Боббі, неначе в маренні, пригадалися карти з червоними сорочками, що миготіли під довгими білими пальцями Макквона: «То гасають, то гуляють. Де молода — ось у чім біда».

«Я не пройду, — думав Боббі, — це випробування я не пройду».

— Відпустіть мене, містере, — жалібно попросив Боббі. — Не забирайте мене з собою, будь ласка.

— Навіть якщо цим позбавиш те-ка свого чарівного, живлющого товариства? — голос усміхався, та Боббі майже на смак відчував під його веселою поверхнею лукаве презирство — і затремтів. Від полегкості, бо зрозумів, що його, мабуть-таки, відпустять, і від сорому, бо усвідомлював, що робить: плазує, циганить, зіскакує. Герої улюблених книжок і фільмів ніколи так не чинили. Та хорошим героям у книжках і фільмах ніколи не доводилося зіштовхуватися ні з чим, схожим на ницих людей в жовтих плащах або жахіття чорних цяток. Та те, що Боббі побачив тут, біля «Кутової лузи», було далеко не найгірше. А що, коли він побачив і все інше? Якщо чорні цятки затягнуть його у світ, де ниці люди в жовтих плащах постануть у своїй справжній подобі? І він побачить, що криється під личиною, яку вони носять у цьому світі?

— Так, — вимовив Боббі і розплакався.

— Що «так»?

— Навіть якщо йому доведеться піти без мене.

— А-а. І навіть якщо це означатиме повернення до матері?

— Так.

— Що, став розуміти свою сучку-матір трохи краще, еге ж?

— Так, — втретє промовив, а точніше, простогнав Боббі. — Мабуть, так.

— Досить, — втрутився Тед, — припиніть.

Та голос не припиняв. Наразі.

— То що, затямив, як бути боягузом, Боббі?

— Так! — закричав він, і далі притискаючись до Тедової сорочки. — Дитинкою, маленьким, обісраним пуцьвірінком! Так, так, так! Мені байдуже! Тільки відпустіть мене додому! — Боббі зробив довгий, глибокий і уривчастий вдих і виштовхнув повітря зі скриком: — Я ХОЧУ ДО МАМИ!

То був відчайдушний вереск нажаханого малюка, який нарешті угледів звіра з води, звіра з повітря.

— Ну гаразд, — сказав ниций, — хай буде по-твоєму. За умови, якщо твоє ведмежа Тедді підтвердить, що працюватиме добровільно і його не доведеться прив’язувати до весла, як раніше.

— Обіцяю.

Тед відпустив Боббі. Той залишився стояти в тій же позі, міцно і панічно вчепившись у Теда і притискаючи обличчя до його грудей, аж поки Тед м’яко його не відштовхнув.

— Іди в більярдну, Боббі. Скажи, щоб Файлз відвіз тебе додому. Передай йому, що тоді мої друзі від нього відчепляться.

— Пробач, Теде. Я хотів поїхати з тобою. Я вирішив поїхати з тобою. Але я не можу. Мені так прикро.

— Не картай себе. — Та погляд Теда був понурий, ніби він знав, що відсьогодні Боббі тільки це й робитиме.

Двійко жовтих плащів схопило Теда попід руки. Тед глянув на ницого, що стояв за спиною в Боббі, того, що гладив його по шиї бридким, паличкуватим пальцем.

— Каме, в цьому немає потреби. Я піду сам.

— Облиште його, — наказав Кам. Ниці люди, що тримали Теда, відпустили його руки. Тут палець Кама востаннє провів по потилиці Боббі. Хлопчик здушено заскімлив.

«Якщо він зробить це ще раз, — майнуло в голові в Боббі, — я з’їду з глузду і не зможу нічого з собою вдіяти. Почну кричати і не зможу припинити, навіть коли в мене тріщатиме голова, все одно кричатиму».

— Шуруй всередину, малий. Швиденько, поки я не передумав і не забрав тебе з собою.

Спотикаючись, Боббі поплентався до «Кутової лузи». Двері стояли відчинені, та біля них нікого не було. Підійнявшись на єдину сходинку, обернувся. Троє ницих збилося навколо Теда, та до кров’яного згустку «десото» він ішов самотужки.

— Теде!

Тед повернувся, посміхнувся, зібрався махнути. Але той, кого називали Камом, підскочив, схопив його, розвернув і штовхнув до салону. Коли Кам грюкнув задніми дверцятами «десото», Боббі на якусь частку секунди угледів під довгим жовтим плащем страшенно високу і неймовірно суху істоту: створіння з плоттю білою, немов свіжий сніг, і вустами червоними, немов свіжа кров. У глибоких очницях безжальні, палючі вогники, а на зіницях, що то розширюються, то звужуються, так само, як і в Теда, стрибають згустки темряви. Червоні губи розсунулись, оголивши голчасті зуби, проти яких зуби вуличної кішки — просто сором. З-поміж них вистромився чорний язик і замелькав туди-сюди на знак непристойного прощання. Тоді істота в жовтому плащі, зі скреготом тручи тонкими ногами і пружинячи сухими колінами, метнулася навколо капота пурпурового «десото» і пірнула за кермо. На тому боці вулиці завівся «олдс»: двигун ревів, неначе розбуджений дракон. А може, це він і був. Двигун «кадилака», що навскоси перегороджував тротуар посередині, теж заревів. Живі передні фари залили цю ділянку Наррагансетт-авеню сліпучим, мерехтливим сяйвом. «Десото» заклав крутий віраж, закрилком викресавши з асфальту невеличкий сніп іскор, і на мить Боббі побачив у задньому вікні обличчя Теда. Він підніс руку і помахав. Здавалося, Тед теж підніс свою, та з певністю сказати Боббі не міг. Голову знову наповнив звук, ніби тупіт копит.

Боббі більше ніколи не бачив Теда Бротіґена.

— Вимітайся, малий, — наказав Лен Файлз. Його обличчя було біле, неначе сир, і, здавалося, обвисло на черепі, ніби целюліт на руках його сестри. У невеликому ігровому залі позаду спалахували і блимали лампочки автоматів, та їх ніхто не пильнував. Усі крутелики, родзинка вечора в ігровому залі «Кутової лузи», мов діти, з’юрмилися за спиною Лена Файлза. Праворуч вишикувалися гравці в більярд і пул. Багато стискало в руках киї, неначе палиці. Старий Джі стояв осторонь біля цигаркового автомата. Кия в нього не було. У покорчених, старечих пальцях теліпався маленький автоматичний пістолет. Боббі це не злякало. Після Кама і його друзяк у жовтих плащах, здавалося, зараз узагалі ніщо не здатне нагнати на нього страху. Він був уже переляканий до неможливості.

— Батіг у руки і вісьта, малий. Зараз же.

— Краще тобі послухатися, малюче.

То була Аланна, вона стояла за бюро. Боббі зиркнув на неї і подумав: «Якби я був старший, то точно засунув би тобі дещо. Закладаюся». Вона спіймала і сам погляд, і його зміст і, зашарівшись, злякано та розгублено відвела очі.

Боббі знову перевів погляд на її брата.

— Хочете, щоб ці типи повернулися?

Обвисле обличчя Лена обвисло ще дужче.

— Знущаєшся?

— Тоді домовимося: зробите, що я скажу, і я піду. Ви більш ніколи мене не побачите. — Боббі помовчав. — І їх теж.

— Чого тобі, дитино? — спитав старий Джі деренчливим голосом. Боббі дістане все, що попросить, це миготіло в думках старого, неначе велика яскрава вивіска. Думки ці були ясні, як і тоді, коли належали молодому Джі: холодні, прагматичні та неприємні, але після Кама і його наглядачів він здавався невинним. Невинним, як морозиво.

— Відвезіть мене додому, це по-перше, — сказав Боббі, а тоді, звертаючись не так до Лена, як до старого Джі, додав ще й по-друге.

У Лена був «б’юїк». Великий, довгий і новий. Вульгарний, але не ницового типу. Просто автомобіль. Вони їхали під танцювальну музику сорокових. За всю дорогу до Гарвіча Лен озвався лише раз:

— Тільки не здумай перемкнути на рок-н-рол. Мені того лайна й на роботі вистачає.

Проїжджаючи повз «Ашер-Емпайр», ліворуч від каси Боббі зауважив картонний макет Бріжітт Бардо в її натуральний зріст. Ковзнув по ній поглядом без особливого зацікавлення, почуваючи себе вже застарим для Б. Б.

«Б’юїк» звернув з Ашер-авеню і ковзнув по пагорбу Броуд-стрит, неначе шепіт з-під складеної чашечкою долоні. Боббі показав на свій будинок. Світло у квартирі вже ввімкнулося, і то горіли всі лампи до єдиної. Боббі зиркнув на годинника на приладовій панелі «б’юїка». Була вже майже одинадцята.

Коли авто під’їхало до тротуару, до Лена Файлза повернувся дар мови.

— Хто вони такі? Малий, хто ці пройдисвіти?

Боббі ледь не засміявся. Йому пригадалося, як у кінці майже кожної серії «Самотнього рейнджера» хтось неодмінно запитував: «Хто був цей чоловік у масці?»