Ймовірно, вони тебе візьмуть. Закінчиться тим, що ти писатимеш замітки для шостої шпальти, де їх друкують без імені автора. Якщо таке надимає тобі вітрила, впрягайся.