Був час вечері, й міський парк був майже порожній. Боббі підійшов до дротяної сітки за домашньою базою поля Б. Назустріч йому йшли троє бейсболістів, що загаялися. У двох були великі червоні торбини зі спорядженням, а третій ніс магнітолу, з якої на повну потужність гриміли «Оффспрінґ». Усі троє зміряли його підозріливими поглядами, та Боббі не здивувався. Він був дорослим у країні дітей, що живуть в епоху, коли всі такі, як він, викликають підозру. Він не став загострювати ситуацію ні кивком, ні помахом руки, ні дурною фразою на кшталт: «Як гралося, хлопці?» Вони пішли собі далі.

Він стояв, запустивши пальці в дротяні ромби, і спостерігав, як скісні червоні промені призахідного сонця стеляться по траві поля, відбиваючись від табло і плакатів «ЗАЛИШАЙСЯ У ШКОЛІ» і «ЯК ДУМАЄТЕ, ЧОМУ ЇХ НАЗИВАЮТЬ ДУРМАНОМ?» І знову йому забило дух від відчуття магії, відчуття навколишнього світу як тонкого шару, що вкриває щось інше, щось яскравіше і темніше водночас. Голоси тепер були повсюди, крутилися, немов лінії на дзизі.

Не смій називати мене дурною, Бобику.

Не треба бити Боббі, він не такий, як ті люди.

Справжнє золотце, малий, він крутив оту пісню Джо Стафорда.

Це ка… а ка — це доля.

Теде, я люблю тебе…

— Теде, я люблю тебе. — Боббі вимовив ці слова вголос, не декламуючи їх, але й не шепочучи. Приміряв їх до себе. Він навіть, принаймні чітко, не пам’ятав, яким Тед Бротіґен був на вигляд. Тільки «Честерфілд» і нескінченні пляшки шипучки, але від цих слів йому все одно стало тепло.

Був ще один голос. Коли він заговорив, кутики очей Боббі, вперше з моменту повернення, защипало від сліз.

Знаєш, Боббі, коли я виросту, добре було б стати фокусником. Подорожувати з цирком чи вар’єте, носити чорний фрак і циліндр…

— І витягати з циліндра кроликів і всяке лайно, — сказав Боббі, відвертаючись від поля Б. Він засміявся, витер очі й провів рукою по маківці. Жодної волосинки, останні випали точно за розкладом років п’ятнадцять тому. Перетнув доріжку, посипану гравієм у шістдесятому, а тепер асфальтовану і прикрашену маленькими значками: «ТІЛЬКИ ВЕЛОСИПЕДИ, НІЯКИХ РОЛИКІВ!», і сів на лаву, можливо, ту ж саму, де сидів того дня, коли Саллі кликав його в кіно, а Боббі відмовився, бо хотів дочитати «Володаря мух». Спортивну сумку поклав поряд на лаву.

Просто перед ним ріс гайок, і Боббі був майже певен, що це той самий, куди Керол повела його, коли він розплакався. Повела, щоб ніхто не бачив, як він рюмсає, наче маленький. Ніхто, крім неї. Чи обіймала вона його, доки він не виплакався? Точно Боббі не пам’ятав, але здавалося, що так. Куди виразніше пригадувалося, як пізніше їх ледь не побили троє сентґебівців. Їм на допомогу прийшла подруга матері Керол. Він не пам’ятав її імені, але вона з’явилася якраз в останню мить… як і військові моряки, що прибули якраз вчасно, щоб врятувати ледь не підсмаженого Ральфа в кінці «Володаря мух».

Ріонда, ось як її звали. Вона пригрозила, що розповість священикові, а він скаже їхнім батькам.

Але Ріонди не виявилося поруч, коли ці троє знову спіймали Керол. Чи згоріла б Керол у Лос-Анджелесі, якби Гаррі Дулін і його дружки не чіпали її? Звичайно, точно сказати не можна, але Боббі вважав, що, мабуть, не згоріла б. Навіть тепер його руки стиснулися в кулаки і він подумав: «Але я розправився з тобою, Гаррі, чи не так? Ще й як».

Але тоді вже було надто пізно. Тоді все вже змінилося.

Він розстебнув блискавку на сумці, порився і видобув транзистор. І близько не такий великий, як магнітола, яка щойно пройшла повз нього до складу спортінвентарю, але для нього цілком годився. Його було досить просто ввімкнути: він уже був налаштований на ВКНД, Притулок ретро в Південному Коннектикуті. Трой Шанделл співав «Цього разу». Саме те, що треба.

— Саллі, — промовив він, вдивляючись у гайок, — ти був крутим засранцем.

Позаду нього якась жінка дуже манірно промовила:

— Якщо будеш лаятися, я з тобою не піду.

Боббі крутнувся так стрімко, що транзистор скотився з його колін у траву. Обличчя жінки він не побачив: вона була лише силуетом, а червоне небо простерлося ліворуч і праворуч від неї, наче крила. Він спробував заговорити і не зміг. Дихання цілком зупинилося, язик прилип до піднебіння. Глибоко-глибоко в мозку голос задумливо мовив: «То он як воно побачити привида».

— Боббі, тобі зле?

Вона швидко обійшла лаву, при цьому червоне призахідне сонце вдарило йому просто в очі. Боббі хлипнув повітря, підніс долоню і заплющив очі. Вловив аромат парфумів… чи то була літня трава? Він не знав. А коли розплющив, то знову не побачив нічого, крім її силуету; там, де мало бути її обличчя, висіла залишена сонцем зелена пляма.

— Керол? — вичавив він хрипким переривчастим голосом. — Боже мій, це справді ти?

— Керол? — перепитала жінка. — Я не знаю ніякої Керол. Мене звуть Деніз Скуновер.

Та все-таки то була вона. Коли вони бачилися востаннє, їй було лише одинадцять. Але він знав. Несамовито тер очі. З транзистора в траві ді-джей повідомив: «З вами ВКНД, де ваше минуле завжди теперішнє. Клайд Макфеттер і його «Питання закоханого»».

Ти знав, що вона прийде, якщо жива. Ти це знав.

Звичайно, хіба не тому приїхав він сам? Не через Саллі ж, точніше, не лише через Саллі. Водночас який же він був упевнений, що вона загинула. Не сумнівався з тієї самої миті, коли побачив фото згорілого дощенту будинку в Лос-Анджелесі. Як же боліло серце. Ніби вони бачилися востаннє не сорок років тому, коли вона перебігала Коммонвелс-авеню, а ніби вона завжди залишалася його подругою і їх розділяє тільки телефонний дзвінок чи кілька будинків.

Він усе ще намагався зморгнути з очей плавучий сонячний відблиск, коли жінка міцно поцілувала його в губи і прошепотіла на вухо:

— «Мені треба додому. Треба різати салат». Що це?

— Останнє, що ти сказала мені, коли ми були дітьми, — відповів він і повернувся до неї. — Ти прийшла. Ти жива, і ти прийшла.

Світло сонця падало їй на обличчя і пляма зблідла так, що він зміг її роздивитися. Вона була гарна, попри шрам, що перетинав її обличчя від куточка правого ока до підборіддя, немов жорстокий рибальський гачок… а можливо, й завдяки йому. Навколо очей розбігалися крихітні гусячі лапки, однак чоло залишалося гладким, а ненафарбовані губи не облямовували дужки.

Волосся в неї, помітив Боббі з подивом, було майже зовсім сиве.

Немов читаючи його думки, вона простягла руку і торкнулася його лисини.

— Мені так шкода, — промовила Керол… але йому здалося, що в її очах танцюють колишні смішинки. — Ти мав таке класне волосся. Ріонда казала, що я наполовину закохана в нього.

— Керол…

Вона знову простягла руку і приклала йому пальця до губ. Боббі побачив, що руку теж вкривали шрами, а мізинець був деформований, майже розтоплений. Сліди опіків.

— Я ж сказала, що ніякої Керол не знаю. Моє ім’я Деніз. Як у старій пісні «Ренді і зе Рейнбоуз». — Вона наспівала уривок. Боббі добре його знав. Він знав усі старі пісні. — Якщо ти перевіриш мій паспорт, то на всіх сторінках буде тільки Деніз Скуновер. Я бачила тебе на службі.

— А я тебе ні.

— Я добре вмію ставати невидимою, — сказала вона. — Спосіб, якого мене дуже давно навчила одна людина. Фокус, як ставати сірою плямою, — вона ледь здригнулася. Боббі читав, що люди здригаються, головно в кепських романах, але ні разу не бачив на власні очі. — А на масових заходах умію триматися на задньому плані. Бідний старий Саллі-Джон. Пам’ятаєш його боло-баунсера?

Боббі кивнув і посміхнувся.

— Пам’ятаю, як одного разу він захотів показати клас і покрутити його не тільки під руками і за спиною, а ще й між ногами, і добряче всмалив собі по яйцях. Ми всі ледь не подохли від сміху. Тут прибігли дівчата, і ти разом з ними — я точно впевнений — і почали питати, що сталося, а ми не казали. Ну ти й розсердилася!

Вона усміхнулася, піднісши долоню до губ, і в цьому старому жесті Боббі з усією виразністю побачив дівчинку, якою вона була.