Изменить стиль страницы

— Я стану стоматологом, а не терапевтом, — сказав Нейт, карбуючи кожне слово. На шиї в нього почали напинатися жили. Скільки мені відомо, у Чемберлен-голлі, а може, і в усьому студмістечку, Скіп Кірк був єдиний, кому вдавалося проколоти товсту шкіру мого сусіда, справжнього янкі. — Стоматологом. А ти знаєш, що означає «стома»? Це означає «рот», Скіпе! Тому…

— То нагадай, бля, щоб я не йшов до тебе пломбувати дірки.

— Ну чому ти весь час це повторюєш?

— Що саме? — поцікавився Скіп, чудово розуміючи, що той має на увазі, але йому було потрібно, щоб Нейт вимовив це сам. Зрештою Нейт таки вимовляв і його обличчя при цьому завжди червоніло, наче буряк. Скіп був зачарований. Скіпа в Нейті зачаровувало все. Якось Капітан сказав мені, мовляв, він майже впевнений, що Нейт — прибулець, телепортований з планети Чемний Хлопчик.

— «Бля», — випалив Нейт Гоппенстенд і його щоки одразу ж порожевіли. За кілька секунд він став схожим на героя Діккенса, такого собі бозівського серйозного юнака. — Ось що.

— Погані приклади. Мене жахає думка про твоє майбутнє, Нейте. Що, коли Пол Анка повернеться, бля, на сцену?

— Ти ж ніколи навіть не чув цієї платівки, — сказав Нейт, схопивши «Даєн Рені» з ліжка і кладучи на місце між Мітчем Міллером і «Стелла Стівенз закохалася!»

— Не дуже, бля, і хотілося, — відповів Скіп. — Ходімо, Піте. Жерти хочу, бля, вмираю.

Я прихопив геологію: наступного вівторка планувалася контрольна. Скіп вирвав підручника у мене з рук і жбурнув назад на стіл, перекинувши фото моєї дівчини, яка відмовлялася трахатися, але, якщо була в настрої, повільно і болісно солодко дрочила його руками. Ніхто не працює руками краще, ніж дівчата-католички. Протягом життя мої переконання часто мінялися, та тільки не з цього приводу.

— Навіщо ти це зробив? — запитав я.

— Бо за столом, бля, не читають, — пояснив Скіп. — Навіть коли їси тутешні помиї. В якому хліві ти народився?

— Чесно кажучи, Скіпе, я народився в сім’ї, де за столом читають. Розумію, тобі важко повірити, ніби хоч щось можна робити інакше, ніж роблять Кірки. Але можна.

Скіп несподівано став серйозним. Взяв мене за руки нижче від ліктя, заглянув у вічі і промовив:

— Ну, хоча б не вчися, коли їси, добре?

— Добре. — Але подумки залишив за собою право вчитися, коли, бляха, заманеться або коли виникне така потреба.

— Звикнеш все отак заганятися — заробиш виразку шлунка. Мій старий від неї скопитився. Не міг зупинитися, все заганявся і заганявся.

— А, — сказав я. — Вибач.

— Не переймайся, це давно було. А тепер ходімо, поки граний тунець не скінчився. Ідеш, Нейті?

— Треба закінчити листок.

— Нахер твій листок.

Скажи Нейтові таке хтось інший, той глянув би на нього, неначе на річ, викопану з-під трухлявого пня, і мовчки повернувся б до роботи. Але зараз Нейт якусь мить поміркував, а тоді підвівся й акуратно зняв куртку з дверей, де завжди її вішав. Одяг шапочку, поправив на голові. Навіть Скіп не наважувався коментувати вперте небажання Нейта розлучитися з головним убором першокурсника. Коли я запитав Скіпа, куди поділася його власна — це трапилося на третій день в університеті й лише за день після нашого знайомства — він відповів: «Підтерся разок і закинув чортівню на дерево». Можливо, це була й брехня, але цілком такого варіанту я не відкидаю. Прогупотівши по трьох сходових маршах, ми вийшли в м’які жовтневі сутінки. Студенти з усіх трьох корпусів прямували до Голіоуку, де я чергував дев’ять трапез на тиждень. Тепер я стояв на тарілках, нещодавно діставши підвищення після столового начиння. А якщо не пхатиму носа, куди не слід, то до канікул на День подяки доросту до складальника посуду. Чемберлен, Кінг і Франклін-голл стояли на узвишшях, як і Палац прерій. Щоб дістатися туди, студенти проходили по асфальтових доріжках, що спускалися в довгу, неначе корито, балку, а тоді сходилися, утворюючи одну широку, вимощену цеглою дорогу, що вела по схилу вгору. Голіоук був найбільшою з чотирьох будівель, і в сутінках весь сяяв, неначе океанський лайнер.

Улоговина, де сходилися асфальтові доріжки, називалася «Перегоном Беннета» — якщо я колись і знав чому, то вже давно забув. Двома доріжками туди спускалися хлопці з Кінга і Чемберлена, а третьою — дівчата з Франкліна. Там, де доріжки сходилися, хлопці та дівчата змішувалися, розмовляючи, сміючись і обмінюючись поглядами, відвертими і сором’язливими. Звідти вони вже разом ішли до їдальні широкою, вимощеною цеглою дорогою, що мала назву «Променад Беннета».

Назустріч, навпростець пробиваючись крізь натовп, опустивши голову зі звичним неприступним виразом на блідому, непривітному обличчі прямував Стоуклі Джонз III. Він був високий на зріст, проте помітити це було важко, бо завжди горбився над своїми милицями. Волосся в нього було чисто чорне, з полиском, в якому не пробивалося ані найменшого світлішого пасемця. Воно шипами спадало на чоло, накривало вуха, а кілька випадкових пасом скісними чорнильними рисками вилося по блідих щоках.

Мода на зачіску «Бітлів» була якраз у розпалі, хоча більшість хлопців, не мудруючи, просто ретельно зачісували волосся донизу, а не догори, прикриваючи чоло, а частенько і рясний урожай прищів. Така «добропорядна» чуприна була не для Стоука Джонза. Його не дуже довге волосся падало, куди хотіло. Згорблена спина незабаром стане такою завжди, якщо вже не стала. Очі зазвичай були опущені, немов стежили за дугами милиць. Та якщо ці очі раптом зводилися і ззирнулися з вашими, то вас ошелешував якийсь навіжений розум, що в них світився. Стоук був, неначе Гіткліф з роману Бронте, але з Нової Англії, та ще й висохлий на голу скіпку від стегон і нижче. Зазвичай його ноги, закуті в гігантські металеві протези, коли він ішов на навчання, могли рухатися тільки злегка, немов мацаки вмирущого кальмара. Зате верхня половина тіла проти них видавалася кремезною. Поєднання справляло гротескне враження. Стоук Джонз скидався на рекламу харчових добавок Чарльза Атласа, в якій «ДО» і «ПІСЛЯ» химерно злилися в одному тілі. Він снідав, обідав і вечеряв, як тільки відчинявся Голіоук, і вже на третьому тижні нашого першого семестру ми всі збагнули: він робить це не через свою ваду, а просто тому, що, як Ґрета Ґарбо, прагне самотності.

— Ну його нахер, — сказав Ронні Мейленфант одного дня дорогою на сніданок. Він саме був привітався з Джонзом, а Джонз просто продибав на милицях повз, навіть не кивнувши. Однак він щось бурмотів під ніс — ми всі чули.

— Безнога стрибуча паскуда, — отаким був Ронні, завжди саме співчуття. Мабуть делікатності, шарму і joie de vivre[35] він навчився, зростаючи серед оббльованих пивничок на Нижній Лісбон-стрит у Льюїстоні.

— Стоук, що їсти? — запитав Скіп сьогодні, коли той стрімкими ривками шкутильгав назустріч. Джонз завжди ходив отакими розміреними ривками, нахиляючись уперед усім своїм торсом а-ля Блуто Блутарскі, що надавало йому схожості з декоративною фігурою на носі корабля. Стоук, що завжди посилав нахер те, що стерло на порох нижню частину його тіла; Стоук, що завжди показував йому середній палець. Стоук, що дивився на вас несамовитими, розумними очима, кажучи і вам: «Ти теж іди нахер: застроми собі в сраку, сядь на нього і покрути» або ж «Вкуси мене і подавись, потім з ближнім поділись».

Він не відповів, лише на мить підвів голову і їхні зі Скіпом погляди схрестилися. Тоді опустив підборіддя і поквапився далі. З-під його буйної кучми стікав піт і струменів по обличчю. Ледь чутно він бурмотів: «рви-рви, рви-рви, рви-рви», чи то вибиваючи такт, чи то висловлюючи вголос те, що хотів би зробити з усією нашою юрбою, що йде на власних ногах, а може, і те, і те. Від нього несло: кислувато-їдкий дух поту став постійним, бо Стоук відмовлявся ходити повільно. Неквапливість його неначе ображала. Та було щось іще. Дух поту був гострий, але не нудотний. З-під нього пробивався запах куди менш приємний. У школі я займався бігом (а, ставши студентом, змушений був обирати між «Пел-Мел» і естафетами: обрав цвяхи для домовини), тож подібну комбінацію запахів чув і до цього. Зазвичай її доводилося нюхати, коли хто-небудь з хлопців, застудившись або підхопивши грип чи фарингіт, все ж таки змушував себе бігти. Так пахне ще тільки трансформатор електропотяга, що надто довго працював під великим навантаженням.

вернуться

35

Радості життя (фр.).