Він перегортає наступну сторінку альбому, знаючи, що треба зупинитися, що треба їхати додому. Шерон хвилюватиметься, якщо він бодай не подзвонить. Він обов’язково подзвонить з вестибюлю. Вона має рацію: він дуже надійний. Та зупинитися зараз ще не може.

У заголовку «Лос-Анджелес таймз» над фото, на якому зображений обвуглений череп будинку на Бенефіт-стрит, зазначається:

ТРОЄ З ДЕНБЕРІЙСЬКОЇ ДВАНАДЦЯТКИ ЗАГИНУЛО В СХІДНОМУ ЛОС-АНДЖЕЛИСІ

Поліція підозрює добровільне вбивство-самогубство.

Не знайдено тільки Фіґлера і Джербер.

От тільки копи вважали, що принаймні Керол мертва точно. В статті це чітко дали зрозуміти. Тоді Віллі теж у це вірив. Стільки крові. Однак тепер…

Мертва чи жива? Жива чи мертва? Іноді серце нашіптує йому, що кров значення не має, що вона вибралася з цього складеного будиночка задовго до того, як у ньому розігрався останній акт божевілля. А іноді він вірив у те, у що вірить поліція: що вони з Фіґлером вислизнули від інших ще після початку стрілянини, до того як будинок був оточений, і вона або померла від ран, що дістала в цій перестрілці, або її вбив Фіґлер, бо стала для нього тягарем. За такого сценарію вогненна дівчина з кров’ю на обличчі та знаком миру в руці, найімовірніше, перетворилася на мішок з кістками, що смажиться десь у пустелі на схід від сонця і на захід від Тонопа.

Віллі торкається фото вигорілого будинку на Бенефіт-стрит і несподівано в голові зринає ім’я, ім’я людини, яка, можливо, перешкодила Донґ-Ха стати другою Мі-Лай чи Мі-Кге[53]. Слокум. Ось як його звали. Ніби це ім’я йому прошепотіли почорнілі балки та розбиті вікна.

Віллі закриває альбом і ховає його, почуваючись напрочуд спокійним. Дає лад усьому, чому треба дати лад в офісі «Центрального обігріву та охолодження», тоді обережно спускається в люк, знаходить опору нагорі драбини. Бере за ручку дипломат і стягує його додолу. Спускається на третій щабель, опускає люк і закладає панель на стелі на місце.

Сам він не може вдіяти офіцерові Джасперу Вілоку нічого… нічого незворотного… а от Слокум міг би. Безсумнівно, Слокум міг би. Звичайно, Слокум — чорношкірий, але що з того? У темряві всі коти сірі, а для сліпих вони взагалі без кольору. Хіба від Сліпого Віллі Ґарфілда до сліпого Віллі Слокума такий уже довгий шлях? Звісно, ні. Легко, як дихати, справді.

— Чи чуєш, що чую я, — тихо наспівує він, складаючи драбину і відносячи на місце. — Чи нюхаєш, що я нюхаю? Чи відчуваєш смак, що відчуваю я?

Через п’ять хвилин він щільно зачиняє за собою двері «Розвідування земель західних штатів» і замикає на всі три замки. Йде коридором. Коли під’їжджає ліфт, він заходить, думаючи: «Яєчний коктейль. Не забути. Ейліни та Дабреї».

— І кориці, — промовляє він вголос. Троє, що спускаються з ним, обертаються, і Білл винувато посміхається.

Опинившись надворі, він звертає в бік Гранд-Централ і, підкочуючи комір пальта, щоб затулитися від снігу, що цілими пригорщами б’є в обличчя, фіксує лише однісіньку думку: Санта перед будівлею поправив бороду.

Північ

— Шер?

— Хм-м-м-м?

Голос у неї сонний, далекий. Коли об одинадцятій Дабреї нарешті пішли, вони повільно і довго кохалися, і зараз вона поринає в сон. Це нормально, Віллі й сам починає дрімати. З відчуттям, ніби всі його труднощі розв’язуються самі по собі, або ж їх розв’язує Бог.

— Може, після Різдва я візьму з тиждень відпустки. Підіб’ю якийсь баланс. Розвідаю нові місця. Думаю змінити адресу.

Їй не конче знати, чим Віллі Слокум може зайнятися за тиждень до Нового року. Вона нічим не зарадить, а тільки хвилюватиметься і ще, мабуть, — хоч, може, він і помиляється, та не бачить підстав з’ясовувати напевне — почуватиметься винною.

— Добре, — каже вона. — Чому б тобі заодно не подивитися кілька фільмів? — її пальці намацують у темряві його руку і злегка її торкаються. — Ти так багато працюєш. — Пауза. — А ще ти згадав про яєчний коктейль. Була певна, що ти забудеш. Любий, я дуже тобою задоволена.

При цих словах він посміхається в темряві, нічого не може з собою вдіяти. Це так у стилі Шерон.

— Ейліни ще нічого, а Дабреї зануди, хіба ні? — питає вона.

— Трішки є, — погоджується він.

— Якби вдягла сукню з іще глибшим вирізом, вона могла б піти на роботу в стрип-бар.

Він не каже нічого, але знову посміхається.

— Сьогодні було добре, правда? — питає вона, маючи на увазі зовсім не їхню маленьку вечірку.

— Ага, чудово.

— Як минув день? Добре? Якось не мала як спитати.

— Прекрасно, Шер.

— Я кохаю тебе, Білле.

— І я тебе кохаю.

— На добраніч.

— На добраніч.

Занурюючись у сон, він пригадує чоловіка в яскраво-червоному лижному светрі. Сам не помічаючи як, переноситься за грань яви, і думка плавно перетікає в сон. «Шістдесят дев’ятий і сімдесятий були важкі роки, — каже чоловік у червоному светрі. — Я був на висоті Гамбургер з три-сто вісімдесят сьомим. Там ми втратили багато хороших хлопців. — Тоді він веселішає. — Зате я маю ось це. — З лівої кишені пальта видобуває білу бороду на мотузочку. — І це. — Дістає з правої кишені зім’яту склянку з-під кави і трусить. На дні, неначе зуби, бряжчить кілька монет. — Тож, як бачите, — промовляє він, розчиняючись, — навіть у найсліпішому житті існує своє відшкодування».

Тоді й розчиняється саме сновидіння, і Білл Ширмен міцно спить, аж доки о шостій п’ятнадцять наступного ранку радіогодинник не будить його мелодією «Маленького барабанника».

1999. Для чого ми у В’єтнамі?

Коли хтось помирає, згадуєш минуле. Ймовірно, Саллі знав це вже роками, але в усвідомлений постулат думка склалася у голові тільки в день похорону Пагса.

Минуло двадцять шість років відтоді, як гелікоптери забрали останній вантаж біженців (деякі з них фотогенічно теліпалися на полозкових шасі) з даху посольства США в Сайгоні, й майже тридцять з того дня, коли «Г’юї» евакуював Джона Саллівана, Віллі Ширмена і ще десь з десяток інших з провінції Донґ-Ха. Саллі-Джон і магічно віднайдений знайомий з його дитинства були героями того ранку, коли з неба попадали гелікоптери, а по обіді вони стали чимось зовсім іншим. Саллі пам’ятав, як лежав на пульсівній підлозі «Г’юї» і кричав, хай його хто-небудь уб’є. Пригадувалося, Віллі теж кричав. «Я осліп! — ось що він волав. — Чорт, я осліп!»

Поступово йому стало ясно — хоч тельбухи і вивалювалися з живота сірими шнурами, а яйця відірвало майже повністю — що ніхто не збирається робити те, про що він просить, а сам він не подужає. У всякому разі, не так швидко, як хотілося б. Тож він попросив когось позбутися мамасан. Бодай це вони могли зробити, хіба ні? Висадити або просто викинути нахер. А що тут такого? Хіба вона досі не вмерла? Просто вона ж не зводить з нього очей, а що занадто, то нездóрово.

На той час, коли його, Ширмена і півдесятка інших, найважчих, здавали медикам на збірному пункті, який усі називали «Місто пісь-пісь» (екіпаж був, напевно, невимовно радий їх спекатися через усі ці крики), до Саллі почало доходити, що ніхто більше не бачить старенької мамасан, яка сидить навпочіпки в кабіні пілота, старенької сивої мамасан у зелених штанях, помаранчевій блузці та китайських кросівках несамовитого, яскравого відтінку. Вони скидалися на високі кросівки марки «Чак Тейлор», такі яскраво-червоні, що вау. Мейленфант, старий наш Містер Шулер, влаштував старенькій мамасан побачення, грандіозне побачення. Раніше того дня Мейленфант вискочив на галявину разом із Саллі, Діффенбейкером, Слаєм Слокумом та іншими, попри те, що косоокі гатили по них із джунглів, попри жахливий тиждень мінометних обстрілів, снайперів і засідок. Мейленфантові, як і Саллі, був прямий шлях у герої. А тепер ви тільки погляньте на це: Ронні Мейленфант — убивця. Хлопець, якого Саллі так боявся в давні, дитячі роки, врятував йому життя й осліп, і сам Саллі лежить на підлозі гелікоптера, а його тельбухи колише вітерець. Як завжди повторював Арт Лінклеттер, це тільки доводить, що люди смішні.