Коли пісня йшла до завершення, він глянув праворуч: на сусідньому сидінні сиділа старенька мамасан, не підстрибувала, а просто сиділа, склавши жовті руки на колінах і поклавши свої вкриті китайськими ієрогліфами кросівки, імітацію «Чака Тейлора» дикого червоного відтінку, на одноразову пластикову підставку з написом: «САЛЛІВАН ШЕВРОЛЕ ЦІНУЄ ВАШІ СПРАВИ».

— Привіт, стара курво, — промовив Саллі швидше з радістю, аніж з тривогою. Коли вона показувалася востаннє? Напевно, на зустрічі Нового року в Теклінів. То був останній раз, коли Саллі добре нализався. — Чому тебе не було на похороні Пагса? Новий лейтенант питав про тебе.

Вона не відповіла. Та й коли відповідала? Просто сиділа, згорнувши руки, не зводячи з нього чорних очей, гелловінський дух у зеленому, помаранчевому і червоному. От тільки старенька мамасан не була схожа на жодну примару з голлівудських фільмів: крізь неї не можна було дивитися, вона ніколи не змінювала вигляду, ніколи не розчинялася в повітрі. Одне кістляве жовте зап’ястя обвивала мотузяна плетінка, на зразок браслета дружби в перших класах середньої школи. І хоча ви бачили кожен завиток плетінки і кожну зморшку на її старезному обличчі, у неї не було жодного запаху, а єдиний раз, коли Саллі спробував її торкнутися, вона взяла і зникла. Вона була привидом, а його голова — заклятим будинком, де він водився. А іноді, зазвичай безболісно і завжди без попередження, голова вибльовувала її там, де потрібно було її побачити.

Вона не змінилася. Не облисіла, не нажила каменів у жовчному міхурі й не потребувала біфокальних окулярів. Не померла, як померли Клемсон, Пагс, Пекер і хлопці з розбитих гелікоптерів (навіть як ті двоє, яких вони забрали з галявини, облитих з ніг до голови піною, немов сніговики, опіки яких були занадто важкі, несумісні з життям, тож усі зусилля виявилися марними). І вона не зникла, як зникла Керол. Ні, старенька мамасан не перестала вряди-годи заглядати на вогник і нітрохи не змінилася з часів, коли «Миттєва карма» входила до десятки найкращих хітів. Один раз їй, правда, довелося померти, довелося валятися в багнюці, коли Мейленфант спершу увігнав багнет їй у живіт, а потім оголосив про намір відрізати голову, але відтоді їй ведеться геть нівроку.

— Де ти була, любонько?

Якщо хтось з сусідніх авто випадково гляне в його бік — «кепріс» тепер був затиснутий у коробочку з усіх чотирьох боків — і помітить, що його губи ворушаться, то вирішить, що він співає під радіо, а коли подумає щось інше, то й чорт з ним. Кого, нахер, хвилює, що хтось там думає? Він набачився такого, різних жахіть, не в останню чергу, змотаних власних тельбухів на кривавій підстилці з лобкового волосся, і якщо іноді він бачить стареньку примару і розмовляє з нею, то й що? Кого це стосується, крім нього самого?

Саллі глянув уперед, намагаючись розгледіти, через що утворився затор, і не зумів, як буває завжди: вам просто доводиться чекати і проповзати трішечки вперед, коли вперед проповзає авто перед вами, тоді озирнувся назад. Від цього мамасан часом зникала. Але не сьогодні. Сьогодні вона тільки переодяглася. Червоні кросівки ті ж самі, але тепер на ній була форма медсестри: білі нейлонові штани, біла блузка з пришпиленим до неї золотим годинничком — який милий штрих — і біла шапочка з маленькою чорною смужкою. Проте руки й далі були згорнуті в неї на колінах і вона знову дивилася на нього.

— Де ти була, мамасан? Мені тебе не вистачало. Знаю, це дивно, але я не брешу. Я думав про тебе, мамасан. Бачила б ти нового лейтенанта. Це ж треба! Увійшов у фазу сонячної батареї. Маю на увазі, вершечок чисто лисий, так і сяє.

Стара мамасан нічого не сказала. Саллі це не здивувало.

За похоронним салоном був провулок, у якому під стіною стояла пофарбована назелено лавка. По обидва боки від лавки стояли урни з піском, напхані недопалками. Діффенбейкер сів коло однієї з урн, запхав цигарку до рота (««Дангілл», — відзначив Саллі, — досить солідно»), тоді простяг пачку Саллі.

— Ні, я справді кинув.

— Чудово.

Діффенбейкер дістав запальничку «Зіппо» і припалив, а Саллі раптом зробив дивовижне відкриття: він жодного разу не бачив, щоб хтось з в’єтнамських припалював цигарки сірниками чи одноразовими бутановими запальничками; всі в’єтнамські ветерани, здавалося, користувалися тільки «Зіппо». Але ж такого просто не може бути. Чи може?

— Ти й досі добре кульгаєш, — зауважив Діффенбейкер.

— Ага.

— Взагалі, я б сказав, що тепер куди краще. Минулого разу, коли я тебе бачив, ти ледь не заточувався. Особливо, коли залив за комір кілька чарчин.

— Ти ще їздиш на зустрічі? Вони їх ще влаштовують? Пікніки та інше подібне лайно?

— Здається, влаштовують. Але я вже три роки не їжджу. Занадто гнітюче.

— Ага. Ті, у кого немає раку, допиваються до ручки. Ті ж, хто зміг зав’язати зі спиртним, сидять на «Прозаку».

— Ти помітив?

— Як же, бля, не помітити.

— Я якось і не дивуюся. Ти ніколи не був найбільшим розумником у світі, Саллі-Джоне, але ось спостережливістю ти, сучий сину, завжди відзначався. Ще й тоді. Хоч би там як, ти влучив у десятку: випивка, рак, депресія. Схоже, це головні проблеми. А, і ще зуби. Я не знаю жодного ветерана В’єтнаму, у кого зуби нормальні. У всіх вони ні к чорту… за умови, якщо взагалі є. А як у тебе, Саллі? Як твої кланцаки?

Саллі, у якого після В’єтнаму вирвали шість, а пломбовані канали важко й полічити, повів рукою, мовляв, comme ci, comme ça[58].

— А інша проблема? — поцікавився Діффенбейкер. — Як з нею?

— Як сказати, — відповів Саллі.

— Тобто?

— Залежно від того, що саме я назвав своєю проблемою. Ми зустрічалися на трьох бісових пікніках…

— На чотирьох. Ще був принаймні один, на який ти не приїхав. Через рік після зустрічі на узбережжі в Джерсі? Тоді Енді Гакермаєр сказав, що вкоротить собі віку, стрибнувши з вершечка статуї Свободи.

— І як, стрибнув?

Діффенбейкер глибоко затягнувся і зміряв Саллі поглядом, ще й досі лейтенантським. Навіть після стількох років він ще був здатен на такий погляд. Дивина та й годі.

— Якби стрибнув, ти б прочитав про це в «Пост». Хіба ти не читаєш «Пост»?

— Як Біблію.

Діффенбейкер кивнув.

— У всіх в’єтнамських проблеми з зубами, і всі вони читають «Пост». Тобто, якщо перебувають у зоні зараження «Пост». Що, по-твоєму, вони роблять, коли живуть деінде?

— Слухають Пола Гарві, — без запинки випалив Саллі, й Діффенбейкер засміявся.

Саллі пригадався Гак, який теж був там у день гелікоптерів, села і засідки. Білявий хлопець з заразливим сміхом. Заламінував фото своєї дівчини, щоб йому не шкодила вогкість, і носив на шиї на короткому срібному ланцюжку. Гакермаєр був поруч із Саллі, коли вони увійшли в село і почалася стрілянина. Обидва бачили, як стара мамасан вибігла зі своєї хатини зі здійнятими руками, лопочучи, як з кулемета. Вона торохтіла щось до Мейленфанта, до Клемсона, до Післі, Мімза та решти, хто осипав кулями все довкола. Мімз перед цим прострелив ногу якомусь хлопчикові. Можливо, ненавмисно. Малий лежав у пилюзі перед дрантивою халупкою і кричав. Мамасан прийняла Мейленфанта за начальника. Чому б і ні? Він дер горлянку, як скажений. Вона підбігла до нього, все ще тріпаючи руками в повітрі. Саллі міг попередити її, що вона робить страшну помилку: у їхнього Містера Шулера видався ще той ранок, як і в усіх інших, але він і рота не розтулив. Вони з Гаком стояли і дивилися, як Мейленфант підняв приклад автомата і зацідив ним їй в обличчя так, що вона перекинулася навзнак і перестала лопотіти. Віллі Ширмен стояв ярдів за двадцять, Віллі Ширмен з рідного міста, один з хлопців-католиків, яких вони з Боббі трохи боялися, і по його обличчю не можна було нічого прочитати. Віллі Бейсбол, як називав його дехто з товаришів, завжди з ніжністю. Саллі уявлення не мав чому.

— То що з твоєю проблемою, Саллі-Джоне?

Саллі повернувся з села у Донґ-Ха в провулок за похоронним салоном у Нью-Йорку… але не одразу. Деякі спогади, неначе Смоляне Опудало в старій казці про братика Лиса і братика Кролика, — до них прилипаєш.