— Я тільки велика не хочу, — сказав Боббі. — Чуєш? Тільки велика.

— Чого ж тоді ти хочеш? — голос її був непевний, прибитий. — Чого ти хочеш від мене, Боббі?

— Млинців. Багато, — Боббі спробував усміхнутися. — Я таки-и-ий голодний.

Мама насмажила млинців для обох і вони поснідали опівночі, сидячи навпроти одне одного за кухонним столом. Боббі наполіг, що допоможе з посудом, хоч стрілки годинника вже підбиралися до першої.

— А чому б ні? До школи завтра не треба, можна спати скільки влізе.

Коли мама випускала воду з мийки, а Боббі клав на місце останню срібну виделку, на Колонія-стрит у темряву нового дня загавкав Баузер: гав-гав-гав. Вони з мамою перезирнулися і засміялися, хоч на мить відчуваючи, що все було гаразд.

Спершу Боббі лежав у ліжку, як колись, на спині, розкинувши п’яти по краях матрацу, та лежати в колишній позі вже було недобре. Він відчував себе неприкритим, ніби істоті, що захоче на нього полювати, досить просто вихопитися з шафи і розпороти його наставлений живіт одним кігтем, мов якусь блискавку. Боббі перевернувся на бік, запитуючи себе, де зараз Тед. Він потягся, намагаючись вловити якийсь слід чоловіка, та не було нічого. Так само, як не було нічого недавно на Хулігансетт-стрит. Боббі хотілося плакати за Тедом, та він не міг. Не зараз.

З вулиці, пройшовши крізь темряву, наче сон, долинуло биття годинника на міській площі. Одне тільки «бам». Боббі зиркнув на сяйливі стрілки «Біґ-Бена» на письмовому столі: вони стояли на позначці один. Добре.

— Їх тут немає, — вимовив Боббі. — Ницих людей тут більше немає.

Та все одно він спав на боці, підтягши коліна до грудей. Ночі, коли він лежав, розметавшись по ліжку, залишилися в минулому.

ХІ. «Вовки» і «Леви». Боббі з биткою. Офіцер Реймер. Боббі і Керол. Важкі часи. Конверт

Саллі-Джон повернувся з табору засмаглий, з десятком тисяч комариних укусів, що загоювалися, і мільйоном казок напоготові… от тільки Боббі їх майже не слухав. Того літа багаторічна, невимушена дружба з Саллі-Джоном і Керол розпалася. Усі троє часом йшли разом до «Стерлінґ-гаузу», та там їхні шляхи розходилися. Керол з подругами записалася на ручні ремесла, софтбол і бадмінтон, а Боббі та Саллі — у клуб юних слідопитів і на бейсбол.

Саллі, майстерність якого вже досягала зрілого рівня, перевели з «Вовків» до «Левів». І тепер, коли хлопці всі разом, набившись до кузова старого, пом’ятого стерлінґгаузівського фургончика і тримаючи на колінах паперові мішечки з плавками та обідом, вибиралися купатися чи в походи зі слідопитами, Ес-Джей усе частіше сидів з Ронні Елмквістом і Дюком Венделлом, хлопцями, з якими подружився в таборі. Вони переповідали одні й ті ж історії, як зв’язували комусь ноги простирадлами, щоб той не міг встати, і як посилали молодших на пошуки недопалків. Боббі вони вже були поперек горла. Можна подумати, що Саллі провів у таборі років п’ятдесят.

Четвертого липня «Вовки» і «Леви» зійшлися в щорічному дербі. За півтора десятиріччя, десь від закінчення Другої світової, «Вовки» не виграли жодного матчу, та в поєдинку 1960-го принаймні дали достойний бій. Здебільшого завдяки Боббі Ґарфілду. Він влучно виконав усі три своїх удари і зумів дістатися бази, та навіть без рукавиці «Елвін Дарк» ефектно кинувся на низовий м’яч і перехопив його в центрі поля.

Підводячись під оплески, Боббі лиш на мить пожалкував, що мами немає поряд (вона не поїхала з ним на щорічну екскурсію до озера Кентон).

Фінальний удар Боббі припав на кінець матчу, коли підійшла остання черга «Вовків» подавати. Вони відставали на два очки, маючи ранера на другій базі. Боббі послав м’яч далеко на ліву половину поля і, перебігаючи до першої бази, почув, як Ес-Джей зі своєї позиції ловця біля домашньої бази промимрив:

— Хороший удар, Бобе!

Удар був дійсно хороший, та Боббі слід було зупинитися на другій базі, тоді товариш у команді міг би зробити пробіжку і, можливо, зрівняти рахунок. Боббі ж вирішив ризикнути і кинувся до третьої. Дітям до тринадцяти років майже ніколи не вдавалося точно відпасувати з бокової в центр, та цього разу Дюк Венделл, табірний друг Саллі, віддав з лівої половини прострільну передачу іншому другові Саллі з табору «Вінні», Ронні Елмквісту.

Боббі ривком проїхався на ногах до бази, та за якусь частку секунди до того, як кросівка торкнулася її, рукавиця Ронні плеснула його по нозі.

— АУТ! — загорлав рефері, що прибіг з домашньої бази стежити за ситуацією на полі. За боковими істерично заметушилися друзі та родичі «Левів».

Боббі встав, люто дивлячись на суддю, вожатого зі «Стерлінґ-гауза» приблизно років двадцяти, зі свистком і білою плямою цинкової мазі на носі.

— Я добіг!

— Вибач, Бобе, — сказав юнак, відкинувши амплуа рефері та знову стаючи вожатим. — Подача була хороша, а пробіжка — взагалі клас, але це — аут.

— Ні! Ти підсуджуєш! Чому ти підсуджуєш?

— Викинь його з поля! — крикнув чийсь татусь. — Це базікання ні до чого!

— Іди сідай, Боббі, — наказав вожатий.

— Я добіг! — заверещав Боббі. — Був на милю від нього! — він тицьнув пальцем у чоловіка, який пропонував викинути його з поля. — Це він тобі заплатив, щоб ми програли? Отой салозавод?

— Перестань, Боббі, — наказав вожатий. Який же дурнуватий був у нього вигляд зі свистком і в круглій кепочці якогось недоробленого студентського братства! — Попереджаю тебе.

Ронні Елмквіст відвернувся, так, ніби його нудить від суперечки. Його Боббі теж ненавидів.

— Ти просто шахрай і більш нічого, — кинув Боббі. Він зумів вгамувати сльози, від яких пекло в кутиках очей, але не тремтіння в голосі.

— Більше я цього не терпітиму, — процідив вожатий. — Іди, сядь і охолонь. Ти…

— Брехливий членосмок. Ось хто ти тикий.

Жінка, що стояла неподалік від третьої бази, охнула і відвернулася.

— Ти перейшов усі межі, — вимовив рефері безбарвним тоном. — Вимітайся з поля. Негайно.

Боббі, човгаючи кросівками, вже пройшов половину шляху між третьою та домашньою базами і обернувся.

— До речі, тобі на ніс пташка сернула. Але, по-моєму, ти надто дурний, щоб це помітити. Може, витрешся?

Боббі фраза уявлялася смішною, та коли він її промовив і ніхто не засміявся, виглядало по-дурному.

Саллі, великий, як будинок, і серйозний, як серцевий напад, широко розставивши ноги, стояв над домашньою базою в драному костюмі ловця. В руці теліпалася позаліплювана чорною липкою стрічкою маска. Саллі почервонів зі злості. А ще він мав вигляд хлопця, що більш ніколи не гратиме за «Вовків». Ес-Джей їздив у табір «Вінні», виробляв витівки з простирадлами і допізна сидів коло табірного багаття, розповідаючи історії про привидів. Він назавжди залишиться «Левом», і Боббі його за це ненавидів.

— Що це на тебе найшло? — поцікавився Саллі, коли Боббі плентався повз нього. На обох лавках запала тиша. Усі діти дивилися на нього. Так само дивилися й батьки. Дивилися з відразою, та він, напевно, і був відразливий, тільки не через те, що вони думають.

Знаєш що, Ес-Джею? Може, ти й був у таборі «Вінні», та я був унизу, глибоко внизу.

— Боббі?

— Нічогісінько, — буркнув Боббі, не підводячи очей. — І кому яке діло. Я переїжджаю до Массачусетса. Може, там менше пришелепкуватих гомиків, що підсуджують.

— Послухай, старий…

— Ой, замовкни, — кинув Боббі, навіть не глянувши на Ес-Джея. Просто втупився у кросівки й пішов геть.

Ліз Ґарфілд друзів не заводила. «Я вовк-самітник, а не світська левиця», — іноді казала вона. Та перші кілька років у агенції нерухомості «Рідне місто» вона близько зійшлася з жінкою на ім’я Майра Колгаун. Лізіанською мовою їх було і водою не розмити: вони дивилися на світ одними очима, перебували на одній хвилі і так далі. Тоді Майра працювала в Дона Бідермена секретаркою, а Ліз була молодшою, тобто куди пошлють: човником снувала від агента до агента, організовувала їм зустрічі, готувала каву, друкувала ділову переписку. У п’ятдесят п’ятому Майра ні з того ні з сього звільнилася, нікому нічого до ладу не пояснюючи. На початку п’ятдесят шостого Ліз підвищили і секретаркою містера Бідермена стала вона.