— Ниці люди, — пояснив Боббі. — Ниці люди в жовтих плащах.

— Не хотів би зараз опинитися на місці твого приятеля.

— Ага, — сказав Боббі і затрусився, неначе від пориву вітру. — І я не хотів би. Дякую, що підвезли.

— На здоров’я. Тільки, нахер, щоб ноги твоєї більше не було коло мого зеленого сукна. Вхід тобі заборонений довічно.

«Б’юїк» — корабель, прогулянковий катер «Детройт», проте не ницовий — покотив геть. Боббі дивився, як він розвертається на під’їзній доріжці, перетинає вулицю і прямує вгору по схилу повз будинок Керол. Коли авто зникло за рогом, Боббі підняв очі на зорі — мільярди зірок, розкидані купами, світляний міст, розлитий у небі. Зорі, а за ними все нові й нові зорі, що обертаються в мороці.

«Існує Вежа, — подумав він, — Вежа, яка поєднує все в єдине ціле. Існують Промені, що якимось чином її захищають. Є Багряний Король і Руйначі, що силкуються знищити Промені… Не тому, що вони так хочуть, а тому, що цього хоче він. Багряний Король».

Цікаво, чи Тед уже повернувся до решти Руйначів? Повернувся до весла?

«Пробач», — думав Боббі, прямуючи доріжкою до ґанку. Згадав, як сидів там з Тедом і читав йому газету. Просто двоє чоловіків. — Я хотів поїхати з тобою, але не зміг. Все ж таки не зміг».

Біля підніжжя сходів Боббі спинився і прислухався, чи не почує Баузера на Колонія-стрит. Тиша. Баузер заснув. Чудо із чудес. Блідо всміхаючись, Боббі рушив уперед. Очевидно, мама почула, як рипнула друга сходинка (вийшло доволі гучно), бо вигукнула його ім’я і почулися квапливі кроки. Боббі ступив на ґанок. Тут двері рвучко розчахнулись і вибігла мама, все ще в одязі, що був на ній, коли вона приїхала з Провіденса. Волосся безладними кучерями і смичками впало їй на обличчя.

— Боббі! — закричала вона. — Боббі! О Боббі! Слава Богу! Слава Богу!

Підхопила його на руки і закружляла, ніби в якомусь танці. Його щоку скропили сльози.

— Я не взяла гроші, — белькотіла мама. — Вони передзвонили і питали, куди надіслати чек. А я сказала, щоб не переймалися, що сталося непорозуміння… я була ображена і сумна. Я відмовилася, Боббі, відмовилася. Сказала, що не треба мені їхніх грошей.

Боббі бачив, що вона бреше. Конверт з її іменем засунули під вхідні двері. Не чек, а триста доларів готівкою. Триста доларів за повернення найкращого Руйнача. Всього три сотні нещасних зелених. Та вони ще більші скнари, ніж вона.

— Я сказала, що не хочу, чуєш?

Вона несла його в квартиру. Боббі важив близько сотні фунтів[29] і був заважкий, та вона однаково несла і тарабанила безперестанку. Боббі зрозумів, що принаймні не доведеться з’ясовувати стосунки з поліцією. Вона не викликала копів, а лише майже весь час сиділа, смикала зім’яту спідницю і незв’язно молилася, аби він прийшов. Вона любить його. Ця думка билася в її голові, наче крила спійманої в хліві пташки. Вона його любить. Не те, щоб це дуже допомогло… але бодай трішечки. Навіть якщо це пастка, але трішки допомогло.

— Я сказала, що не бажаю, що нам не треба грошей… нехай залишать собі. Сказала… пояснила їм…

— Добре, мамо, добре, — урвав Боббі. — Постав мене на землю.

— Де ти був? З тобою все добре? Ти голодний?

Він відповідав на питання у зворотному порядку.

— Ага, голодний. Зі мною все добре. Їздив до Бріджпорта і отримав ось це.

Сягнувши до кишені штанів, Боббі витяг рештки велофонду. Його одинички і дріб’язок були жужмом позапихані у зелену пачку десяток, двадцяток і п’ятдесяток. Мама дивилася, як купюри дощем сиплються на столик біля канапи, її здорове око все збільшувалося і збільшувалося, аж Боббі злякався, що воно от-от вилізе і покотиться по обличчі. Друге око й далі здушувала грозова хмара синювато чорної шкіри. Вона скидалася на старого, побитого життям пірата, що тріумфує над щойно викопаними скарбами. Образ, без якого Боббі міг би й обійтися… і який так цілком і не стерся в пам’яті за всі п’ятнадцять років, що минули з того вечора до ночі її смерті. Однак якась нова й не особливо добра часточка його душі діставала задоволення від її вигляду… від того, якою старою, потворною і комічною вона здавалася. Людиною стільки ж дурною, скільки захланною.

«Це моя ма’, — подумав Боббі голосом Джиммі Дуранте. — Моя ма’. Ми обоє його зрадили, та мені за це дали більше, ніж тобі, еге ж? Ось тобі, маєш!»

— Боббі, — прошепотіла мама тремтячим голосом. Ззовні вона скидалася на пірата, а інтонаціями — на переможця отого шоу «Хороша нагорода» з Біллом Каленом.

— Боже, Боббі, стільки грошей! Звідки вони в тебе?

— З Тедової ставки, — пояснив Боббі, — виплатили.

— Але Тед… йому самому…

— Йому вони більше не знадобляться.

Ліз скривилася, ніби раптом занив котрийсь із синців. Тоді заходилася згрібати гроші на купку, при цьому ще й встигаючи їх сортувати.

— Я куплю тобі той велосипед, — сказала вона. Її пальці рухалися зі спритністю досвідченого картярського махляра.

«На цьому перетасуванні мене ще ніхто не обставляв, — пригадалося Боббі. — Таке перетасування ще ніколи нікому не було до сили».

— Зараз же, вранці, відразу ж, як відчиниться «Вестерн ауто». Потім ми…

— Я не хочу велосипеда, — сказав Боббі. — Не з цих грошей. І не від тебе.

Мама застигла з повними пригорщами грошей, і Боббі відчув, як у ній вмить розквітла лють, щось червоне й електричне.

— Ні краплі вдячності. Було безглуздо навіть сподіватися. Прокляття, ти викапаний батько!

Вона знову завела назад розкриту долоню, та, на відміну від першого разу, Боббі цього очікував. То був останній раз, коли вона застала його зненацька.

— Звідки тобі знати? — поцікавився Боббі. — Ти наплела про нього стільки казок, що вже й сама не пам’ятаєш правди.

Так воно й було. Боббі зазирнув у її душу і не побачив майже ніякого сліду Рендалла Ґарфілда, тільки скриньку з його іменем… ім’я і образ, такий розмитий, що міг належати практично будь-кому. У скриньці вона тримала те, що завдавало болю. Мама не пам’ятала, як йому подобалася ота пісня Джо Стаффорда, не пам’ятала, якщо взагалі знала, що Ренді Ґарфілд був справжнім золотцем, який скине для вас навіть сорочку. У її скриньці для такого не було місця. Боббі подумав: «Мабуть, жахливо, коли комусь потрібна така скринька».

— Він ніколи не пригощав п’яниць випивкою, ти знала?

— Що це ти верзеш?

— Ти не змусиш мене його ненавидіти… і не зробиш його з мене, — Боббі стиснув праву руку в кулак і заніс збоку над головою. — Я не стану його привидом. Обманюй себе скільки завгодно, вигадуй рахунки, яких він не сплатив, і недійсний страховий поліс, і неповні стрити, які він намагався доповнити. Тільки мені цього не розказуй. Ніколи.

— Не піднімай на мене руку, Бобику. Щоб ніколи не смів підіймати на мене руку.

Замість відповіді Боббі здійняв і ліву руку, теж зі зціпленим кулаком:

— Ну давай. Хочеш мене вдарити? Я дам здачі. Хочеш дістати ще? Тільки цього разу заслужено. Ну ж бо.

Вона застигла нерішуче. Боббі відчував, як лють тане так само стрімко, як і вибухнула. На зміну їй прийшла страшенна чорнота. У ній він побачив страх. Страх перед власним сином, страх, що він може її скривдити. Ні, не сьогодні й не брудними дитячими кулачками. Але діти виростають.

Та хіба він дуже відрізняється від неї, щоб дивитися згори вниз і заходитися високоморальними промовами? Чим він кращий за неї? Він почув у себе в голові невимовно страшний, наспівний голос, який запитував, чи хоче він повернутися додому, навіть якщо це означає, що Тедові доведеться бути без нього. Боббі відповів: «Так». Навіть якщо доведеться повернутися до сучки-матері? «Так», — сказав він. «Що, став розуміти її трохи краще, еге ж?» — спитав Кам, і Боббі втретє відповів ствердно.

А коли мама впізнала його кроки на ґанку, спершу в її голові не було нічого, крім любові та полегшення. І це було по-справжньому.

Боббі розслабив кулаки. Потягнувся до досі заведеної назад, втім уже без певності, долоні і взяв її у свою. Спершу рука опиралася, та Боббі врешті-решт таки вдалося перебороти її напругу. Він поцілував їй руку. Поглянув на мамине побите обличчя і знову поцілував у руку. Він так добре її знав, хоч і не хотів. Шалено бажав, щоб вікно у свідомості зачинилося, бажав непроникності, що робила любов не лише можливою, але й необхідною. Що менше знаєш, то більше можеш повірити.