— А це що таке? — запитав коп. Боббі стенув плечима. У машині (коп дозволив Боббі сісти спереду, та не дав прикурити, коли той попросив) він заходився заповнювати протокол у планшеті. Спитав понурого, худорлявого хлопчину, що сидів поряд, як його звуть.

— Ральф, — сказав Боббі, — Ральф Ґарфілд.

Та коли авто під’їхало до будинку, де тепер вони з мамою мешкали (той увесь був у їхньому розпорядженні, аж цілих два поверхи, бо часи були добрі), він сказав поліменові, що збрехав.

— Насправді мене звуть Джек, — пояснив Боббі.

— Дійсно? — перепитав білявий коп із «Проклятого селища».

— Так, — кивнув Боббі, — Джек Меридью Ґарфілд. Ось моє ім’я.

Листи від Керол Джербер перестали надходити в 1963-му, за збігом обставин, саме в тому ж році Боббі вперше вигнали зі школи і тоді ж він уперше завітав до Массачусетського виправного закладу для неповнолітніх у Бетфорді. Причиною цього візиту стали виявлені в нього п’ять цигарок з марихуаною, які Боббі та його друзі називали «веселими паличками». Боббі дали дев’яносто днів, та останні тридцять йому подарували за хорошу поведінку. Він прочитав багато книжок. Деякі товариші кликали його професором. Боббі не заперечував.

Коли він вийшов з блощичника, до нього навідався офіцер Ґрендел, денверський інспектор у справах неповнолітніх, і запитав, чи готовий Боббі виправитися і стати на праведний шлях. Боббі сказав, що так, що він засвоїв науку, і деякий час це було схоже на правду. Та восени шістдесят четвертого він так сильно побив одного хлопця, що той потрапив до лікарні, і чи зможе він повністю одужати, було під питанням. Хлопець не хотів давати Боббі свою гітару, тож він побив його і відібрав силоміць. Боббі грав на ній (щоправда, не дуже добре) у своїй кімнаті в момент, коли його заарештували. Ліз він сказав, що викупив акустичну гітару «Сілвертон» у ломбарді.

Ліз, плачучи, стояла на порозі, поки офіцер Ґрендел вів Боббі до припаркованої на узбіччі поліційної автівки.

— Якщо не припиниш, я вмиваю руки! — кричала вона йому вслід. — Я серйозно! Так і знай!

— Ну й вмивай, — кинув Боббі, залазячи на заднє сидіння. — Давай, ма’, зроби це зараз і не марнуй часу.

Ведучи машину в напрямку центру, офіцер Ґрендел зауважив:

— А я гадав, що ти виправишся і станеш на правильний шлях, Боббі.

— Я теж, — озвався той. Цього разу він просидів у блощичнику півроку.

Вийшовши, Боббі виміняв на гроші свій квиток на автобус «Трейлвейз» і автостопом подався додому. Коли він зайшов до будинку, мама не вийшла привітатися.

— Тобі надійшов лист, — гукнула вона з темної спальні. — В тебе на столі.

Як тільки Боббі побачив конверта, серце несамовито закалатало в ребра. Сердечок і плюшевих ведмедиків не було. З цього вона вже виросла.

Та він одразу ж упізнав почерк Керол. Взяв конверта до рук і розірвав. У ньому лежав єдиний аркуш паперу з нерівними краями і ще один, менший, конверт. Боббі швидко прочитав послання Керол, останнє в його житті від неї.

Дорогий Боббі!

Як життя? У мене все чудово. Тобі надійшло дещо від старого друга. Того, що тоді вправив мені руку. Прийшло мені, бо, гадаю, він не знає, де ти. Він написав записку з проханням надіслати це тобі. Тож я і переслала. Передавай привіт мамі.

Керол

Жодної новини про витівки з паличкою. Жодної новини про те, як у неї справи з математикою. І про хлопців теж, хоча він підозрював, що в неї вже кілька було.

Боббі взяв запечатаного конверта. Руки затерпли і тремтіли. Серце загупало ще дужче. На лицевому боці м’яким олівцем виведено лише одне слово: його ім’я. Почерк був Тедів. Боббі одразу ж його впізнав. У роті в нього пересохло і, не помічаючи сліз, що навернулися на очі, Боббі розкрив конверта. Він був не більший за конверти, у яких першокласники надсилають одне одному валентинки.

Першим з нього полився аромат, солодшого за який він ніколи не вдихав. Боббі згадав, як він маленьким обіймав матір, аромат її парфумів, дезодоранту і тієї штуки, якою вона мастила волосся. Згадав, як влітку пахло в парку, як пахли стоси книжок у Гарвіцькій бібліотеці, чимось пряним, невиразним і ніби займистим. Сльози перелилися через повіки і покотилися по щоках. Боббі звик почувати себе старим. Знову відчути себе молодо, виявити, що здатен відчути це знову, стало для нього страшенним потрясінням, викликало сум’яття.

Листа не було: ні записки, ні взагалі будь-якого тексту. Коли Боббі нахилив конверта, на поверхню столу дощем посипалися трояндові пелюстки найнасиченішого, найтемнішого червоного кольору, який йому доводилося бачити.

«Кров серця», — подумав Боббі в захваті, сам не знаючи чому. Зненацька, вперше за багато років пригадав, як можна вимкнути мозок, просто випустити з-під варти під чесне слово. І не встиг він про це подумати, як відчув, що думки злітають увись. Трояндові пелюстки горіли на подряпаному столі, неначе рубіни, неначе таємниче світло, що ллється з таємного серця світу.

«І не лише одного світу, — думав Боббі, — не тільки цього єдиного. Існують інші світи, мільйони світів, і всі обертаються на веретені Вежі».

І наступна думка: «Він знову від них вирвався. Знову на волі».

Пелюстки не залишали місця для сумніву. У них були всі «так», які тільки потрібні: усі «допускається», усі «без питань», усі «це правда».

«То гасають, то гуляють», — майнуло в голові. Боббі знав, що вже десь чув ці слова, хоч і не пригадував, де саме, і не розумів, чому вони зараз спали на гадку. Та його це й не обходило.

Тед — вільний. Не в цьому світі і не в цьому часі. Цього разу він утік в іншому напрямку… але десь є.

Боббі згріб пелюстки, кожна неначе крихітна, шовкова монетка. Чашечки долонь ніби сповнилися кров’ю. Підніс до обличчя. Він міг би потонути в їх солодких пахощах. Тед жив у них, бачився, ніби при світлі дня. Тед зі своєю смішною, згорбленою ходою, з тоненьким, як у немовляти, сивим волоссям, з жовтими плямами, витатуюваними нікотином на вказівному і середньому пальці правої руки. І зі своїми паперовими мішечками з ручками.

Як і того дня, коли він покарав Гаррі Дуліна за те, що той скривдив Керол, Боббі почув голос Теда. Тоді це більшою мірою була гра уяви. Та цього разу Боббі гадав, що він реальний, щось було витиснуте в трояндових пелюстках і залишене для нього.

Боббі, вгамуйся. Зробив і досить. Заспокойся. Тримай себе в руках.

Він ще довго сидів за столом, притискаючи до обличчя трояндові пелюстки.

Нарешті, пильнуючи, аби не загубити жодного, зсипав їх назад у маленький конвертик і загорнув порваний клапан.

Він вільний. Він… десь. І він пам’ятає.

— Він пам’ятає мене, — вимовив Боббі. — Він пам’ятає мене.

Боббі встав, пішов на кухню і поставив чайника. Тоді зайшов до маминої спальні. Вона лежала на ліжку в комбінації, припіднявши ноги. Боббі зауважив, що вона почала старіти. Коли він, хлопчик, що вже майже виріс у дорослого чоловіка, сів поряд, мама відвернула обличчя, але дозволила взяти себе за руку. Він тримав її і погладжував, чекаючи, поки засвистить чайник. За деякий час мама обернулась і глянула на нього.

— Ох, Боббі, — вимовила вона, — ми так багато всього напороли, ти і я. Що нам робити?

— Усе, що здужаємо, — відповів Боббі, не перестаючи пестити її руки. Тоді підніс її до губ і поцілував у те місце, де лінія життя і лінія кохання ненадовго зливаються, щоб потім розійтися знову. — Усе, що здужаємо.

1966. Серця в Атлантиді

1

Коли я в шістдесят шостому прибув до Мейнського університету, бампер старенького «універсалу», успадкованого мною від брата, ще прикрашала наліпка з закликом голосувати за Баррі Ґолдвотера[32] — пошарпана, блякла, проте все ще цілком розбірлива: «AuH2O-4-USA», що розшифровувалось як «Ґолдвотер для США». Коли я закінчив університет у сімдесятому, машини в мене не було. Зате була борода, волосся до плечей і рюкзак з наліпкою: «РІЧАРД НІКСОН — ВІЙСЬКОВИЙ ЗЛОЧИНЕЦЬ», а на комірі джинсової куртки я носив значок: «Я — НЕЩАСЛИВИЙ СИН». Як мені здається, коледж — це завжди пора змін, останні серйозні конвульсії дитинства, проте сумніваюся, що коли-небудь зміни ці набували такого розмаху, як ті, з якими зіткнулися студенти, що оселились у студмістечках у другій половині шістдесятих.