На столі з’явилися гроші. Дірка ступив крок вперед, насупився ще грізніше, але не сказав нічого, у всякому разі, на цю тему. Натомість запитав, чи є тут той, хто вимазав його двері кремом для гоління, чи такі, що знають, хто це зробив. Ми всі озирнулися на нього і побачили, що Стоук Джонз став у дверях, коли Дірка зайшов досередини. Стоук висів на милицях, спостерігаючи за нами кмітливими очима.

На мить запала тиша, а тоді Скіп поцікавився:

— Девіде, а ти впевнений, що не вимазав їх сам, розгулюючи уві сні?

Слова привітав вибух сміху і тепер настала черга Дірки червоніти. Рум’янець розлився від шиї, поповз угору по щоках і чолі аж до коренів його коротенької стрижки. Гомосексуальні зачіски «Бітлів» були не для Дірки, щира вам вдячність.

— Передайте всім, що буде краще, якщо це більше не повториться, — наказав Дірка, несвідомо жалюгідно наслідуючи Боґарта. — Я не дозволю насміхатися над своїм авторитетом.

— Та пішов ти, — пробурмотів Ронні. Він зібрав карти і невтішно їх перемішував.

Дірка трьома велетенськими кроками перетнув кімнату, схопив Ронні за плечі його сорочки з емблемою «Ліги плюща» і потяг догори. Ронні скочив сам, щоб сорочка не розірвалася. Хороших сорочок у нього було мало. Як і в нас усіх.

— Що ти сказав, Мейленфанте?

Ронні роззирнувся навсібіч і побачив те, що, гадаю, бачив майже все своє життя: ні допомоги, ні співчуття. Як завжди, він був зовсім сам. І уявлення не мав чому.

— Нічого я не казав. Не будь таким сраним параноїком, Дірборне.

— Вибачся!

Ронні спробував випручатися з його рук.

— Та я ж нічого не казав, за що ж вибачатися?

— Все одно вибачся. І я хочу почути щире каяття.

— Та перестаньте, — втрутився Стоук Джонз. — Усі. Бачили б ви себе збоку. Дурість в енному степені.

Дірка глянув на нього здивовано. Ми всі, як на мене, здивувалися. Можливо, Стоук сам собі здивувався.

— Девіде, ти просто дурієш, бо хтось вимазав твої двері кремом, — сказав Скіп.

— Ти правий. Я дурію. І чекаю твоїх вибачень, Мейленфанте.

— Охолонь, — промовив Скіп. — Ронні просто нестямився, бо завалив майже безпрограшну партію. Він не мазав кремом твої срані двері.

Я зиркнув на Ронні, щоб подивитися, як той сприйме такий рідкісний випадок, коли хтось за нього заступається, і перехопив у зелених очах зрадливий змиг: Ронні ледь не відвів погляд. У цю мить я практично не сумнівався, що двері Дірки вимазав саме він. Хіба серед моїх знайомих був ймовірніший кандидат?

Зауваж Дірка це винувате кліпання, він, гадаю, прийшов би до такого ж висновку. Проте він дивився на Скіпа. Скіп незворушно дивився на нього, і, зачекавши кілька секунд, щоб видати це за власне рішення (хоч для себе, як не для нас), Дірка відпустив сорочку Ронні. Той стрепенувся, розгладив складки на плечах і почав нишпорити по кишенях, шукаючи дріб’язку, щоб зі мною розплатитися.

— Мені шкода, — сказав Ронні. — Хай там що насипало тобі перцю під хвіст, вибач. Мені прикро, як дідько, до всирачки, так прикро, аж дупа ниє. Досить з тебе?

Дірка відступив на крок. Я зумів вловити адреналін, тож підозрюю, й він не менш чітко відчув хвилі неприязні, що котили в його бік. Навіть Ешлі Райс, викапаний товстун-ведмежа з мультику, дивився на Дірку безбарвним, ворожим поглядом. Це був приклад того, що поет Ґері Снайдер міг би назвати поганою бейсбольною кармою. Дірка був староста — перший промах. Він намагався керувати нашим поверхом, ніби частиною своєї коханої РОТК — другий промах. А ще він був лайнюк-другокурсник у часи, коли другокурсники ще вірили, що знущатися над новачками їхній святий обов’язок — третій промах. Дірко, покинь поле.

— Перекажіть, що я не маю наміру миритися зі сраними школярськими штучками на моєму поверсі, — провадив Дірка. Його поверх, тільки вдумайтесь. Він стояв прямо, як свічка, в своєму светрі «МУ» і штанах хакі, — напрасованих штанах хакі, хоча була субота. — Тут не школа, панове. Це Чемберлен-голл у Мейнському університеті. Дні смикання за ліфчики скінчилися. Настав час поводитись, як студенти.

Мабуть, недаремно в альбомі випускників Ґейтсфоллзької школи за 1966 рік мені присудили звання дотепника класу. Я клацнув підборами, досить хвацько віддав шану на англійський лад, вивернувши долоню вперед, і вигукнув:

— Так, сер!

З гальорки долинув нервовий смішок, Ронні непристойно загиготів, Скіп широко всміхнувся. Скіп знизав плечима, звів брови, високо здійняв руки.

«Бачиш, чого ти домігся? — промовляв цей жест. — Поводишся як козел, і всі відповідно до тебе ставитимуться».

Як на мене, найвище красномовство майже завжди безмовне.

Дірка глянув на Скіпа, теж мовчки. Перевів погляд на мене. Його обличчя було непроникне, майже мертве, та я пошкодував, що хоча б раз не здолав пориву втнути якусь надто хвацьку штуку. Біда в тому, що у природженого дотепника порив у дев’яти випадках з десяти спрацьовує швидше, ніж мозок встигне ввімкнути хоча б першу швидкість. Закладаюся, що за царя Гороха, у дні славних лицарів, не одного двірцевого блазня підвісили догори дриґом за яйця. Про це ви не прочитаєте в «Смерті Артура», але, гадаю, саме так і було. Ну ж бо, посмійся тепер, засранцю в строкатому ковпаку! Та хай там як, я збагнув, що щойно нажив собі ворога. Дірка зробив майже бездоганний поворот кругом і маршовим кроком вийшов з вітальні. Губи Ронні скривилися в гримасі, що зробила його потворне обличчя ще потворнішим — слизька посмішка лиходія з театральної мелодрами. За прямою спиною Дірки він вдав, ніби дрочить. Г’ю Бреннен боязко хихикнув, але по-справжньому не засміявся ніхто. Стоук Джонз зник. Мабуть, через відразу до всіх нас. Ронні обвів усіх сяйливим поглядом.

— То що, — сказав він, — мені й далі кортить. П’ять центів очко, хто хоче зіграти?

— Я, — зголосився Скіп.

— І я, — вимовив я, так і не глянувши вбік підручника з геології.

— «Чирва»? — запитав Кербі Макклендон. Він був найвищий на поверсі, а може, й у цілому університеті — шість футів сім дюймів щонайменше, з обличчям довгим і сумним, як морда собаки-шукача. — Звичайно. Гарний вибір.

— А ми? — пискнув Ешлі.

— Ми теж! — вигукнув Г’ю.

Ну просто так і просяться, щоб їм дали, як бідним у торбу.

— За цим столом ви не тягнете, — сказав Ронні, як на нього, майже доброзичливо. — Чому б вам не підібрати іншу компанію?

Ешлі і Г’ю так і вчинили. До четвертої всі столи у вітальні були зайняті квартетами першокурсників третього поверху, обдертими стипендіатами, змушеними купувати старі підручники, і всі вони грали в «чирву» по п’ять центів очко. Сезон божевілля в нашому гуртожитку був відкритий.

8

Суботньої вечері мені знову випадало чергувати на конвеєрі в Голіоуку. Попри все більше зацікавлення Керол Джербер, я спробував помінятися чергуванням з Бредом Візерспуном. Бред обслуговував недільні сніданки, а вранці прокидатися ненавидів майже так само сильно, як і Скіп. Але Бред не захотів. Він теж уже грав і програв два долари. Ним заволоділо шалене бажання відігратися, тож він тільки махнув головою в мій бік і пішов пікою.

— Полювання на «стерво» розпочалося! — зарепетував він голосом, жахливо схожим на голос Ронні Мейленфанта. Найнебезпечніше в Ронні було те, що недоумкуваті вважали його гідним наслідування.

Я підвівся з-за столу, за яким усе починалось і де провів решту дня, й моє місце тут же зайняв юнак на ім’я Кенні Остер. Я виграв майже дев’ять доларів, головно тому, що Ронні перебрався за інший стіл, аби я не урізав йому прибуток, тож мав би радіти. Та ніякої радості не було. Адже річ не в грошах, а в самій грі. Мені хотілося грати, і грати, і грати.

Я понуро поплентався коридором, зазирнув до себе в кімнату і запитав Нейта, чи не хоче той повечеряти раніше з кухарями. Він тільки махнув головою і помахав іти далі, так і не відірвавши погляду від підручника з історії. Коли мова заходить про студентів-активістів у шістдесятих, я змушений нагадувати собі, що більшість з нас прожила цей божевільний період так, як Нейт. Не підіймаючи голови і не відриваючи очей від підручників з історії, тоді як історія творилася всюди навколо них. І не те щоб Нейт геть нічого не усвідомлював чи закопався на задвірках бібліотек. Згодом дізнаєтеся.