І засміявся, показуючи, що пожартував.
Далеко попереду на крайній лівій смузі — коли б машини на цій ділянці шосе рухалися, вона була б швидкісна — жінка в білому тенісному костюмі стояла біля «тойоти» з наліпкою «НІ ЯДЕРНІЙ ЗБРОЇ» на бампері ліворуч від номерів і «ВАША КИЦЬКА ДЛЯ КОГОСЬ БІЛЕ М’ЯСО» — праворуч. Спідниця в неї була коротесенька, ноги довжелезні й засмаглі, а коли вона підняла протисонячні окуляри до волосся з білявими пасмами, Саллі побачив її очі. Вони були великі, блакитні і якісь стривожені. Той погляд викликав бажання погладити її по щоці чи по-братськи обійняти однією рукою, і сказати, щоб вона не хвилювалася: все буде добре. Саллі дуже добре пам’ятав той погляд. Він колись вивертав усе його нутро. Там стояла Керол Джербер. Керол Джербер у кросівках і тенісному костюмі. Він не бачив її з того вечора, коли заходив до неї під кінець шістдесят шостого. Вони сиділи на канапі разом з матір’ю Керол, від якої сильно відгонило вином, і дивилися телевізор. Скінчилося все суперечкою через війну і він пішов. Пригадував, як подумав: «Повернуся, коли буду знати, що зумію тримати себе в руках». І поїхав геть у своєму старому «шевроле». Уже тоді Саллі був людиною «шевроле». Проте так і не повернувся. Наприкінці шістдесят шостого вона була вже по дупу в антивоєнному лайні. Чого-чого, а цього семестр у Мейнському університеті її добре навчив. Він казився від однієї лише думки про неї. Маленька довбана пустоголова ідіотка — ось хто вона була. Заковтнула наживку комуністичної антивоєнної пропаганди разом з гачком і грузилом. А потім Керол взагалі вступила до тієї організації, тих психованих ВСМ, і їй зовсім знесло дах.
— Керол! — гукнув Саллі, рушивши до неї. Проминув зелену, наче шмарклі, міжніжну ракету, зрізав собі шлях поміж заднім бампером пікапа і седаном, випустив її з поля зору, поки мчав повз буркітливу шістнадцятиколісну фуру, а тоді знову угледів. — Керол! Гей, Керол!
Однак, коли вона обернулася, він почав запитувати себе, що це на нього найшло і якого біса коїться з його головою? Якщо Керол і жива, їй стукнуло п’ятдесят, як і йому. А цій жінці років десь тридцять п’ять.
Саллі зупинився, все ще за смугу від неї. Усюди гули легковики і вантажівки. Якесь незрозуміле потьохкування в повітрі. Він спершу вирішив, що то свистить вітер, хоча день був спекотний, а вітерцю ані шелесь.
— Керол? Керол Джербер?
Потьохкування голоснішало. Ніби хтось раз у раз поцокував язиком крізь закопилені губи. Ніби скрекіт гелікоптера, що летить за кілометрів п’ять. Саллі глянув угору і побачив, як з димчасто-блакитного неба просто на нього падає абажур. Він інстинктивним рефлексом шарпнувся назад, але всі його шкільні роки пройшли в заняттях як не одним, то іншим спортом, і тепер, відхиляючи голову, Саллі одночасно простяг руку. І досить спритно зловив абажур.
На ньому, баламутячи веслами воду, вниз по річці в багряному світлі призахідного сонця плив човен. «НАМ НА МІССІСІПІ ПРЕКРАСНО ЖИВЕТЬСЯ» виведено над ним старомодними, кучерявими літерами. А під човном так само кучеряво: «А ЯК ВАМ НА ПРИТОКАХ?»
«Звідки, нахер, він взявся?» — майнуло в голові у Саллі, й тут жінка, що виглядала, як доросла копія Керол Джербер, закричала. Її руки зметнулися вгору, ніби для того, щоб поправити у волоссі окуляри, але застигли на рівні плечей і затрусилися, як у диригента симфонічного оркестру, що геть втратив голову. Такий самий вигляд був у старенької мамасан, коли вона вибігла зі своєї задрипаної смердючої хижки на задрипану смердючу вулицю в задрипаному смердючому селищі в провінції Донґ-Ха. По плечах білого костюма тенісистки потекла кров, спершу великими краплинами, потім потоком. Вона бігла по засмаглих руках і скрапувала з ліктів.
— Керол? — тупо перепитав Саллі. Він стояв між джипом «додж рем» і напівпричепом «мека», одягнений у темно-синій костюм, який завжди носив на похорон, з абажуром, сувеніром з Міссісіпі «А ЯК ТАМ У ВАС НА ПРИТОКАХ?» у руках і дивився на жінку, у якої тепер щось стирчало з голови. Заточуючись, вона ступила крок уперед — блакитні очі все ще широко розплющені, руки все ще трясуться в повітрі — і Саллі зрозумів, що то стільниковий телефон. Він визначив по схожій на обрубок антені, яка погойдувалася за кожним кроком жінки. Стільниковий телефон упав з неба, пролетів лише Бог знає скільки тисяч футів і тепер стирчав з її голови.
Вона зробила ще крок, налетіла на капот темно-зеленого «б’юїка» і, коли в неї підігнулися коліна, почала повільно зісковзувати додолу. Ніби підводний човен занурюється, подумав Саллі. От тільки коли вона зникне з очей, замість перископа стримітиме коротка антена стільникового телефона.
— Керол? — прошепотів Саллі, але то не могла бути вона. Адже ніхто, кого він знав у дитинстві, жодна жінка, з якою він спав, точно не могла бути приречена на смерть від травми, завданої телефоном, що впав з неба.
Люди закричали, заверещали, залементували. Крики здебільшого скидалися на питання. Сигналили клаксони, двигуни додавали оборотів, так, ніби можна було кудись їхати. Поруч з Саллі водій шістнадцятиколісного «мека» запускав свого двигуна з оглушливим, ритмічним пирханням. Заголосила сигналізація. Хтось завив чи то від подиву, чи то з болю.
Одинока тремтяча біла рука вчепилася в капот темно-зеленого «б’юїка». Зап’ястя її обвивав тенісний браслет. Рука і браслет поволі зісковзували. Пальці жінки, схожої на Керол, ще якусь мить чіплялися за край капота, а тоді зникли з очей. З неба зі свистом падало ще щось.
— Лягай! — заволав Саллі. — На землю, вашу маму!
Свист перейшов у пронизливий, оглушливий виск, і стих, коли падаючий предмет врізався в капот «б’юїка». Його зім’яло, наче ударом кулака, і пробило під вітровим склом. Штука, що тепер стриміла з двигуна «б’юїка», виявилася мікрохвильовою пічкою.
Тепер усюди навколо нього лунав гуркіт падаючих предметів. Немов переживаєш землетрус, який почався чомусь не в надрах землі, а над нею. Повз нього сипалася невинна злива журналів: «Севентін», «Джі к’ю», «Роллінг стоун», «Стерео рев’ю». Розгорнуті сторінки тріпотіли, надаючи їм схожості з підстреленими птахами. Праворуч від нього з блакиті, обертаючись, летіло офісне крісло. Воно гепнуло на дах «форда універсала». Вітрове скло «універсала» бризнуло молочними уламками. Крісло відскочило, нахилилося і завмерло на капоті. На повільну і аварійну смугу приземлялися портативний телевізор, пластиковий білизняний кошик, щось схоже на грона фотоапаратів зі сплутаними ременями і гумова бейсбольна база. За базою летіло щось схоже на биту моделі «Луїсвілл слаґґер». Машина для приготування попкорну, потужності якої вистачило б, щоб нагодувати кінотеатр, вдарилася об шосе і розлетілася мерехтливими трісками.
З хлопця в сорочці «Нью-Йорк нікс», власника зеленої, як шмарклі, міжніжної ракети, було досить побаченого. Він побіг по вузькому проходу між авто в третьому ряду і тими, що застрягли на швидкісній смузі, петляючи, немов слаломіст, щоб уникнути бічних дзеркал, тримаючи руку над головою, як людина, що перебігає вулицю під весняною зливою. Саллі, все ще стискаючи абажур, подумав, що хлопцеві було б куди розумніше підняти свій шолом і насунути на голову, але, звісно, коли навколо тебе сиплються різні речі, стаєш забудькуватим і передусім забуваєш те, що для тебе найкорисніше.
Тепер падало щось іще, і то близько й до того ж велике, більше за мікрохвильову, що розтрощила капот «б’юїка», це вже точно. Цього разу звук не був схожий на свист, як від бомби чи міни, то був звук падаючого літака, гелікоптера чи навіть будинку. У В’єтнамі все це валилося з неба перед очима в Саллі (будинок, щоправда, частинами). Проте звук мав одну суттєву відмінність: він був мелодійний, ніби музика найбільшої в світі еолової арфи.
То був концертний рояль, білий з золотою облямівкою; за таким ви очікуєте побачити високу, стриману жінку в чорній сукні, що бренькає «Вдень і вночі» — у шумі машин, і в тиші самотній кімнати, ду-ду-ду, біп-біп-біп. Білий концертний рояль падав з коннектикутського неба, раз-по-раз перевертаючись, кидаючи на застряглі в заторі машини схожу на медузу тінь; вітер, гуляючи корпусом, що невпинно перекидається в його потоках, видобуває зі струн протягле бриніння; клавіші посіпуються, неначе клавіші піаноли, оповите маревом сонце виграє на педалях.