— Чому ти посміхаєшся? — спитав Діффенбейкер.

— Та так. А ти, Діффе? Маєш свою бабусю? Я не про подругу, а про бабусю. Мамасан.

— Гей, друже, не називай мене Діффом. Тепер мене так ніхто не називає. Мені ніколи не подобалося.

— Але маєш?

— Ронні Мейленфант — ось моя мамасан, — відповів Діффенбейкер. — Іноді я його бачу. Не так, як ти казав, що бачиш свою. Ніби вона дійсно перед тобою, але спогади ж теж реальні, хіба ні?

— Ага.

Діффенбейкер повільно похитав головою.

— Якби ж це були тільки спогади, розумієш? Якби ж тільки спогади.

Саллі сидів мовчки. Орган у капличці тепер грав, здавалося, не церковний гімн, а просто музику. «Останній спів», так, здається, це називається. Музичний спосіб сказати проводжальникам, щоб забиралися геть. Іди додому, Джо-Джо. Мама чекає.

Діффенбейкер промовив:

— Є спогади, а є те, що реально бачиш в уяві. Як коли читаєш книжку дійсно гарного письменника. Він описує кімнату, і вона в тебе перед очима. Я кошу газон, або сиджу на нараді і слухаю доповідача, або читаю казку онукові перед сном, або навіть обіймаюся з Мері на канапі, і — бах! — ось і Мейленфант, клята прищава пика з кучерявим волоссям. Пам’ятаєш, як у нього вилося волосся?

— Так.

— Ронні Мейленфант, що завжди говорив то нахер те, то нахер се, то нахер все довкола. Етнічні анекдоти на всі випадки життя. І футлярчик. Пам’ятаєш футлярчик?

— Аякже. Невеличкий шкіряний футляр, який висів у нього на поясі. Він у ньому тримав свої карти. Дві колоди. «Гей, йдемо ловити «стерво», хлопці! П’ять центів за очко! Є охочі?» І вони збігалися.

— Ось. Ти пам’ятаєш. Пам’ятаєш. А я бачу його, Саллі, аж до білих гнійників на підборідді. І чую. І відчуваю запах тої клятої травички, яку він курив, але переважно бачу. Бачу, як він збив її з ніг, а вона лежить на землі й усе ще погрожує йому кулаком, усе ще щось лепече…

— Досить.

— …а я не міг повірити, що це станеться. Спершу, думаю, і сам Мейленфант не вірив. Спочатку він лише кілька разів подражнив її багнетом, колов самим кінчиком, ніби все це просто жарт… а потім узяв і зробив це, всадив багнет їй в живіт. Це срака, Саллі, срака в квадраті! Вона закричала, почала смикатися, а він, пам’ятаєш, розставив над нею ноги, а всі решта бігли, Ральф Клемсон і Мімз, і не знаю, хто ще. Я завжди не терпів цього паскуду Клемсона навіть дужче, ніж Мейленфанта, бо Ронні хоч не був підступний: з ним що бачиш, те й маєш. А Клемсон був хворий і підступний. Я перелякався до смерті, до смерті, нахер, розумієш. Я знав, що повинен покласти цьому край, але боявся, що вони мене прикінчать, якщо спробую, всі вони… всі ви. Бо в ту конкретну хвилину були всі ви, хлопці, і був я. Ширмен, проти нього я нічого не маю, він вискочив на галявину, коли впали гелікоптери, ніби завтра вже не настане. Але в тому селі… дивлюся на нього, і — нічого, зовсім нічого.

— Потім, коли ми потрапили в засідку, він врятував мені життя, — тихо промовив Саллі.

— Знаю. Підхопив тебе на руки і ніс, немов той довбаний Супермен. На галявині він був те, що треба, і знову став таким на стежці, але в проміжку, в селі… нічого. У селі все впало на мене. Ніби я — єдина доросла людина, от тільки я себе дорослим не відчував.

Саллі навіть не намагався його зупинити. Діффенбейкер хотів виговоритися, і змусити його замовкнути не могло ніщо, крім удару кулаком у зуби.

— Пам’ятаєш, як вона, ота стара, закричала, коли він його увігнав? А Мейленфант стоїть над нею і чеше: і косоокі такі, і жовті сякі, і собакоїди претакі. Богу дякую за Слокума. Він подивився на мене, і це змусило мене зробити щось… хоч я тільки те й зробив, що наказав йому стріляти.

«Ні, — подумав Саллі, — ти і цього не зробив, Діффе. Ти тільки кивнув. У суді таке лайно не пропустили б, змусили б визнати вголос. Вони змушують висловлюватися чітко, для протоколу».

— Гадаю, Слокум того дня врятував наші душі, — промовив Діффенбейкер. — Знаєш, що він наклав на себе руки? Так-так, у вісімдесят шостому.

— Я думав, нещасний випадок на дорозі.

— Якщо ясного вечора врізатися в опору мосту на швидкості сімдесять миль це нещасний випадок, тоді то був нещасний випадок.

— А як Мейленфант? Знаєш що-небудь?

— Ну, на жодну зустріч він, звісно, не приїжджав, проте був живий, коли я востаннє чув про нього. Енді Бренніґен бачив його в Південній Каліфорнії.

— Їжак бачив?

— Він-він, Їжак. І знаєш де?

— Звідки?

— Вмреш, Саллі-Джоне. Просто повісишся. Бренніґен в анонімних алкоголіках. Це стало його релігією. Каже, життя йому врятували, і, думаю, так воно й було. Він пив більше, ніж будь-хто з нас, може, навіть більше, ніж усі ми разом узяті. А зараз він залежний не від текіли, а від АА. Ходить на десяток зборів на тиждень. Він ПЗО[62]. Не питай, що це означає, якийсь політичний пост у групі. Сидить на телефоні довіри. І щороку їздить на національний конгрес. Років п’ять тому п’яниці зібралися в Сан-Дієґо. П’ятдесят тисяч алконавтів стоять рядочком у конференційному центрі Сан-Дієґо і проказують молитву покори. Можеш собі уявити?

— Більш-менш, — сказав Саллі.

— Зараза Бренніґен глянув ліворуч, і бачить не кого іншого, як Ронні Мейленфанта. Очам своїм не вірить, але все-таки це Мейленфант. Після урочистої частини він хапає Мейленфанта і вони разом ідуть випити. — Діффенбейкер затнувся. — Алкоголіки ж теж, гадаю, випивають. Ну, лимонад там чи кока-колу. І Мейленфант розповідає Їжакові, що він уже майже два роки тверезий як скло, відкрив для себе вищу силу, яку воліє називати Господом, зазнав переродження, у нього все на п’ять з плюсом, він веде життя за законами життя, віддає себе у Божі руки і в тому ж дусі. Тут Бренніґен не втерпів і питає, чи зробив Мейленфант П’ятий крок, а це означає зізнатися в усіх своїх поганих вчинках і бути повністю готовим їх спокутувати. Мейленфант, і оком не змигнувши, відповів, що зробив П’ятий крок рік тому і почувається значно краще.

— Чорт забирай! — вигукнув Саллі, дивуючись глибині свого гніву. — Старій мамасан, безумовно, буде приємно довідатися, що Ронні від неї очистився. Обов’язково скажу їй, коли наступного разу побачу.

Тільки він, звичайно, не знав, що побачить її того ж дня.

— Дивись, не забудь.

Вони посиділи трохи, майже не перекидаючись словами. Саллі попросив у Діффенбейкера ще цигарку, і той дав, знову клацнувши старою доброю «Зіппо». З-за рогу долинули змішані уривки розмов і чийсь тихий сміх. Похорон Пагса скінчився.

Десь у Каліфорнії Ронні Мейленфант, можливо, читає свою Велику Книгу АА і вступає в контакт з міфічною вищою силою, яку воліє називати Господом. Може, Ронні теж ПЗО, хоч би що це, нафіг, означало. Саллі хотів би, щоб Ронні помер. Саллі хотілося, щоб Ронні Мейленфант здох у в’єтконгівській ямі-пастці, з носом, вкритим виразками, у смороді щурячого лайна, помер від внутрішньої кровотечі, вибльовуючи шматочки слизової шлунка. Мейленфант з його футлярчиком і картами. Мейленфант з його багнетом. Мейленфант з ногами, розставленими над старою мамасан у зелених штанях, помаранчевій туніці та червоних кросівках.

— А взагалі, для чого ми були у В’єтнамі? — запитав Саллі. — Без філософії і всякого такого, але ти хоч для себе це зрозумів?

— Хто сказав: «Той, хто не вчиться в минулого, приречений на його повторення»?

— Річард Доусон, ведучий «Сімейних чвар».

— Іди ти, Салліване.

— Не знаю хто. Це важливо?

— Ще й як, бля, — відповів Діффенбейкер. — Бо ми так звідти і не вибралися. Ми так і не вибралися з зелені. Наше покоління загинуло там.

— Звучить трішки…

— «Трішки» як? Трішки претензійно? Погоджуюсь. Трішки нерозумно? Погоджуюсь. Трішки самолюбно? Так, сер. Але такі ми є. Такі всі ми до одного. Що ми зробили після В’єтнаму, Саллі? Ті, хто туди поїхав, ті, хто ходив на марші протесту, ті, хто просто відсиджувався вдома, дивлячись «Даллаських ковбоїв», цмулячи пиво і проперджуючи диванні подушки?