Зателефонувати 911 було дуже просто — навіть дитина змогла б. Діти й справді так роблять. Коли хтось вдирається в помешкання. Коли молодша сестричка падає зі сходів. Чи коли татко репетує на матусю.
Наступний кадр його презентації пропонував телерекламу, яку потрібно запустити в усіх прилеглих до Мексиканської затоки штатах — особливу увагу варто приділити місцевим новинам та кабельним цілодобовим каналам, таким як «Fox» чи «MSNBC». Уповільнена зйомка демонструвала б, як брудний, залитий нафтою пляж знову стає чистим. «Ми беремо на себе відповідальність виправляти власні помилки», — промовить голос за кадром (з м’якими південними нотками). — Саме так ми ведемо справи та дбаємо про сусідів. Дайте нам три роки, і ми це доведемо».
Далі — друкована реклама. Потім — на радіо. А друга фаза…
— Сер? Що ви сказали?
«Я б міг зателефонувати, — подумав Вілсон, — але той чоловік уже, можливо, втече з автобуса, доки поліція приїде. Можливо? Майже напевно».
Він озирнувся. Автобус лишився далеко позаду. «Мабуть, — подумав він, — жінка закричала. Й інші пасажири, ймовірно, вже накинулися на того чоловіка, як накинулись колись пасажири на Туфельного Підривника,[275] коли з’ясували, що він замислив».
Потім Вілсону пригадалося, як чоловік посміхнувся до нього. Як приклав пальця до відкритого рота жінки.
До речі, щодо жартів. Вілсон подумав: «Можливо, це зовсім не те, про що я думаю. Може, це просто комедія. Та, яку вони постійно розігрують». Своєрідний флешмоб.
Що більше він про це думав, то правдоподібнішою видавалася йому така версія. Чоловіки перерізають горло жінкам на темних алеях і по телевізору, але аж ніяк не в автобусі «Пітер Пен» серед білого дня. А щодо нього самого, то він просто підіграв жартівникам. Він опинився в правильному місці в правильний час, а світ рідко дає другий шанс. Ці слова не належали його матері, але, зрештою, були правдивими.
— Сер?
— Зупиніть, будь ласка, на наступному світлофорі, — мовив Вілсон. — Далі я піду пішки.
Для Геша Кестіна
Ви вже, певно, здогадалися, що коли я був маленьким, то дивився багато горор-фільмів. Я був легкою мішенню, і більшість з них лякали мене до смерті. Було темно, зображення було в рази більшим за тебе самого, а звук був настільки гучним, що переляк тривав навіть тоді, коли ти вже заплющив очі. Під час телевізійних трансляцій рівень страху був значно нижчим. Крутили рекламу, яка збивала ритм історії, а найжахніші епізоди частенько вирізалися, щоб хлопчаки, які могли це дивитися, бува, не набули комплексів (як не сумно, але щодо мене це вже було запізно; я ж бо бачив, як мертва жінка піднімається з ванни в «Дияволицях[276]»). У крайньому разі, ви завжди могли сходити на кухню, щоб дістати «Гаєрс»[277] з холодильника і затриматися там, аж доки на зміну страшній музиці не прийдуть заклики місцевого ділка: «Машини! Машини! Машини! Нас не цікавить ваша кредитна історія! Ми продаємо УСІМ!»
Тим не менш один фільм, який я бачив по телевізору, впорався з завданням на всі сто. Принаймні, перша година цієї сімдесятисемихвилинної історії так точно; фінал все зіпсував, і я досі мрію, що хтось зніме ремейк, у якому жахний засновок буде доведено до самого кінця. Це кіно з, можливо, найкращою назвою для горор-фільма в історії: «Я ховаю живих[278]».
Я думав про цей фільм, коли писав оповідання.
Некрологи
«Дотримуйтесь ясності, дотримуйтеся послідовності».
Таким було євангеліє від Верна Хіґґінса, який очолював факультет журналістики в університеті Род-Айленду, де я отримав свій диплом. Багато з того, що я чув в універі в одне вухо входило, з другого вилітало, але не ця проповідь, оскільки Верн Хіґґінс її буквально вбивав. Він наголошував, що люди, аби в них почався процес розуміння, потребують ясності й виразної стислості.
Насправді ваша робота як журналістів, казав він своїм студентам, полягає в тім, щоб подавати людям такі факти, які дозволять їм приймати рішення і рухатися вперед. Тому не фантазуйте. Не свистіть і не западайте у пишномовність. Починайте від початку, ретельно викладайте середину, щоби факти кожної події логічно підводили до наступної, і закінчуйте кінцем. Який у репортажі, наголошував він, завжди є кінцем на тепер. І ніколи не занурюйтеся в ліниве лайно з усіма отими: «на загальну думку» або «як дехто вважає». Правило таке: для кожного факту певне джерело. Потім опишіть усе це простою англійською мовою, без прикрас і лакування. Польоти риторики належать тій шпальті, де публікують приватні погляди колумністів.
Я сумніваюся, що хтось повірить у написане далі, та й мій доробок у «Неоновому цирку» був далеким від гарної прози, але тут я старатимуся якомога краще: факти кожної події підводитимуть до наступної. Початок, середина і кінець.
Кінець на тепер, принаймні.
Добрий репортаж завжди починається з п’ятьох «W»: хто, що, коли, де і чому,[279] якщо вам вдасться з’ясувати останнє. У моєму випадку «чому» є важким питанням.
Натомість «хто» доволі легке — ваш аж ніяк не безстрашний оповідач Майкл Андерсон. Мені було двадцять сім років у той час, коли відбувалися ці події. З «УРА» я випустився з дипломом бакалавра мистецтв з журналістики. Два роки після коледжу я жив зі своїми батьками в Брукліні й працював на одну з отих щоденних споживацьких газет, що їх людям роздають безкоштовно, перероблював повідомлення зі стрічок новин для перебивки рекламних оголошень і купонів. Я постійно розсилав своє резюме (таким, яким воно було), але жодна з газет у Нью-Йорку, Коннектикуті чи Нью-Джерсі мною не зацікавилася. У принципі, це не здивувало ні моїх батьків, ані мене, і не тому, що в мене були паршиві оцінки (вони такими не були), і не тому, що мій творчий портфель — головним чином оповідання зі студентської газети в «УРА», яка називається «Добра 5-центова сигара» — були погано написані (пара з них були відзначені нагородами), а тому, що тепер газети нікого не наймали. Зовсім навпаки.
(Якби професор Хіґґінс побачив усі ці дужки, він би мене вбив.)
Мої батьки почали підштовхувати мене — делікатно, делікатно — до пошуків якогось іншого роду роботи.
— У якійсь спорідненій галузі, — казав батько своїм найдипломатичнішим тоном. — Можливо, у рекламі.
— Реклама не журналістика, — відповідав я. — Реклама — це антижурналістика.
Але я вловив хід його думок: він уявляє собі, як я і в сорок років тягнутиму опівночі щось перекусити з їхнього холодильника. Нероба-люкс.
Неохоче я почав складати список потенційних рекламних фірм, яким може заманутися взяти на роботу молодого копірайтера з гарними здібностями, але без жодного досвіду. А тоді, ввечері, перед тим як я планував почати розсилати своє резюме фірмам із того списку, мені спала дурнувата ідея. Подеколи — часто — цілими ночами я лежу без сну, думаючи, наскільки інакшим було б моє життя, якби та ідея ніколи не впливла мені до голови.
На той час одним із моїх найулюбленіших веб-сайтів був «Неоновий цирк». Якщо ви поціновувач саркастичного стилю і schadenfreude,[280] ви зрозумієте: те саме, що «TMZ», тільки з кращими авторами.[281] Головним чином вони висвітлювали місцеву «зоряну тусовку», лише інколи занурюючись із розвідками в більш смердючі політичні провалля штатів Нью-Йорк та Нью-Джерсі. Якби я мусив типізувати міру їхньої зухвалості, я показав би вам фотографію, яку ми поставили десь за півроку після того, як я почав у них працювати. На ній перед «Пашею» стояв Род Пітерсон (якого в «Цирку» ніколи не забували назвати «Беррі Менілоу свого покоління»).[282] Його подружка, нахилившись, блювала в риштак. На обличчі в Рода сяяла нестямно радісна усмішка, а руку він тримав у вирізі сукні на дівочій спині. ЗАГОЛОВОК: «РОД ПІТЕРСОН, Беррі Менілоу свого покоління, ДОСЛІДЖУЄ НИЖНІЙ ІСТ-САЙД У НЬЮ-ЙОРКУ».[283]
275
Річард Райд, британський терорист, який намагався підірвати вибуховий пристрій, схований у туфлях, у літаку, що летів з Парижа до Маямі 22 грудня 2001 року. Пасажири літака власноруч знешкодили терориста. Його засуджено до трьох довічних ув’язнень і ще сто десять років зверху.
276
«Дияволиці» (Les diaboliques) 1955 р. — детектив, екранізація роману Буало-Нарсежака «Та, якої не стало» (Celle qui n`Etait plus). У центрі сюжету двоє жінок: дружина та коханка директора приватної школи. Доведені до відчаю жорстокістю чоловіка, вони вирішують вбити його, втопивши у ванні.
Кінга зраджує пам’ять — у фільмі «Дияволиці» (Les diaboliques) з ванни постає чоловік — «жертва» героїнь фільму. Це і є головним твістом історії, про який автори фільму просили не повідомляти тим, хто ще не бачив фільм. Проте з 1955 р. минуло достатньо часу, щоб ця інформація перестала бути спойлером.
277
Кореневе пиво (рутбір) — газований напій, зазвичай виготовлений з кори дерева сасафраса. Кореневе пиво, популярне в Північній Америці, буває двох видів: алкогольне та безалкогольне.
278
«Я ховаю живих» (I Bury the Living) 1958 р. — трешевий чорно-білий фільм про власника цвинтаря, через необережні дії якого мерці повстають з могил.
279
Базове правило американської журналістики; дати читачеві/глядачу відповіді на п’ять запитань, які англійською починаються з літери «W» (Who, What, Where, When, Why) — Хто зробив? Що трапилося? Де трапилося? Коли трапилося? Чому це трапилося?
280
Schadenfreude (нім.) — єхидство.
281
Заснований 2005 р. сайт, що висвітлює події/скандали з життя знаменитостей; «TMZ» — абревіатура історичної назви району «Тридцятимильна зона» в Лос-Анджелесі, де колись містилися головні офіси найбільших кінокомпаній та індустрії розваг.
282
«Pacha» — клуб у Нью-Йорку, належить однойменній усесвітній мережі зі штаб-квартирою на острові Ібіца; Barry Manilow (нар. 1943) — один із найпопулярніших поп-співаків у 1970-1980-х, автор-виконавець багатьох хітів романтичного настрою.
283
Lower East Side — колись один із найбідніших, емігрантських районів Мангеттену, тепер повний модних нічних клубів, галерей та інших розваг.