Заглянувши в домовину, Саллі побачив, що будь-яка схожість з Боббі Ґарфілдом давно зникла. Обряджальник попрацював доволі непогано і труну можна було дозволити собі відкрити, проте Пагс все одно мав загострене підборіддя і обвислу шкіру товстуна, який свої останні місяці прожив на раковій дієті, такій, про яку ніколи не пишуть у «Нешнел інквайрер» і яка складається з опромінення, ін’єкцій хімічної отрути і чіпсів у необмежених кількостях.

— Пам’ятаєш гармоніки? — спитав Діффенбейкер.

— Пам’ятаю, — відповів Саллі. — Я все пам’ятаю. — Пролунало це якось дивно, і Діффенбейкер зиркнув на нього.

Перед очима Саллі з разючою виразністю спалахнув образ Діффа того дня в селі, коли Мейленфант, Клемсон та інші бузувіри зненацька почали мститися за ранкові жахіття, за жахіття всього минулого тижня. Вони хотіли кудись викинути все це з себе: завивання вночі, неочікувані артобстріли, а насамкінець — охоплені полум’ям гелікоптери, що летіли вниз, а їхні гвинти і далі оберталися, розсіюючи довкола дим своєї загибелі. Як вони гримнулися! Шарах! А коли американці вискочили на галявину, чоловічки в чорних піжамах як ушкварять по «Дельті 2–2» і «Браво 2–1» із лісу. Праворуч від Саллі біг Віллі Ширмен, а попереду — лейтенант Пекер; потім лейтенант дістав чергу в обличчя — і попереду не залишилося нікого. Ліворуч був Ронні Мейленфант. Він не переставав верещати своїм пронизливим фальцетом, ні на мить, скидаючись на скаженого, настирливого торгівця товарами телефоном, що збісився від амфетаміну: «Ну ж бо, ви грані очки! Давайте, падлюки косоморді! Ну, хери, стріляйте в мене! Довбані пришибки! Вам тільки своїм лайном стріляти!» За ними йшов Пагано, а поруч з Пагсом Слокум. Кілька хлопців з «Браво», але більше з «Дельти», так йому пригадувалося. Віллі Ширмен гукав своїх, та майже всі вони відстали. Дельтівці ж не відставали: Клемсон, Волленскі, Гакермаєр. Просто разюче, як він пам’ятав їхні прізвища; прізвища і запах того дня. Запах джунглів і гасу. І небо, синє над зеленим. І… Боже, як вони стріляли, наче ті малі задрипанці гатили! Ніколи не забути, як вони стріляли, і відчуття, як коло самого тебе свистить черга, а Мейленфант репетує: «Стріляйте ж, сволото дохла! Не можете? Хріни безокі! Ну ж бо, ось же я! Сліпі, косоокі, смердючі, недограні педики, я тут!» А люди з гелікоптерів, що впали, кричали, а вони витягали їх, збивали вогонь піною і витягали, от тільки вони більше не були людьми, не тим, що можна назвати людьми, а більшою своєю частиною кричущими обідами швидкого розігріву, обідами швидкого розігріву з очима і пряжками від поясів, з пальцями, що порипують, тягнучись до тебе, а з розтоплених нігтів куриться дим. Саме так. Такі речі не розповіси людям на зразок доктора Конроя. Як, коли потягнеш, від їхніх тіл відвалювалися шматки, зісковзували, як від печеної індички в гарячому розтопленому жирі знизу відділяється хрумка шкіра. Ось так, а ти весь час відчуваєш запах джунглів і гасу, і все це відбувається — це справді грандіозне-преграндіозне шоу, як казав Ед Салліван — і відбувається все це на нашій сцені, й тобі нічого не залишається, як змагатися і намагатися дотягти до кінця.

Ось який ранок, ось які гелікоптери. І все це мусило знайти якийсь вихід. Коли по обіді вони дісталися до маленького задрипаного селища, в їхніх носах усе ще гніздився сморід обвугленого екіпажу; старого лейтенанта вбили, а дехто з хлопців — Ронні Мейленфант і його друзяки, якщо вам потрібні уточнення, — трішки звихнулися. Новим лейтенантом став Діффенбейкер і одразу ж виявив, що командує божевільними, що бажають перебити всіх, кого побачать, — дітей, дідусів, стареньких мамасан у червоних китайських мокасинах.

Гелікоптери впали о десятій. Приблизно о другій нуль п’ять Ронні Мейленфант спершу увігнав багнет у живіт старої, а тоді оголосив, що має намір відрізати сучій льосі голову. Приблизно о четвертій п’ятнадцять, менш ніж за чотири кілометри, світ вибухнув просто перед обличчям Джона Саллівана. То був його великий день у провінції Донґ-Ха, його справді грандіозне шоу.

Стоячи поміж двох халуп на початку єдиної в селі вулиці, Діффенбейкер був схожий на переляканого шістнадцятирічного малого. Однак йому було не шістнадцять, а двадцять п’ять, він був набагато старший за Саллі і за більшість інших. Єдиним, рівним Діффові за віком і званням, був Віллі Ширмен, однак Віллі, схоже, не хотів втручатися. Можливо, його виснажила ранкова рятувальна операція. А може, він зауважив, що атаку знову очолюють хлопці з «Дельти 2–2». Мейленфант репетував, що коли сучі косоокі конгівці побачать пару десятків голів на палях, то двічі подумають перед тим, як зачіпатися з блискавками із «Дельти». Знов і знов отим пронизливим, свердлячим голосом телефонного торгівця. Картяр. Містер Шулер. У Пагса були гармоніки. У Мейленфанта — срана колода велокарт. «Чирва» — ось у що грав Мейленфант. Десять центів очко, якщо вдавалося когось надурити, і п’ять, якщо не вдавалося. «Давайте, народе! — волав він своїм верескливим голосом, від якого, присягався Саллі, з носа текла кров, а сарана дохла в повітрі. — Давайте, бабло на бочку, женімо «стерво»!»

Саллі пригадував, як стояв на вулиці й дивився в бліде, змучене й розгублене обличчя нового лейтенанта. Пригадав, як майнула думка: «Він не може. Хай що треба зробити, аби припинити це, доки всі не розпалилися до краю, він цього не може». Але тут Діффенбейкер надумався і кивнув Слаєві Слокумові. Слокум не вагався ані хвильки. Стоячи надворі поряд з перевернутим стільцем з хромованими ніжками і червоним сидінням, він підняв автомат на плече, прицілився і просто-таки зніс голову Ральфові Клемсону. Пагано, що стояв майже впритул, витріщившись на Мейленфанта і, здавалося, навіть не помітив, що його забризкало з ніг до голови. Клемсон упав мертвий посеред вулиці, й це поклало край вечірці. Гра скінчилася, серденько.

Тепер Діффенбейкер має величенький живіт гравця в гольф і носить біфокальні окуляри. А ще облисів наполовину, щонайменше. Саллі це вразило, адже коли їхній підрозділ п’ять років тому збирався на узбережжі в Джерсі, у Діффа воно було вельми густе. Тоді Саллі заприсягся собі, що гуляє з ними востаннє. Вони не стали кращими. Ні краплі не вгамувалися. Кожна нова зустріч все більше скидалася на вечірку знімальної групи «Сейнфелда», приправлену справді крутими дозами амфетаміну.

— Не хочеш вийти покурити? — спитав новий лейтенант. — Чи ти кинув разом з усіма?

— Так точно, разом з усіма.

Вони стояли трохи ліворуч від труни, даючи іншим можливість віддати шану і відійти. Розмовляли тихо, записана на плівку музика легко перекочувалася через їхні голоси: тягучий наспів про спасіння. Зараз, коли Саллі не помилився, лунав «Старий, міцний хрест».

— Гадаю, Пагс волів би… — почав він.

— «Їду в край далекий» або «Працюймо всі гуртом», — підхопив Діффенбейкер з усмішкою.

Саллі посміхнувся у відповідь. Це був один з тих рідкісних неочікуваних моментів, як промінь сонця, якщо весь день падає дощ, коли добре щось згадати, — один з моментів, коли ви, на диво, майже раді, що побували там.

— Чи «Бум-Бум», хіт «Енімалз», — додав він.

— Пам’ятаєш, як Слай Слокум сказав Пагсові, що засуне гармоніку йому в сраку, якщо той не перестане гудіти?

Саллі кивнув, усе ще усміхаючись.

— Казав, що якщо засунути глибше, Пагс, коли пукатиме, зможе зіграти «Долину Червоної ріки».

Він з ніжністю поглянув на труну, немов очікуючи, що на згадку про це усміхнеться й Пагано. Проте Пагано не усміхнувся. Він просто лежав з гримом на обличчі. Пагано дотяг до кінця.

— Зробимо так: я вийду і буду дивитись, як ти палиш.

— Домовилися.

Діффенбейкер, що колись дав добро одному зі своїх солдатів убити іншого свого солдата, рушив бічним проходом і під кожним вітражем його лисина вигравала різними кольорами. Слідом за ним, накульгуючи — він кульгав уже понад півжиття і перестав це помічати — йшов Джон Салліван, дилер «шевроле» з золотою зіркою.

Машини на I-95 спочатку ледве повзли, а тоді й взагалі стали, тільки зрідка то на одній, то на іншій смузі спостерігалися короткі ривки вперед. На радіо «Містеріанз» поступилися місцем «Слай і Фемілі Стоун» — «Танцюй під музику». Поганець Слокум точно підстрибував би на сидінні аж до стелі. Саллі зупинив свій «кепріс» і заходився відбивати ритм на кермі.