— Я стала ботаном. Мій батько служив на флоті. Був звільнений за інвалідністю і переїхав сюди, до Мейна… в Дамаріскотту, на узбережжя.

Я кивнув, пригадавши хлопчика Даєн Рені, що крикнув «гей, ви там, на судні» і пішов на флот служи-и-ити.

— Я жила з матір’ю в Коннектикуті й училася в Гарвіцькій середній школі. Подала заяву на вступ у шістнадцять різних коледжів, і мене взяли всі, крім трьох… але…

— Але вони хотіли, щоб ти сама платила за навчання, а ти не могла.

Вона кивнула.

— До кращих стипендій я не дотягла у відбіркових тестах десь балів на двадцять. Не завадили б якісь позакласні досягнення, та я занадто гризла науку. І на той час уже по вуха закохалася в Саллі-Джона.

— Того твого хлопця?

Вона кивнула, але так, немов цей Саллі-Джон не дуже її цікавив.

— Реальну фінансову допомогу пропонували тільки університети Мейна і Коннектикуту. Я обрала Мейн, бо до того часу в мене погіршилися стосунки з мамою. Сварки і сварки.

— А з батьком ти краще ладнаєш?

— Я його майже не бачу, — пояснила вона сухим, діловим тоном. — Він живе з жінкою, яка… коротше, вони багато п’ють і багато гризуться. І досить про це. Але він приписаний у цьому штаті, а я його донька. Забезпечення покриває не всі витрати — чесно кажучи, Коннектикут пропонував кращі умови — та я не боюся трохи підзаробити. Тільки б вибратися звідти.

Вона глибоко вдихнула вечірнє повітря і видихнула білястою хмаркою. Ми майже дійшли до Франкліна. У вестибюлі на жорстких пластикових стільцях сиділи хлопці, чекаючи, поки спустяться їхні дівчата. Схоже на альбом зі знімками розшукуваних злочинців. «Тільки б вибратися звідти». Вона мала на увазі маму, містечко, школу? Чи й хлопця теж?

Коли ми підійшли до широких подвійних дверей її корпусу, я обійняв Керол і нахилився поцілувати. Вона поклала долоні мені на груди, зупиняючи. Не відсторонилася, просто зупинила. Подивилася мені в обличчя знизу вгору з отією своєю легкою усмішкою. Я подумав, що міг би полюбити цю усмішку. Уявляючи таку усмішку, можна прокинутися посеред ночі. Блакитні очі й біляве волосся, та головно усмішку. Губи тільки трішки розтягувалися, але в куточках рота все одно з’являлися ямочки.

— Насправді мого хлопця звуть Джон Салліван, — промовила вона. — Як боксера. А тепер скажи, як звуть твою дівчину?

— Еннмарі, — сказав я, та мені стало якось байдуже до звуку її імені. — Еннмарі Саусі. Цього року закінчує школу у Ґейтс-Фоллз.

Я відпустив Керол. Вона прибрала долоні з моїх грудей і схопила мене за руки.

— Це інформація, — сказала вона, — просто інформація. Все ще хочеш мене поцілувати?

Я кивнув. Мені хотілося навіть дужче, ніж раніше.

— Гаразд.

Керол задерла обличчя, заплющила очі й трішки розтулила губи. Зовсім як дитина, що чекає біля підніжжя сходів, щоб татко поцілував її перед сном. Це було так зворушливо, що я ледь не розсміявся. Натомість нахилився і поцілував її. Вона відповіла палко і з насолодою. Наші язики не торкалися, та все одно поцілунок вийшов старанним, дослідницьким. Коли Керол відсунулася, щоки її палали, а очі блищали.

— На добраніч. Дякую за фільм.

— Хочеш повторити?

— Треба подумати, — відповіла вона, усміхаючись, та очі в неї були серйозні. Напевно, думала про свого хлопця. У всякому разі, я подумав про Еннмарі. — Може, тобі теж варто. Побачимося в посудомийні в понеділок. Ти в якій зміні?

— Обід і вечеря.

— У мене сніданок і обід. Отже, до обіду.

— Їж більше мейнської квасолі, — промовив я, розсмішивши Керол. Вона пішла всередину. Я стояв і дивився їй вслід, піднявши комір і засунувши руки до кишень, з цигаркою в зубах, почуваючись, неначе Боґі. Побачив, як вона сказала щось черговій дівчині, а тоді, все ще сміючись, побігла нагору.

В місячному світлі я рушив до Чемберлена, повний рішучості серйозно взятися за геосинкліналі.

12

До вітальні третього поверху я зайшов просто для того, щоб взяти підручника. Присягаюся! Коли я увійшов, усі столики — плюс ще кілька, очевидно, викрадених з інших поверхів — були зайняті квартетами дурнів, що різалися в «чирву». Групка навіть влаштувалася на підлозі в кутку, схрестивши ноги і напружено втупившись у свої карти. Вони скидалися на якихось недороблених йогів.

— Полюємо на пизду! — заволав Ронні Мейленфант, ні до кого, власне, не звертаючись. — Заженемо суку, хлопці!

Я взяв свою геологію з канапи, де вона валялася весь день і вечір, і хтось встиг посидіти на ній і заштовхати глибоко між подушки, та малятко було надто велике, щоб сховатися цілком. Я глянув на неї, як дивляться на викопний артефакт невідомого призначення. В кіно поруч з Керол Джербер цей несамовитий картярський розгул був схожий на сон. Тепер сном здавалася Керол з її ямочками і хлопцем, якого звуть, як боксера. В кишені ще залишалося шість баксів, і безглуздо було відчувати розчарування через те, що за жодним столом мені не знайшлося місця.

Вчитися, ось що я мав. Подружитися з геосинкліналями. Отаборюся у вітальні другого поверху або знайду спокійний куточок у кімнаті відпочинку в цоколі.

Та саме тоді, коли я виходив, затиснувши під пахвою історичну геологію, Кербі Макклендон жбурнув карти на стіл із криком:

— Хай йому грець! Я прогорів до нитки! А все через те, що мене постійно наздоганяла срана пікова дама! Я вам, хлопці, дам векселі, бо, їй-богу, в мене за душею вітер свище.

Він пройшов повз мене, не оглядаючись, лише пригнув голову у дверях: мені завжди здавалося, що високий зріст — це свого роду прокляття. Через місяць Кербі згорить до нитки в значно глибшому сенсі: перелякані батьки заберуть його з університету після нервового зриву і недолугої спроби самогубства. Тієї осені він не був ні першою, ні останньою жертвою чирвоманії, та єдиним, хто спробував накласти на себе руки, проковтнувши дві пляшечки дитячого аспірину з апельсиновим смаком.

Ленні Дорія навіть не завдав собі клопоту глянути йому вслід. Він подивився на мене.

— Сядеш, Райлі?

Коротку мить тривала справжня, запекла боротьба за мою душу. Мені треба було вчитися. Я планував вчитися, і для такого стипендіата, як я, це був хороший план, у всякому разі куди розумніший, ніж сидіти тут у прокуреній кімнаті, додаючи до загального чаду викид моїх «Пел-Мел».

Я сказав: «А чому б ні?», і сів грати у «чирву» майже до першої ночі. Коли нарешті припхався до себе, Нейт лежав на ліжку і читав Біблію. Це завжди було останнє, що він робив перед сном. Це була, пояснив він мені, його третя подорож по Слову Божому, як він називав Біблію. Дістався вже до Наума. Нейт подивився на мене зі спокійною цікавістю, поглядом, що відтоді майже не змінився. Коли тепер задуматися, то й сам Нейт майже не змінився. Він мав намір стати стоматологом і став ним. У торішню різдвяну листівку була вкладена світлина його нового кабінету в Голтоні. На фото троє мудреців стояли над набитими сіном яслами посеред засипаного снігом газону. Позаду Марії і Йосипа виднілися двері з табличкою: «НЕТАНІЕЛ ГОППЕНСТЕНД, Д.З.Х.»[37]

Він одружився на Сінді. Вони й досі одружені, а троє їхніх дітей давно виросли. Рінті, підозрюю, здох і йому знайшли наступника.

— Виграв? — поцікавився Нейт майже таким же тоном, яким кілька років потому зі мною розмовляла дружина, коли четвергами я вночі напідпитку повертався додому після покеру.

— Саме так, виграв.

Мене прибило до столу, за яким грав Ронні, і я програв три з шести доларів, що в мене залишилися, тоді занесло за інший, де я зміг відігратись і додати до них ще пару купюр. Але ні до геосинкліналі, ні до таємниць тектонічних плит я так і не дістався.

На Нейтові була піжама в червоно-білу смужку. По-моєму, з усіх, хто жив зі мною в кімнаті в коледжі, без різниці, чоловік то був чи жінка, він був єдиний, хто носив піжаму. Втім він був, звичайно ж, і єдиний, хто мав платівку «Даєн Рені співає «Темно-сині»». Коли я почав роздягатися, Нейт ковзнув під ковдру і сягнув рукою за спину погасити настільну лампу.