На щоках нового лейтенанта проступив рум’янець. У нього був вигляд людини, що знайшла свого улюбленого коника, осідлала його і просто не може не скакати вперед. Він підніс руки і почав загинати пальці, як робив Саллі, коли перелічував в’єтнамську спадщину.

— Ось дивись. Ми покоління, яке винайшло супербратів Маріо, ультрачітке телебачення, лазерну систему наведення ракет і кокаїновий крек. Ми відкрили Річарда Сіммонза, Скотта Пека і «Стиль Марти Стюарт». Наші уявлення про кардинальну зміну в житті зводяться до купівлі собаки. Дівчата, що палили свої ліфчики, тепер купують білизну від «Вікторія Сікрет», а хлопці, що безстрашно трахали заради миру, тепер вгодовані кабани, що до пізньої ночі засиджуються біля екранів комп’ютерів і пересмикують прутні, розглядаючи в інтернеті фото оголених вісімнадцятирічних дівчат. У цьому ми всі, братику: ми любимо дивитися. Фільми, відеоігри, відео поліційних погонь, бокс у «Шоу Джеррі Спрінґера», Марка Макґвайра, чемпіонат з реслінгу, засідання з питання імпічменту — байдуже що, лиш би дивитися. Але був час… тільки не смійся, але був час, коли все дійсно було в наших руках. Ти це знаєш?

Саллі кивнув, думаючи про Керол. Але не ту, що сиділа на канапі поряд з ним і своєю пропахлою вином матір’ю, і не про ту, що повертала знак миру до камери, а по щоці в неї юшила кров. Тоді вона була вже безнадійна і божевільна, це можна було побачити в її усмішці, прочитати на плакаті, кричущі слова якого відкидали будь-яку дискусію. Він думав про Керол того дня, коли її мати возила їх усіх у «Сейвін-Рок». Тоді його друг Боббі виграв трохи грошей у картярського шахрая, а Керол одягла на пляж блакитний купальник і час від часу зиркала на Боббі тим поглядом, що промовляв: «Ти вбиваєш мене, а смерть — така солодка». Отоді все дійсно було в їхніх руках, він це точно знав. Але діти все гублять, у дітей слизькі пальці і дірки в кишенях, вони все гублять.

— Ми набивали наші гаманці на біржі, ходили в тренажерні зали, записувалися до психологів, аби знайти себе. Південна Америка палає, Малайзія палає, сраний В’єтнам палає, однак ми нарешті залишили позаду ненависть до самих себе, нарешті полюбили самих себе, тож нехай собі палають на здоров’я.

Саллі уявив, як Мейленфант знаходить себе, як учиться любити внутрішнього Ронні, і стримався, щоб не здригнутися.

Тепер усі пальці Діффенбейкера були підняті й загнуті біля обличчя. Саллі він видався подібним до Ела Джолсона, що готується заспівати «Матінко». Діффенбейкер, схоже, усвідомив це одночасно з Саллі й опустив руки. Вигляд у нього був стомлений, розгублений і нещасний.

— Мені подобаються багато наших ровесників, взятих окремо, — провадив він. — Але мене нудить і я зневажаю наше покоління в цілому, Саллі. Ми мали нагоду все змінити. Справді. Але ми заспокоїлися на дизайнерських джинсах, двох квитках на Мераю Кері в Радіо-сіті-мюзик-голлі, бонусах на часті перельоти, «Титаніку» Джеймса Камерона і щедрому пенсійному забезпеченні. Єдине покоління, що більш-менш може дорівнятися до нашого в усепоглинному егоїстичному догоджанні собі — це так зване «втрачене покоління» двадцятих років, але у більшості з них бодай вистачило порядності пити і не просихати. А ми навіть на це виявилися не спроможними. Боже, яка ми погань.

Саллі помітив, що новий лейтенант ледь не плаче.

— Діффе…

— Знаєш, яка ціна проданого майбутнього, Саллі-Джоне? Ми ніколи не можемо до кінця вирватися з минулого. Не можемо його до кінця подолати. Моя теорія, що насправді ти зовсім не в Нью-Йорку. Ти в «Дельті», обкурений, притулився до дерева і втираєш у шию якусь трутку для комах. Пекер усе ще командир, бо тепер усе ще шістдесят дев’ятий. А все те, що ти вважаєш своїм майбутнім життям — велика бульбашка в бісовій киплячій каструлі. І так краще. В’єтнам кращий. Тому ми там і залишаємося.

— Думаєш?

— На сто відсотків.

З-за рогу визирнула темноволоса кароока жінка в блакитній сукні.

— Ось ви де, — промовила вона.

Вона повільно і граційно йшла до них на високих підборах і Діффенбейкер підвівся. Саллі теж устав.

— Мері, це Джон Салліван. Служив разом зі мною і Пагсом. Саллі, це моя хороша подруга Мері-Тереза Чарлтон.

— Дуже приємно, — сказав Саллі, простягаючи руку. Її потиск був міцний і впевнений, довгі холодні пальці притулилися до його пальців, але дивилася вона на Діффенбейкера.

— Місіс Пагано хоче поговорити з тобою, любий. Підеш?

— Безумовно, — промовив Діффенбейкер, рушив був до входу, тоді обернувся до Саллі. — Зачекай трохи, — сказав він. — Сходимо вип’ємо. Обіцяю не проповідувати. — Але на цих словах його очі відвернулися від Саллі, ніби знали, що цієї обіцянки він дотримати не зможе.

— Дякую, лейт’, але мені справді пора. Не хочу їхати в час пік.

Проте затору він так і не уник, і тепер на нього з неба летів рояль, виблискуючи на сонці й наспівуючи про себе. Саллі впав на живіт і перекотився під авто. Рояль гримнув об асфальт менш ніж за п’ять футів від нього і вибухнув, випльовуючи клавіші, неначе зуби.

Саллі виповз з-під машини, обпікши спину об розжарений глушник, і сяк-так зіп’явся на ноги. Окинув поглядом шосе, що простягалося на північ, широко розплющеними від подиву очима. З неба сипався величезний розпродаж вживаних речей: магнітофони, килимки, сидяча газонокосарка з обліпленим травою лезом, що запаморочливо крутилося під кожухом, чорна садова статуя вершника, акваріум, в якому і досі плавали рибки. Побачив старого з театрально-пишною сивою чуприною, що біжить по аварійній смузі, але тут на дідуся звалилися сходи, відірвавши його ліву руку і кинувши на коліна. Тут були годинники, письмові столи і кавові столики, далі летів ліфт, кабель якого розмотувався за ним у повітрі, неначе вимазана відрізана пуповина. На стоянку індустріального комплексу неподалік від дороги спланував шквал гросбухів, їх палітурки ляскали, ніби в аплодисментах. На жінку, що бігла по шосе, впала шуба і вона в ній заплуталася, тоді на неї, причавлюючи, приземлилася канапа. В повітрі завирувала буря світла: з небесної синяви спускалися гігантські оранжерейні рами. Статуя солдата громадянської війни пробила фургон. Прасувальна дошка вдарилася об перила мосту попереду й увігналася в застряглі автомобілі, обертаючись, як пропелер. На задок пікапа звалилося опудало лева. Усюди бігали і кричали люди. Усюди виднілися машини з пом’ятими дахами і розтрощеними вікнами; Саллі угледів «мерседес», з люка якого стриміли неприродно рожеві ноги вітринного манекена. Повітря здригалося від скиглення і свисту.

На Саллі впала нова тінь, та, ухиляючись і здіймаючи руку, він зрозумів, що спізнився: якщо це праска чи тостер, чи ще якась господарська штуковина, вона роздробить йому череп. А якщо щось важче, то від нього залишиться тільки масна пляма на асфальті.

Падаючий предмет зачепив його руку, не заподіявши ні найменшого болю, зрикошетив і приземлився біля його ніг. Саллі дивився на річ спершу з подивом, а тоді з усе більшим зчудуванням.

— Свята срака, — пробурмотів він.

Саллі нахилився і підібрав бейсбольну рукавицю, що впала з неба, одразу впізнавши її навіть після стількох років: глибока подряпина уздовж мізинця і смішно переплетені вузлики на зав’язках із сиром’ятної шкіри були, неначе відбитки пальців. Він глянув на те місце, де Боббі вивів своє ім’я. Воно було на місці, однак літери здавалися свіжішими, ніж мали б бути, а шкіра виглядала витертою, вицвілою і порепаною, немов хтось писав на рукавиці інші імена, а потім стер.

Запах рукавиці, коли він підніс її до обличчя, був п’янкий і непереборний. Саллі натяг її на руку. Тут під мізинцем щось зашаруділо: запханий всередину аркуш паперу. Він не звернув уваги. Притис рукавицю до обличчя, заплющив очі й глибоко вдихнув. Шкіра, мастильний жир, піт і трава. Вона увібрала в себе всі-всі літа. Літо 1960-го, наприклад, коли він повернувся, пробувши тиждень у таборі, й усе змінилося: Боббі похмурий, Керол якась далека і блідо-задумлива, принаймні на якийсь час, а кльовий стариган, що жив на третьому поверсі над Боббі, Тед, поїхав. Усе змінилося… але все одно було літо, йому й далі було одинадцять, все і далі здавалося…