Перепаскудити синочка місіс Мейленфант не був здатен ніхто, і крапка. Багато хто намагався, але, скільки мені відомо, по-справжньому не вдалося жодному.

6

Ронні був зашкарублий у поглядах, мав бридкий язик, жалюгідну душу і від нього постійно тхнуло запліснявілою мавпою, та в карти він грати вмів, треба віддати йому належне. Він не був генієм, як стверджував, — у всякому разі, у «чирві», де занадто багато залежить просто від удачі — але грав добре. Коли Ронні зосереджувався на всі сто, то запам’ятовував майже кожну розіграну карту. Ось чому, гадаю, й не любив грати в «чирву» на трьох, через одну нездану карту. Та без цієї злощасної карти Ронні був міцний горішок.

Однак того першого ранку мені ні на що було скаржитися. Коли Г’ю Бреннен перевалив за сотню, у мене було тридцять три очки, а в Ронні двадцять вісім. Відколи я востаннє грав у «чирву», минуло два чи три роки, а на гроші грав узагалі вперше, тож я вирішив, що кілька монеток — не велика плата за таку несподівану розвагу. Ця партія обійшлася Ешлі в два долари п’ятдесят центів. Бідоласі Г’ю довелося викласти три шістдесят. Виходило, Ронні дістав-таки гроші на своє побачення, хоча, як на мене, дівчина мала бути пристрасною шанувальницею Боґарта, щоб згодитися посмоктати Ронні. Та навіть на прощання поцілувати, якщо вже на те пішло.

Ронні напиндючився, немов ворона, що стереже свіжу здобич, яку розчавили на дорозі.

— Ось вам, — сказав він. — Співчуваю слабакам, але крутий я, Райлі. Точнісінько, як у пісні «Дорз»: «Хлопці не знають, зате дівчатка розуміють».

— Ти хворий, Ронні, — озвався я.

— Давайте ще, — запропонував Г’ю. Здається, П. Т. Барнум мав рацію: такі, як Г’ю, дійсно народжуються щохвилини. — Хочу відігратися.

— Ну, — протяг Ронні, оголюючи нечищені зуби в широкій усмішці, — я згоден дати тобі хоча б шанс. — Він подивився на мене. — А ти як, бійцю?

Підручник з геології валявся забутий на канапі позаду. Мені хотілося повернути свій четвертак і додати до нього ще щось, щоб дзвеніло. А ще дужче хотів провчити Ронні Мейленфанта.

— Мішай давай, — відповів я, а тоді вперше промовив слова, які в наступні неспокійні тижні повторюватиму щонайменше тисячу разів:

— Наліво чи направо?

— Нова партія, значить, направо. Ну і кретин, — Ронні закудкудакав, потягся і з блаженством став стежити, як карти розлітаються з колоди. — Як же я люблю цю гру!

7

На цій другій партії я й зачепився. Цього разу замість Г’ю до сотні ракетою злетів Ешлі, чому завзято сприяв Ронні, за кожної нагоди відвантажуючи на його бідну голову «стерво». Мені в цій грі пікова дама дісталася лише двічі. Першого разу я притримував її протягом аж чотирьох ходів, хоч міг добити нею Ешлі. Врешті, коли я вже почав думати, що сам собі викопав яму, Г’ю Бреннен відібрав хід в Ешлі й одразу ж викинув дзвінку. Йому слід було знати, що цієї масті в мене не було, і то від початку гри, але Г’ю цього світу мало що знають. Гадаю, саме тому Ронні цього світу так люблять грати з ними в карти. Я довершив хід «стервом», затис носа і затрубів Г’ю. Так ми в давні й химерні часи шістдесятих казали «фе».

Ронні насупився.

— Нащо ти це зробив? Ти ж міг вибити цього членоїда! — він кивнув на Ешлі, що дивився на нас доволі тупо.

— Правильно, але я не такий дурень, — я постукав по папірцю з очками. На той момент у Ронні їх було тридцять, у мене — тридцять чотири. Інші двоє мали значно більше. І питання було не в тому, хто з жертв Ронні програє, а хто з двійки тих, що вміють грати, переможе. — Знаєш, я і сам не проти подивитися фільми з Боґі, серденько.

Ронні вищирив сумнівні зуби в посмішці. Тепер він грав на гальорку. Ми привабили вже з півдесятка глядачів. Серед них Скіпа і Нейта.

— Хочеш грати так, га? Гаразд. Розтягуй щоки, дебіле! Зараз я туди тобі дещо вставлю.

Двома роздачами пізніше вставив йому я. Ешлі, який почав цю здачу з дев’яноста вісьмома очками, поспішив перетнути межу. Глядачі в мертвій тиші стежили, чи зможу я всунути Ронні шість чирв, а саме стільки було потрібно, щоб побити його з очком переваги.

Ронні спочатку тримався, відбиваючи чужі ходи малими картами й уникаючи ходити самому. Якщо в «чирві» у вас дрібні карти, ви практично куленепробивні.

— Райлі готовенький, — повідомив він глядачів, — до хрусткої скоринки, бля, так би мовити!

Я й сам так вважав, та в мене на руках бодай була пікова дама. Якщо вдасться її йому підкинути, я все-таки виграв. З Ронні я багато не стягну, зате двох інших обдеру, як липку. На двох п’ять з гаком баксів. А ще побачу, як мінятиметься обличчя Ронні. Ось чого мені хотілося найдужче — побачити, як зловтіха поступиться місцем злості. Хотілося заткнути йому горлянку.

Розв’язалося все в останніх трьох взятках. Ешлі походив чирвовою шісткою. Г’ю — п’ятіркою. Я поклав трійку. Побачив, як згасла посмішка Ронні, коли він додав дев’ятку і забрав взятку. Фора Ронні скоротилася всього до трьох очок. І, що ще краще, він нарешті мусив-таки ходити. У мене залишилися хрестовий валет і пікова дама. Якщо в Ронні є малий хрест, мені доведеться проковтнути «стерво» і терпіти його тріумфальне каркання. А буде воно нищівно їдке. Якщо ж…

Він кинув дзвінкову п’ятірку. Г’ю побився двійкою, а Ешлі, розгублено посміхаючись і явно не розуміючи, що в біса робить, скинув карту іншої масті.

Мертва тиша в кімнаті.

Тоді, всміхаючись, я довершив взятку — взятку Ронні! — кинувши на три їхні карти свою даму. Над столом прошелестіло тихе зітхання, а коли я звів очі, то побачив, що глядачів уже не шестеро, а майже вдвічі більше. Суплячись і схрестивши руки на грудях, до одвірка тулився Девід Дірборн. Позаду нього в коридорі стояв ще хтось. Хтось, що спирався на милиці.

Я припускав, що Дірка вже встиг перевірити у своєму зачитаному статуті «Правила поведінки в гуртожитку Мейнського університету», видання 1966–1967, і розчаровано з’ясував, що там немає жодної заборони на ігри в карти, навіть зі ставкою. Але, повірте мені, його розчарування було ніщо проти розчарування Ронні.

У світі є люди, що вміють програвати, є такі, що наїжачуються, ті, що бундючаться, такі, що демонстративно не визнають поразки, і ті, що плачуть, а ще існують такі, хто просто звіріє. Ронні належав до останнього типу. Щоки в нього зашарілися, а прищі стали ледь не ліловими. Вуста звузилися, перетворившись на тінь, і я побачив, як заходили щелепи, жуючи губи.

— Йоханий бабай, — сказав Скіп, — дивіться, хто сидить у лайні!

— Чому ти пішов так? — вибухнув Ронні, не звертаючи уваги на Скіпа, не бачачи в кімнаті нікого, крім мене. — Чому ти пішов так, хер затерплий?

Від цього питання я сторопів, та, мушу визнати, був у повному захваті від його люті.

— Знаєш, — сказав я, — за Вінсом Ломбарді, перемога — це не все, перемога — це єдине. Плати, Ронні.

— Ти педик, — кинув він. — Міністр над гомиками. Хто роздавав?

— Ешлі, — відповів я. — А як хочеш назвати мене шулером, скажи це відверто, вголос. Тоді я обійду цей стіл, схоплю тебе, перш ніж встигнеш втекти, і виб’ю з тебе всі шмарклі.

— На моєму поверсі ніхто ні з кого шмарклів не вибиватиме! — різко озвався від дверей Дірка, та ніхто не звернув на нього уваги. Всі дивилися на нас із Ронні.

— Я тебе шулером не обзивав, а просто спитав, хто роздавав, — сказав Ронні. Я майже бачив, якого зусилля йому коштувало опанувати себе, проковтнути пігулку, що я йому згодував, і при цьому посміхнутися. Однак у його очах стояли сльози люті. Очі ці, великі та світло-зелені, були єдиним, що скрашувало зовнішність Ронні. Під мочками вух то напиналися, то розслаблялися жовна. Ніби по обидва боки обличчя билися серця-близнюки. — Та мені до дупи: побив мене на десять очок. П’ятдесят центів, подумаєш, велике, нахер, діло.

Я не був зіркою школи, як Скіп Кірк. Поза навчанням тільки дискусійний клуб та атлетика, і ще ніколи в житті я не погрожував нікому вибити з нього всі шмарклі, але мені здалося, що для початку Ронні цілком годився, і, Бог свідок, я б так і вчинив. Думаю, всі інші теж це збагнули. У кімнаті вирував юнацький адреналін, ми відчували його запах, майже на смак. Якась частка мене — велика частка — хотіла, щоб Ронні мене ще якось зачепив. Ця частка хотіла його відчухрати, натовкти так, щоб і на дупу не сів.