— Ти справді в порядку? — перепитала Мері.

— Ти щодо Саллі? Звичайно. Я ж його купу років не бачив.

Він сьорбав каву і думав про стареньку в червоних кросівках, ту, що вбив Мейленфант і яка навідувала Саллі. Більше вона Саллі не переслідуватиме. Бодай щось. Дні візитів старої мамасан скінчилися. «Мабуть, насправді війни закінчуються саме так», — подумалося Діффенбейкерові, — не за столами переговорів, а в ракових палатах, офісних кафетеріях і дорожніх заторах. Війни помирають крихітними шматочками, і кожен клаптик, щось, що згасає, як спогад, кожен завмирає, неначе луна в лабіринті гір. Врешті-решт навіть війна вивішує білий прапор. Принаймні так він сподівається. Він сподівається, що врешті-решт навіть війна здається.

1999. Тіні ночі спадають з небес

Одного пообіддя останнього літа перед двохтисячним роком Боббі Ґарфілд повернувся до Гарвіча, штат Коннектикут. Спершу він вирушив на Вестсайдський цвинтар, де біля сімейного склепу Салліванів тривала заупокійна служба. Старий Саллі-Джон зібрав чимало народу. Повідомлення в «Пост» заманило людей цілими ватагами. Кілька дітлахів розплакалося з переляку, коли почесна варта Американського легіону салютувала з гвинтівок. Після похорону були поминки в місцевому Будинку американських ветеранів. Боббі зайшов чисто символічно, рівно на стільки, щоб випити кави зі шматком торта і привітатися з містером Олівером. Проте не побачив нікого знайомого, а в нього було ще багато місць, куди хотілося б піти, поки ще не почало темніти.

Він не був у Гарвічі майже сорок років.

На місці молодшої і середньої школи Сент-Ґебріела стояв торговий центр «Натмег». Де колись була пошта, залишився тільки порожній будмайданчик. Залізничний вокзал і далі височів над площею, але кам’яні опори переходу були вкриті графіті, а газетний кіоск містера Бертона забили дошками.

Між Рівер-авеню і Гаузетоніком усе ще тяглися смуги трави, та качок не було. Боббі пригадалося, як жбурнув качку в чоловіка в бежевому костюмі. Неймовірно, але факт. «Я дам тобі два долари, якщо дозволиш мені посмоктати», — сказав чоловік, і Боббі запустив у нього качкою. Тепер йому було смішно, але той збоченець перелякав його до смерті, і на те було багато причин.

Там, де розташовувалася «Ашер Емпайр», тепер містився величезний, пофарбований на бежево поштовий склад. Далі в напрямку Бріджпорта, де Ашер-авеню вливалася в Пуританський майдан, «Гриль Вільяма Пенна» замінила «Піца Уно». Боббі подумав був заглянути, однак не дуже серйозно. Його шлункові, як і решті тіла, стукнуло п’ятдесят, і він уже не так добре ладнав з піцою.

Тільки справжня причина була не в цьому. Там легко було б уявити деякі речі, ось у чім проблема. Там легко уявити величезні вульгарні машини перед входом, такі насичено-яскраві, що вони, здавалося, завиють.

Тож він повернувся в міські межі Гарвіча, і провалитися йому крізь землю, якщо «Колонія» не стояла на тому ж місці, де й завжди, і провалитися йому крізь землю, якщо в меню не стояло: сосиски гриль. Сосиски були нічим не кращі за лайняну піцу, якщо не гірші, ну то й що? Для чого тоді існує «Прілосек», якщо не для рідкісних гастрономічних прогулянок дорогами спогадів? Він проковтнув одну і закусив ще двома. Їх і далі подавали в заляпаних жиром картонних згорточках, і смак у них був райський.

Він заполірував сосиски пирогом «а-ля мод», вийшов і якусь мить постояв біля своєї машини. Вирішив залишити її тут. Хотілося зробити ще тільки дві зупинки, і до обох було рукою сягнути. Він взяв спортивну сумку з пасажирського сидіння і повільно рушив повз «Спайсерз», що еволюціонував у «Сім — одинадцять» з бензоколонкою перед фасадом. Коли він проходив мимо, до нього долинули голоси, примарні голоси близнючок Сіґсбі з 1960-го.

Мама з татком сваряться.

Мама казала сидіти на вулиці.

Нащо ти це зробив, старий, дурний Боббі Ґарфілде?

Старий, дурний Боббі Ґарфілд, так-так, це він. Можливо, з роками він порозумнішав, але, мабуть, не дуже.

На півдорозі вгору по Броуд-стрит він зауважив на тротуарі напівстерту решітку класиків. Став на одне коліно й у вечірньому світлі уважно роздивився креслення, проводячи по квадратах кінчиками пальців.

— Містере, вам зле?

То була молода жінка з пакетом «Семи — одинадцяти» у руках. Вона дивилася на Боббі однаковою мірою занепокоєно і недовірливо.

— Все добре, — озвався він, підводячись і обтрушуючи руки. Йому і справді було добре. Біля класиків — жодного місяця чи зірки, не кажучи вже про комети. І, гуляючи містом, йому на очі не трапилося жодного оголошення про зниклих домашніх улюбленців. — Усе чудово.

— Що ж, рада за вас, — кинула молода жінка і поквапилася своєю дорогою. Вона не посміхнулася. Боббі провів її поглядом, а тоді й сам пішов далі, гадаючи, що трапилося з близнючками Сігсбі і де вони тепер. Він згадав, як Тед Бротіґен якось говорив про час і назвав його старим лисим ошуканцем.

Доки не побачив № 149 на Броуд-стрит, Боббі й не усвідомлював, як сильно був упевнений, що будинок перетворився в пункт прокату відео, чи забігайлівку, чи взагалі в багатоповерховий дім. А він, виявляється, зовсім не змінився, тільки замість зеленого став кремовим. На ґанку стояв велосипед, і він згадав, як відчайдушно мріяв про велик того останнього літа в Гарвічі. У нього навіть була банка, щоб складати гроші, з наклейкою «Велорахунок» чи щось таке.

Доки він стояв, а його тінь видовжувалася на тротуарі, знову залунали примарні голоси:

Якби ми були Рокфеллери, тобі не треба було б позичати зі своєї велобанки, щоб покатати свою маленьку дівчинку на «Мертвій петлі».

Вона не моя дівчинка! Вона не моя маленька дівчинка!

У своїх спогадах він сказав це матері вголос, навіть прокричав… але в точності цих спогадів він сумнівався. Його мати була не з тих, на кого можна кричати. Тобто, якщо хочеш зберегти свій скальп.

Та й врешті-решт Керол і була його дівчинкою, хіба ні? Справді була нею.

Перш ніж повернутися до машини, у нього була запланована ще одна зупинка, тож, окинувши останнім довгим поглядом будинок, де він мешкав з матір’ю до серпня 1960-го, Боббі рушив назад униз пагорбом Броуд-стрит, помахуючи спортивною сумкою.

Те літо було сповнене магії, він не сумнівався в цьому навіть у п’ятдесят, хоч уже і не пам’ятав якої. А може, у нього просто було дитинство в дусі Рея Бредбері, яке мають, або принаймні пригадують, що мали, багато дітей з невеличких містечок. У якому реальний світ і світ фантазій іноді накладаються, створюючи своєрідну магію.

Так, але ж… хм…

Були ж трояндові пелюстки, ті, що переслала Керол… Та чи означали вони що-небудь? Колись здавалося, що так. Здавалося самотньому, майже загиблому хлопчикові, але трояндових пелюсток давно немає. Він загубив їх приблизно в той період, коли побачив фото того згорілого будинку в Лос-Анджелесі і зрозумів, що Керол Джербер більше немає.

Її смерть перекреслила не тільки будь-яку думку про магію, а й, здавалося Боббі, саму мету дитинства. Що в ньому доброго, якщо воно призводить до такого? Поганий зір і проблеми з тиском — це одне, а погані сни, погані думки і поганий кінець — зовсім інше. Через деякий час хочеться сказати Богові: слухай, парубче, може, досить? Виростаючи, втрачаєш цноту, це знають усі й це нормально, але невже маєш втрачати і надію? Який сенс цілувати дівчину на «Чортовому колесі», коли тобі одинадцять, якщо через одинадцять років ти розгортаєш газету і дізнаєшся, що вона згоріла в дрантивій норі в брудному глухому провулку? Який сенс пам’ятати її прекрасні, тривожні очі чи те, як сонце переливалося в її волоссі?

Тиждень тому він сказав би все це і куди більше, але тут ниточка тієї колишньої магії протяглася до нього і торкнулася знову. «Йди, — прошепотіла вона. — Йди, Боббі, ходи, засранцю, ходи додому». І ось він знову тут, у Гарвічі. Віддав останню шану старому другові, прогулявся рідним містом (і його очі ні разу не затуманились), і вже майже пора їхати. Однак перед цим йому потрібно зробити ще одну зупинку.