— Я буду.

Зібралися майже всі, окрім стрингерів, які працювали серед первобутніх у глухих закутах Коннектикуту і Нью-Джерсі. Навіть шолудивий малий Ірвінг Рамштайн, який писав гумористичну колонку, що називалася (я цього не розумію, а отже, мене не питайте) «Неполіткоректні курчаточках», з’явився. Кейті повела збори з апломбом, повідомивши нам, що шоу мусить продовжуватися.

— Це те, чого бажала б Джерома, — сказав Пінкі.

— Та насрати, чого там бажала б Джерома, — крикнула Джорджина Буковскі. — Я просто хочу продовжувати отримувати свою зарплатню. І, якщо існує бодай-якась можливість, мати пай у бізнесі.

Цей крик було підхоплено кількома іншими: «Пайку! Пайку! Пай у бізнесі!», поки в нашій редакції не почало гудіти, як під час бунту в їдальні в якомусь зі старих фільмів про в’язницю. Кейті спершу дозволила їм пошумувати, а потім угамувала ґвалт.

— Як вона могла вдавитися на смерть? — запитав Чін. — Мармеладка ж вискочила.

— Ніяка не мармеладка, — сказала Роберта. — Там був той смердючий льодяник, отой, які вона завше смоктала. Лайноліптовий.

— Та хай там що, лялечко, але воно вискочило, коли Кейтс зробила їй Обійми Життя. Ми всі це бачили.

— А я ні, — заперечив Пінкі. — Я якраз був на телефоні. Ще й, курва, слухав «зачекайте на лінії».

Кейті сказала, що розпитувала одного медика зі «швидкої допомоги» — поза всякими сумнівами, застосовуючи свої великі сірі очі для досягнення результату — і той сказав їй, що напад захлинання міг викликати інфаркт. І тут, намагаючись слідувати настановам професора Хіґґінса, тобто вчасно подавати всі належні справі факти, я перестрибну наперед і повідомлю, що розтин нашої Дорогої Провідниці довів, що причина полягала саме в цьому. Якби Джерома отримала в «Неоновому цирку» той заголовок, на який вона заслуговувала, він, либонь, був би таким: «У ШЕФИНІ РЕПНУЛА ПОМПА».

Ті збори були довгими і галасливими. Уже демонструючи таланти, які доводили природність того, що вона вступає в «джиммі-чухлі»[308] Джероми, Кейті дозволила всім повністю вивітрити їхні почуття (що виливалися здебільшого у вибухах дикого, майже істеричного реготу), а потім наказала повертатися до роботи, тому що час, пора, Інтернет нікого не чекає. Й нічого також. Вона сказала, що ще до кінця цього тижня побалакає з головними інвесторами «Цирку», а потім запропонувала мені перейти до кабінету Джероми.

— Поміряти портьєри? — спитав я, коли двері було зачинено. — Чи жалюзі?[309]

Вона подивилася на мене з виразом, який міг виказувати ображеність. Або просто здивування.

— Думаєш, я прагну цієї посади? Я журналіст, Майку, так само як і ти.

— Але ти б на ній добре впоралася, я знаю, і вони також це знають, — мотнув я головою в бік нашої так би мовити ньюзрум, де тепер кожний або полював і визбирував новини, або висів на телефоні. — А щодо мене, я просто письмак потішних некрологів. Чи то був ним. Я вже вирішив піти в почесну відставку.

— Гадаю, я розумію, чому ти так почуваєшся, — потягнула вона аркушик паперу в себе із задньої кишені джинсів і розгорнула його. Я здогадався, що воно там таке раніше, ніж вона мені його подала. — Цікавість невіддільна від цієї роботи, а отже, я зазирнула до твого кошика, перш ніж його почистити. І знайшла оце.

Я взяв папірець, знову склав його, не дивлячись (мені не хотілося навіть бачити ту роздруківку, не кажучи вже про те, щоб її перечитувати), і засунув собі до кишені.

— Тепер там уже чисто?

— Так, а це єдина паперова копія, — відмахнула вона рукою волосся собі з обличчя і подивилась на мене. Можливо, це обличчя й не відправило б тисячу кораблів, але кілька десятків точно, включно з парочкою есмінців.[310] — Я знала, що ти про це запитаєш. Проробивши поряд із тобою півтора року, я вже знаю, що параноя є частиною твого характеру.

— Дякую.

— Без образ. У Нью-Йорку параноя це засіб для виживання. Але це не причина кидати те, що в найближчому майбутньому може стати набагато прибутковішою роботою. Навіть ти мусиш розуміти, що чудернацькі збіги — а я вважаю, що це був чудернацький збіг, — є просто збігами. Майку, мені потрібно, щоб ти залишився на борту.

Не «нам», а «мені». Сама сказала, що не мірятиме портьєри; утім, я гадав, що це вже почалося.

— Ти не розумієш. Я не думаю, що зможу робити це знову, якби навіть схотів. Принаймні, не зможу писати смішно. Це виходили б якісь… — я пошукав і знайшов слово зі свого дитинства: — Какавельки.

Кейті нахмурилася, задумавшись.

— Можливо, Пенні змогла б це робити.

Пенні Ленгстон була стрингеркою з отих самих темних закамарків, яку Джерома колись взяла на роботу за порадою Кейті. Я приблизно здогадувався, що ці дві дівчини знайомі одна з одною ще з коледжу. Якщо так, то важко було б знайти менш схожі особистості. Пенні рідко приходила, а коли це траплялося, то з’являлася вона в старому бейсбольному кашкеті, який ніколи не полишав її голови, і з макабричною усмішкою, яка рідко полишала її обличчя. Френк Джиссап, той спортивний коментатор із ірокезом, любив казати, що в неї такий вигляд, ніби вона перебуває за два стресові пункти від поштарського оскаженіння.[311]

— Але вона ніколи не зможе бути такою кумедною, як ти, — продовжувала Кейті. — Якщо ти не хочеш писати некрологи, що б ти хотів робити? Припускаючи, що ти залишаєшся в «Цирку», про що я тебе благаю.

— Можливо, огляди-рецензії. Гадаю, я зміг би писати кумедні.

— Тельбушити когось? Звучить бодай трохи обнадійливо.

— Ну… авжеж. Можливо. Декого з отих.

Я ж, врешті-решт, умів відважити в’їдливої солі, подумалось мені, а отже, є ймовірність, що зможу пересолити й самого Джо Квінена за очками, а можливо, й нокаутом.[312] Принаймні це буде паплюження живих людей, котрі мають можливість відбиватися.

Вона поклала долоні мені на плечі, стала навшпиньки і припечатала мені в куточок губ ніжний поцілунок. Якщо я заплющу очі, я ще й сьогодні відчуваю той поцілунок. Вона дивилася на мене тими своїми широко розкритими сірими очима — як море захмареним ранком. Я певен, професор Хіґґінс пустив би від цього собі очі під лоба, але третьорядних хлопців, як я, рідко цілують першорядні дівчата, як вона.

— Подумай ще, чи не захочеш і далі робити некрологи, гаразд? — Її руки все ще в мене на плечах. Її легкий аромат у мене в ніздрях. Її перса менш як за дюйм від моїх грудей, а коли вона глибоко вдихнула, вони торкнулися. І це я також ще й сьогодні пам’ятаю. — Це не тільки заради тебе або мене. Наступні шість тижнів будуть критичними для нашого сайту і редакції. Тому подумай, окей? Навіть один місяць некрологів буде допоміжним. Це дасть можливість Пенні — або комусь іншому — поступово ввійти в цю роботу, з твоїми напучуваннями. Та ну, може ніхто цікавий і не помре.

Хоча вони постійно мруть, і ми обоє це знали.

Здається, я сказав їй, що подумаю. Не пам’ятаю. Про що я тоді дійсно думав: отак і вп’ястися губами в її губи просто там у кабінеті Джероми, і к чортам кожного, хто міг би нас побачити із журналістської стайні. Утім, я цього не зробив.

Поза межами романтичних комедій хлопці, як я, таке рідко роблять. Я щось те чи інше сказав, а потім, мабуть, відразу пішов, бо доволі скоро усвідомив, що перебуваю вже на вулиці. І почуваюся, наче стятий.

Я пам’ятаю єдине: як підійшов до урни на розі Третьої авеню і П’ятдесятої вулиці, порвав на дрібні шматочки той написаний жартома некролог, який виявився не жартом, і викинув їх у сміття.

Того вечора я доволі приємно повечеряв зі своїми батьками, потім пішов до себе в кімнату — ту саму, де я нидів у ті дні, коли програвала моя команда Малої ліги,[313] як же то було депресивно! — і сів за письмовий стіл.