— Не можу, — сказав Боббі, а тоді з непідробною цікавістю: — А ти б зміг?

— Проти простих, певно, нє, але ж оці непрості. Ти же ж чув?

— Чув, — вимовив Боббі, — але…

— Ти здурів, Малий. Poco loco[27].

— Напевно.

Боббі й сам відчував, що здурів. Poco loco, ще й який. Дурний, як миша в нужнику, як сказала б мама.

Ді попрямував геть, і Боббі відчув, як стислося серце. Старший хлопець дістався до рогу (товариші чекали на протилежному боці вулиці), тоді обернувся, склав пальці пістолетом і прицілився в Боббі. Боббі широко всміхнувся і відповів тим же.

— Vaya con Dios, mi amigo loco![28] — гукнув він і побрів геть, піднявши комір свого бандитського піджака аж до потилиці.

Боббі розвернувся в протилежний бік і теж пішов, обминаючи калюжі світла, що його відкидали шиплячі неонові реклами, і, по змозі, тримаючись у тіні.

Навпроти «Кутової лузи» розташовувалося бюро ритуальних послуг: «ПОХОРОННЕ БЮРО ДЕСПЕНЬЇ», як засвідчувала зелена вивіска. У вітрині висів годинник з циферблатом у холодному обрамленні блакитного неону. Під годинником виднівся напис «ЧАС І ПРИПЛИВИ НІКОГО НЕ ЧЕКАЮТЬ». На годиннику було двадцять по восьмій. У Боббі ще залишався час, купа часу, і він угледів вуличку поблизу «Лузи», де можна було зачекати у відносній безпеці, та Боббі не міг просто сховатися десь і чекати, хоч і знав, що так було б найрозумніше. Якби він був дійсно розумний, то взагалі б не приїжджав сюди, вниз. Та Боббі не був старою, мудрою совою, а переляканою дитиною, якій потрібна допомога. Він сумнівався, що знайде її в «Кутовій лузі», та, можливо, помилявся.

Боббі пройшов під транспарантом «ЗАХОДЬТЕ, ВСЕРЕДИНІ ПРОХОЛОДНО». Ще ніколи в житті кондиціонер не був потрібний Боббі менш, ніж зараз. Ніч була гаряча, та його всього морозило.

Боже, якщо ти є на небесах, прошу, допоможи мені. Дай мені сміливості… і пошли удачу.

Боббі відчинив двері й ступив досередини.

Пивний дух був куди міцніший і свіжіший, а зал з ігровими клекотів і дзвенів від світла і гомону. Де раніше грав лише один Ді, зараз сиділо щонайменше два десятки людей. Усі, як один, палили. Усі, як один, мали на собі сорочки без рукавів і капелюхи у стилі «Привіт юним закоханим від Френка Сінатри». Поруч з усіма на скляних поверхнях автоматів стояли пляшки «Бадвайзера».

Бюро Лена Файлза було освітлене значно яскравіше, тому що в барі горіли всі лампи. Усі стільці, як і в залі з ігровими автоматами, були зайняті. Сама ж більярдна, така темна в середу, тепер сяяла не гірше від операційної. Коло кожного столу хтось то кружляв, то нахилявся, заганяючи кулі в лузи, оповитий синюватим туманом цигаркового диму. Стільці вздовж стін усі були зайняті. Боббі побачив старого Джі, що поклав ноги на підставку для чищення взуття і…

— Якого хера ти тут робиш?

Боббі аж підскочив від голосу й обернувся, шокований, що почув це слово з жіночих вуст. Перед ним стояла Аланна Файлз. Двері до вітальні, що містилася за бюро, саме зачинялися. Сьогодні на ній була біла шовкова блузка, що відкривала плечі, вродливі, вершково-білі та круглі, неначе груди. Виріз сягав і до пишного бюсту. Під блузкою червоніли найбільші лосини, які Боббі доводилося бачити. Учора Аланна була привітна й усміхнена, власне кажучи, навіть злегка підсміювалася, втім зовсім не образливо. Зараз же вона здавалася до смерті наляканою.

— Пробачте, я знаю, що мені не можна тут бути, але мені треба знайти мого друга Теда, тож я подумав… подумав…

Боббі почув, як його голос здувається, ніби надувна кулька, яку пустили літати по кімнаті.

Щось було до жаху не так. Це скидалося на сон, який іноді снився Боббі: він сидить за партою і вчить граматику чи природознавство, або просто читає якесь оповідання, коли це тут усі починають з нього сміятися. І тут він помічає, що забув одягти до школи штани, і тепер сидить за партою, а причандалля теліпається перед очима всіх дівчат, учителів і всіх-всіх-всіх.

Звук дзвіночків із залу з автоматами не стих зовсім, але порідшав. Потік сміху і балачок, що нісся від шинквасу, майже повністю пересох. Стукіт куль припинився. Боббі розгледівся на всі боки, знову відчуваючи, як у животі клубочаться змії.

На Боббі дивилися не всі, але більшість. Старий Джі вирячив свої схожі на пропалини у брудному папері очі. І хоча вікно у свідомості Боббі стало матовим і замилилося, він знав, що багато присутніх тут людей ніби чекали на нього. Сумнівався, що вони про це здогадувалися, та навіть якщо й так, то не розуміли чому. Вони ніби спали, як оті люди з Мідвіча. Ниці люди побували тут. Ниці…

— Забирайся, Ренді, — вимовила Аланна хрипким, тихим шепотом. У розпачі вона назвала Боббі іменем батька. — Забирайся, поки ще можеш.

Старий Джі зіслизнув зі стільця для чищення взуття на підлогу. Коли він рушив уперед, пом’ятий піджак із бганого ситцю зачепився за підставку і роздерся, та старий і уваги не звернув. Шовкова підкладка метлялася коло його коліна, немов іграшковий парашут. Його очі стали ще більше схожими на пропалини.

— Хапай його, — сказав Джі тремтячим голосом. — Хапай малого.

Та Боббі побачив достатньо. Допомоги тут чекати марно. Він миттю метнувся до дверей і рвучко відчинив їх. Чув, як за спиною заворушилися люди, але повільно. Надто повільно.

Боббі Ґарфілд вискочив у ніч.

Він пробіг майже два квартали, коли поколювання в боці змусило його спершу стишити ходу, а потім взагалі зупинитися. Погоні не було, і це добре, та коли Тед зайде в «Кутову лузу» по гроші, йому кінець, фертик, kaput. Тепер йому треба перейматися не одними лиш ницими людьми, а й старим Джі, й усіма іншими. А він ні про що не здогадується. Питання в тому, чим може зарадити він, Боббі?

Боббі роззирнувся і не побачив жодної вітрини. Він опинився біля складів. Вони громадилися над ним, немов гігантські обличчя з майже стертими рисами. Пахло рибою, тирсою і злегка тягло якоюсь тухлятиною, можливо, зіпсованим м’ясом.

Він нічого не може вдіяти. Всього лише дитина, від якої нічого не залежить. Боббі це знав, та знав і те, що не може дозволити Тедові йти в «Кутову лузу», бодай не спробувавши застерегти його. Це зовсім не геройство хлопців Гарді, він просто не може піти, не спробувавши. І все це через маму, через його рідну маму.

— Я тебе ненавиджу, мамо, — прошепотів Боббі. Йому й досі було холодно, та по тілу стікав піт. Мокрим був кожнісінький дюйм шкіри. — Мені байдуже, що з тобою зробили Дон Бідермен і ті двоє. Ти сволота і я тебе ненавиджу.

Боббі розвернувся і підтюпцем подався туди, звідки прийшов, тримаючись у тіні. Двічі він чув чиїсь кроки і присідав ув арках, зіщулившись, поки вони не віддалялися. Зіщулюватися було легко. Ще ніколи в житті він не почувався таким маленьким.

Цього разу Боббі таки звернув у завулок. По один бік стояли сміттєві баки, по інший — поскладані коробки з пляшками для здачі. Від них ішов запах пива.

Колона з картонок була на півфута вища за Боббі, тож, сховавшись за неї, з вулиці його зовсім не стало видно. Коли Боббі сидів у засідці, об ногу черкнулося щось гаряче і волохате і він мало не почав був кричати.

Та вчасно затамував вереск у горлі, перш ніж він встиг повністю вирватись; поглянув униз і помітив замурзану вуличну кішку, що світила на нього зеленими фарами очей.

— Кота звідси! — прошепотів Боббі й копнув кішку ногою. Кішка вищирила голочки зубів, засичала і повільно, величаво подалася геть вуличкою, петляючи між злиплими копицями відходів і скалками битого скла, задерши хвоста з явною зневагою. Крізь цегляну стіну «Кутової лузи» до Боббі долинали глухі ритми музичного автомата. Мікі та Сільвія співали «Любити — це дивно».

Дивно, ще й як. Великий дивний геморой на дупу.

Зі схованки Боббі годинника в похоронному бюро видно не було і він втратив будь-яке уявлення, багато чи мало часу пройшло. Довкола просмерділого пивом і сміттям завулку продовжувалася опера літнього вуличного життя. Люди перегукувалися, часом сміючись, іноді сердито, то англійською, то десятками інших мов.