— Ні. Не як колись, — погодився Боббі. — Ось, візьми.

Боббі сягнув до задньої кишені й видобув складений у кілька разів аркуш зі шкільного зошита.

Керол непевно глянула, простягла руку, тоді забрала.

— Там тільки адреса, — сказав він. — Ми переїжджаємо до Массачусетса. До міста Денверза.

Боббі все ще тримав папірця в руці, та Керол його не взяла. Йому закортіло заплакати. Він пригадав, як вони піднялися на самий вершечок «Чортового колеса» і в нього було враження, ніби вони на вершечку освітленої земної кулі. Пригадав рушник, що розкривався, наче крила, повертання ступень з невеличкими, налакованими нігтями, аромат парфумів. «Кружля під повільняк, під ча-ча-ча і реґ», линув спів Фредді Кеннона з радіо в сусідній кімнаті, і то була Керол, Керол, тільки Керол.

— Думав, може, ти писатимеш. — сказав Боббі. — Я, напевно, буду сумувати. Нове місто і все таке.

Керол нарешті взяла папірець і, не дивлячись, поклала до кишені шортів. «Мабуть викине, коли прийде додому», — подумав Боббі, та йому було байдуже. Принаймні вона його взяла. І це стане непоганим трампліном для моментів, коли треба буде відволіктися… а це, як виявив Боббі, потрібно далеко не лише тоді, коли поблизу ниці люди.

— Саллі каже, ти змінився.

Боббі не відповів.

— Власне, так багато хто каже.

Боббі мовчав.

— Це ти побив Гаррі Дуліна? — спитала Керол, вчепившись холодною рукою йому в зап’ястя. — Ти?

Боббі повільно кивнув.

Керол кинулася йому на шию і поцілувала так міцно, що в них аж зуби клацнули. Їхні губи розімкнулися з тихим цмоканням. Боббі не цілував дівчат у губи ще три роки… і більше ні разу в житті жодна дівчина не цілувала його ось так.

— Добре! — вимовила вона низьким, несамовитим голосом, більше схожим на гарчання. — Добре!

І кинулася бігти в напрямку Броуд-стрит, тільки миготіли вкриті літньою засмагою і струпами від численних ігор і тротуарів ноги.

— Керол! — гукнув Боббі їй навздогін. — Керол, зачекай!

Вона продовжувала бігти.

— Керол, я кохаю тебе!

На цих словах вона зупинилася… а може, просто тому, що дійшла до рогу Комонвелс-авеню і треба було зважати на транспорт. Хоч би там як, Керол, опустивши голову, на мить загальмувала, озирнулась. Очі — широко розплющені, губи розтулені.

— Керол!

— Мені треба додому. Треба різати салат, — сказала вона і втекла. Перебігла вулицю і втекла з його життя, так більше й не озирнувшись. Може, так було на краще.

Боббі з мамою переїхали до Денверза. Він пішов до тамтешньої початкової школи, знайшов кількох друзів, а ще більше нажив ворогів. Почалися бійки, а невдовзі і прогулювання. У першому його табелі в графі зауваг місіс Ріверз написала: «Роберт — надзвичайно розумна дитина. І надзвичайно проблемна. Місіс Ґарфілд, чи не могли б Ви прийти до мене на розмову?»

Місіс Ґарфілд пішла і місіс Ґарфілд допомагала, як могла, та було надто багато речей, про які вона не могла розповісти. Провіденс, оголошення про розшук домашнього улюбленця і те, як їй дісталися гроші, на які вона змогла купити нову роботу і нове життя. Дві жінки зійшлися на тому, що в Боббі підліткові труднощі, що він сумує за старим місцем і старими друзями. Однак рано чи пізно він ці проблеми переросте. Як не перерости з його розумом і задатками.

Кар’єра агента з нерухомості йшла вгору. Англійська в Боббі йшла добре. Отримав A з плюсом за твір, у якому порівнював «Про мишей і людей» Стейнбека і «Володаря мух» Ґолдінґа. Решту предметів він ледь тягнув. Почав палити.

Керол все-таки інколи писала непевні, якщо не сказати боязкі, послання, у яких розповідала про школу, про подруг і про подорож з Ріондою на вихідні до Нью-Йорка. Її листи завжди надходили на папері з нерівними краями, а на полях танцювали плюшеві ведмедики. До одного з них, що надійшов у березні 1961-го, був доданий сухий постскриптум: «Напевно, мама з татом розлучаться. Він знайшов нове сімейне гніздечко, а вона тільки плаче». Втім здебільшого Керол трималася веселіших тем. Вона вчиться крутити паличку мажоретки, на день народження їй подарували ковзани, вона й далі мліє від Фабіана (а Івон і Тіна вже ні), була на вечері твісту і танцювала всі танці.

Відкриваючи кожного конверта і дістаючи листа, Боббі думав: «Це останній. Більше вона не напише. Діти не переписуються довго, хоча й обіцяють. Відбувається надто багато всього нового. Час летить так швидко. Надто швидко. Вона мене забуде».

Та він їй у цьому не допомагатиме. На кожен лист він сідав і писав відповідь. Розповідав, як мама продала будинок у Бруклайні, отримавши двадцять п’ять тисяч доларів одних комісійних, що дорівнювало піврічній платні на старій роботі. Розповів про найвищу оцінку за твір і про свого друга Морі, який вчить його грати в шахи. Та промовчав про те, як вони з Морі на велосипедах (Боббі врешті-решт таки назбирав достатню суму) іноді вирушають в експедиції з розбивання вікон, мчать на шаленій швидкості по Плімоут-стрит, кидаючи припасеним у кошиках камінням у старі, неохайні будинки. Опустив і те, як запропонував заступникові директора Денверської початкової школи містерові Гарлі поцілувати його в рожевий задок, а той у відповідь дав йому ляпаса і назвав нахабним, доїдливим хлопчиськом. Боббі не відкрив Керол ні того, що почав цупити у крамницях, ні того, що чотири чи п’ять разів напився, раз з Морі, а решту насамоті, ані того, що інколи виходить на залізничну колію і розмірковує, чи не було б потрапляння під колеса експреса «Південний берег» найшвидшим способом поставити крапку. Просто війне дизпаливом, на обличчя тобі впаде тінь — і все, кінець. Хоч, може, і не так швидко.

Кожен лист, що він писав Керол, закінчувався однаково: «Дуже за тобою сумую, твій друг Боббі».

Пошти, принаймні для нього, не було тижнями, а тоді надходив черговий конверт з наліпленими на звороті сердечками і плюшевими ведмедиками, ще один аркуш паперу з нерівними краями і ще одна розповідь про вправи з паличкою, катання на ковзанах і нові туфлі, а ще те, що вона й досі не подужала дробів. Кожен лист ставав ще одним натужним подихом коханої людини, смерть якої здається невідворотною. Ще одним подихом.

Навіть Саллі-Джон надіслав кілька листів. Останній надійшов на початку шістдесят першого, та Боббі був вражений і розчулений, що Саллі взагалі завдав собі клопоту. У по-дитячому великих літерах і жахливих орфографічних помилках вгадувалося, що з Ес-Джея виросте добродушний підліток, який з однаковим задоволенням гратиме в спортивних командах і вкладатиме до ліжка найпалкіших уболівальниць, хлопець, який губитиметься в гущавині розділових знаків так само легко, як обводитиме оборону суперника на футбольному матчі. Боббі навіть здавалося, що бачить чоловіка, який очікує на Саллі ген у сімдесятих і вісімдесятих, очікує так само, як люди чекають на таксі. Продавець автомобілів, який з часом відкриє-таки своє представництво. Звісно ж, «У чесного Джона». Гарвіцьке представництво «Шевроле» — «У чесного Джона». У нього буде великий живіт, що випиратиме понад ременем, і купа плакатів на стіні офісу, а ще він тренуватиме юнацькі команди і свої підбадьорливі настанови починатиме словами: «Слухайте-но сюди, хлопці». Він ходитиме до церкви, маршуватиме на парадах, засідатиме в міській раді й таке інше. «Це буде хороше життя, — дійшов висновку Боббі, — ферма і кролики, а не палиця, загострена з обох кінців». Однак виявилося, що на Саллі таки чекала палиця, підстерігала в провінції Донґ-Ха разом зі старою мамасан[31], з тих, які так ніколи й не зникнуть.

Боббі було чотирнадцять, коли коп спіймав його біля дверей цілодобової продуктової крамнички з двома упаковами по шість пляшок пива «Наррагансетт» і трьома блоками цигарок (звичайно ж, «Честерфілд»: «Двадцять один сорт найдобірнішого тютюну подарує вам двадцять моментів насолоди»). Це був білявий коп із «Проклятого селища».

Боббі запевняв, що нікуди не вдирався. Задні двері стояли відчинені, тож він просто ввійшов. Та коли полісмен посвітив ліхтариком на замок, той, майже вирваний, криво висів на трухлявому дереві.