Тріск вибухів змусив Боббі заціпеніти. Першою думкою було: «Постріли», та потім збагнув, що то феєрверк (можливо, петарди), і трішки розслабився. З гуркотом мчали автомобілі, здебільшого яскраво розфарбовані, відкриті з усіх боків перегонові та саморобні з хромованими викидними трубами і прямобіжним глушником. Один раз почувся шум, схожий на бійку навкулачки. Збіглися люди і криками підбадьорювали забіяк.
Пройшла пані, співаючи «Там, де хлопці» гарним, невиразним голосом, що лунав одночасно і п’яно, і сумно. Наблизились і завмерли поліційні сирени.
Боббі не задрімав, та побачив сон наяву. Вони з Тедом жили на якійсь фермі, можливо, у Флориді. Роботи в них було чимало, та Тед, як на свій вік, непогано давав собі раду, особливо тепер, коли кинув палити і великою мірою позбувся проблем з диханням. Боббі ходив до школи під іменем Ральфа Саллівана, а вечорами вони сиділи на ґанку, їли Тедові страви і пили чай з льодом. Боббі читав Тедові газети, а коли вкладалися в ліжка, то спали глибоким, спокійним сном, який не тривожили нічні жахи. Коли вони щоп’ятниці їздили до супермаркету, Боббі завжди перевіряв дошки оголошень, чи не розшукує хтось домашніх тваринок і чи не прикріплена догори ногами картка «ПРОДАЄТЬСЯ СТАРИЙ АВТОМОБІЛЬ», та не знаходив нічого. Ниці люди більше не відчували Теда. Він не був більше нічиїм псом і вони з Боббі безпечно жили на своїй фермі. Не як батько і син чи дідусь і онук, а просто як друзі.
«Такі, як ми», — сонно подумав Боббі, прихилившись до цегляної стіни. Голова опускалася все нижче й нижче, аж доки підборіддя ледь не торкнулося грудей. — Такі, як ми. Невже не існує місця для таких, як ми?»
Вуличку затопило світло. При цьому Боббі щоразу визирав з-за купи картонок.
Тепер він ледь не пропустив їх. Йому хотілося заплющити очі й думати про ферму, та Боббі все ж змусив себе подивитися й угледів товстий, жовтий хвостовий плавець «чекера», що саме гальмував біля «Кутової лузи».
У кров хвилею шугонув адреналін, запалюючи у Боббі в голові лампи, про існування яких навіть не здогадувався. Він вихопився з-за коробок, скинувши дві верхні додолу, зачепився ногою за порожній сміттєвий бачок і пожбурив об стіну. Ледь не наступив на щось пухнасте і шипляче — знову кішка. Боббі копнув її геть і вибіг із завулка. Звернувши до «Кутової лузи», послизнувся на чомусь липкому та густому і впав на одне коліно. Побачив обведений кільцем холодного, блакитного світла годинник на будівлі похоронного бюро. Дев’ята сорок п’ять. Таксі, не вимикаючи двигуна, стояло на узбіччі перед «Кутовою лузою». Тед Бротіґен стояв під тентом «ЗАХОДЬТЕ, ВСЕРЕДИНІ ПРОХОЛОДНО» і розраховувався з водієм. Отак, схилившись до опущеного віконця, він був схожий на Бориса Карлоффа ще дужче, ніж будь-коли.
Навпроти, коло похоронного бюро стояв велетенський «олдсмобіл», не поступаючись кольором червоним штанам Аланни. Раніше його тут не було, Боббі був упевнений.
Обриси автомобіля були не вельми чіткі. Від його вигляду починали сльозитися не тільки очі, а й мозок.
«Теде!» — спробував заволати Боббі, та замість крику видобув з горла лише схожий на шелест соломи шепіт.
«Чому він їх не відчуває? — думав Боббі. — Чому в біса не здогадується?»
Можливо ниці люди якось зуміли заблокувати його чуття. А може, це роблять відвідувачі «Кутової лузи»: старий Джі й усі інші? Ниці люди могли перетворити їх на живі губки, що вбирають застережні сигнали, які зазвичай вловлював Тед.
Вулицю залило новим спалахом світла. Коли Тед випростався і таксі від’їхало, з-за рогу вискочив пурпуровий «десото». Таксистові довелося різко вильнути, щоб уникнути зіткнення. У світлі ліхтарів авто скидалося на гігантський згусток крові, оздоблений хромом і склом. Передні фари металися і блимали, неначе прожектори під водою… і раптом вони моргнули. То були зовсім не фари. Це були очі.
«Теде!» — і знову нічого, крім хрипкого шепоту. Боббі ніяк не міг звестися на ноги. Він уже взагалі сумнівався, чи хоче підводитися. Його огорнув несамовитий страх, дезорієнтуючи, неначе грип, і виснажуючи, неначе вибуховий напад бігунки. Проїхати повз кривавий згусток «десото» біля «Грилю Вільяма Пенна» було зле, та опинитися у світлі його фар-очей, що невпинно наближалися, було в тисячу разів гірше. Ні — у мільйон разів.
Боббі знав, що порвав штани і до крові роздер коліно, чув, як у чиємусь вікні на горішньому поверсі заходиться Літл Річард, бачив, і досі бачив блакитне кільце навколо годинника на похоронному бюро, неначе витатуйований на рогівці слід від фотоспалаху, та все це здавалося якимось нереальним. Хулігансетт-авеню зненацька перетворилася на неякісно розфарбовані лаштунки. За ними крилася негадана реальність, і ця реальність була сповнена темряви.
Решітка «десото» ворушилася. Гарчала. «Оті машини, вони несправжні, — сказав Хуан, — то — шось інакше».
Це було справді щось інакше.
— Теде… — цього разу трохи голосніше… і Тед почув. Він повернувся до Боббі, його очі розширилися. І тут «десото» вискочив на тротуар позаду Теда; яскраві, метушливі вогні фар проштрикнули його. Тінь Теда видовжилася, як видовжилися тіні Боббі та близнючок Сіґсбі, коли на маленькій стоянці «Спайсерза» загорілися ліхтарі.
Тед крутнувся до «десото», піднісши руку, щоб затулити очі від сліпучого світла. По асфальту метнувся новий промінь світла. Цього разу з боку складів виринув кольору зелених шмарклів «кадилак», з добру милю завдовжки. Закрилки його були схожі на вищирені пащі, а боки підіймалися й опускалися, неначе частки легені. «Кадилак» зупинився зовсім близько, глухо вдаривши об тротуар менш ніж за півфута від спини Боббі. Він почув низьке сапання і збагнув, що то дихає двигун «кадилака».
Дверцята всіх трьох авто почали відчинятися. З них вилазили чоловіки, або ж істоти, які на перший погляд скидалися на чоловіків.
Боббі налічив шестеро, тоді восьмеро, а тоді припинив рахувати. Усі мали на собі довгі плащі гірчичного кольору, які ще називають пороховиками. На передій вилозі кожного плаща з правого боку виднілося вирячене багряне око, таке ж саме, як Боббі пам’ятав зі свого сну. Він припускав, що червоні очі — це нашивки. Істоти, які їх мають… хто? Копи? Ні. Мобілізований шерифом цивільний пошуковий загін, як у кіно? Трішки ближче. Дружинники? Ще ближче, але не зовсім. Вони…
Наглядачі за порядком. Як у тому фільмі, що ми з Ес-Джеєм дивилися в «Емпайр» торік. Там, де грають Джон Пейн і Карен Стіл.
О так, саме так. Наглядачі у фільмі виявилися просто зграєю бандитів, та спочатку уявлялись якимись привидами чи чудовиськами, чи ще чимось таким. Боббі подумав, що ці наглядачі і справді чудовиська.
Один схопив Боббі попід руку. Боббі закричав. Цей дотик був наймоторошнішим враженням у житті Боббі. Проти цього момент, коли мама пожбурила ним у стіну, був просто-таки жалюгідною дрібничкою. Було враження, неначе тебе схопила грілка, у якої виросли пальці… от тільки відчуття постійно змінювалося.
Спочатку під пахвою були ніби пальці, потім кігті. Пальці… кігті. Пальці… кігті. Цей невимовний дотик проникав попід шкіру, бринів усередині, розходячись то вгору, то вниз.
«Палиця Джека, — нестямно подумав Боббі, — загострена з обох кінців».
Боббі потягли до Теда, якого оточували інші. Він похитувався, ледь тримаючись на ногах. Невже він вважав, що зуміє попередити Теда? І вони разом втечуть по Наррагансетт-авеню, може, навіть з підскоком, у манері Керол? Смішно, правда ж?
Неймовірно, але Тед не здавався наляканим. Він стояв, оточений півколом ницих людей, і єдиною емоцією на його обличчі була тривога за Боббі. Тварюка, що тримала Боббі то рукою, то огидними пульсівними гумовими пальцями, то чіпкими кігтями, несподівано відпустила. Боббі спіткнувся, заточився. Хтось інший видав пронизливий, гаркітливий крик і стусонув його між лопаток. Боббі відлетів уперед і Тед його підхопив.
Схлипуючи від жаху, Боббі притисся обличчям до Тедової сорочки. Вдихнув заспокійливий аромат цигарок і крему для гоління, та вони не могли перебити сопух, що йшов від ницих людей, сморід м’яса і помийної ями, і ще один, терпкіший, запах горючого віскі, що линув від їхніх автомобілів.