«Але ж не кожен день, — думає він, роздягаючись. — Мені не обов’язково стояти там щодня». Він знову думає, що, можливо, після Різдва Білл, Віллі та Сліпий Віллі Ґарфілд візьмуть тиждень перепочинку. І, може, за той тиждень знайдеться спосіб впоратися з офіцером Вілоком. Змусити його забратися. От тільки…

— Я не можу його вбити, — промовляє він тихим, в’їдливим голосом. — Якщо вб’ю його, я пропав.

Тільки турбує його не це. Бути проклятим — ось чого він боїться. Вбивати у В’єтнамі — це інакше, або принаймні здавалося інакшим, але тут не В’єтнам, тут не зелень. Хіба всі ці роки він вибудовував стіну покути, тільки щоб її розвалити? Бог випробовує його, випробовує знов і знов. Відповідь є. Він знає, що є. Має бути. Він просто — ха-ха, даруйте за каламбур — занадто сліпий, щоб її побачити.

Чи зможе він узагалі відшукати цього правильного сучого сина? Ще б пак, хай йому грець. Це не проблема. Він може дістати Джаспера, поліційного чарівника-смурфа, без жодного зусилля. Коли заманеться. Вести його до місця, де він залишає пістолет, скидає черевики і задирає ноги на подушку. А далі що?

Він міркує про це, знімаючи грим «Колдкремом», тоді відганяє турботи геть. Дістає з шухляди зошит листопад — грудень, сідає за стіл і двадцять хвилин пише: «Я шкодую від усього серця, що скривдив Керол». Списує цілу сторінку згори донизу, від поля до поля. Ховає зошит і надягає речі Білла Ширмена. Прибираючи чоботи Сліпого Віллі, його погляд падає на альбом у червоній шкіряній палітурці. Він виймає його, кладе на картотечну шафку і розкриває палітурку з єдиним, витисненим золотом словом — «СПОГАДИ».

На першій сторінці його метрика — Вільям Роберт Ширмен, народився 4 січня 1946 року — і відбитки крихітних ніжок. На наступних сторінках фото його з матір’ю, його з батьком (Пет Ширмен посміхається, ніби ніколи не перекидав сина з його високим стільчиком і ніколи не бив дружину пляшкою з-під пива), світлини з друзями. Особливо повно представлений Гаррі Дулін. На одній восьмирічний Гаррі з зав’язаними очима намагається з’їсти шматок торта на дні народження Віллі (покарання в якійсь грі). Щоки Гаррі всі в шоколаді, він сміється, і здається, ніби в його голові немає жодної підлої думки. Дивлячись на це усміхнене, вимащене обличчя з пов’язкою на очах, Віллі здригається. Воно майже завжди змушує його здригатися.

Швидко гортає далі, до кінця альбому, куди він вклав фото Керол Джербер і вирізки про неї з газет, які збирав багато років: Керол з матір’ю; Керол тримає на руках новонародженого братика і нервово посміхається; Керол з батьком (він у синій морській формі палить цигарку, а вона дивиться на нього знизу вгору широко розплющеними зачарованими очима); Керол у групі підтримки в першому класі Гарвіцької середньої школи, знята в стрибку: одна рука махає вимпелами, а друга притримує плісовану спідницю. Керол і Джон Салліван на прикрашених фольгою тронах під час шкільного балу в 1965-му, коли їх обрали Сніговою Королевою і Сніговим Королем. «Просто-таки парочка з весільного торта». Віллі думає так щоразу, коли дивиться на пожовклий від старості газетний знімок. На ній сукня без бретельок, її плечі бездоганні. Немає ніякого знаку того, що колись, на короткий час, ліве було жахливо спотворене і стирчало, як подвійний горб у відьми. Вона плакала і до цього останнього удару, гірко плакала, але просто плачу Гаррі Дулінові було замало. Цього останнього разу він розмахнувся з п’яти, і ляск від удару бити пролунав, як удар дерев’яної сокирки по напіврозмороженому шматку м’яса. Ось тоді вона закричала, закричала так голосно, що Гаррі втік, навіть не озирнувшись перевірити, чи біжать за ним Віллі та Річі О’Міра. Накивав п’ятами — ось що зробив старий добрий Гаррі Дулін, гнав, як сполоханий кролик. А що, коли б він залишився? Припустимо, Гаррі не втік би, а сказав: «Тримайте її, хлопці. Не хочу слухати вересків. Вона в мене замовкне», маючи намір знову розмахнутися з п’яти цього разу по голові? Чи стали б вони її тримати? Тримати для нього навіть тоді?

«Ти ж знаєш, що так, — тупо думає він. — Ти несеш покуту не тільки за те, що зробив, а й за те, чого не зробив лише випадково, чи не так?»

Ось Керол Джербер у випускній сукні й підпис: «Весна 1966». На наступній сторінці вирізка з «Гарвіч джорнал» з позначкою «Осінь 1966». На світлині знову вона, але ця Керол, здається, на мільйон років віддаленою від молодої леді у випускній сукні, молодої леді з атестатом у руці, білих лодочках на ногах і скромно понуреними очима. Ця дівчина палає вогнем і усміхається, ці очі дивляться просто в об’єктив. Вона ніби не помічає, як по її лівій щоці струменіє кров. Вона тримає перед собою знак миру. Ця дівчина вже на шляху в Денбері, ця дівчина вже гострить туди лижі. Люди вмирали в Денбері, тельбухи, мій любий, летіли навсібіч, і Віллі не сумнівається, що частково відповідальність лежить і на ньому. Він торкається до вогненної, усміхненої, закривавленої дівчини з плакатом «ЗУПИНІТЬ ВБИВСТВА!» (тільки замість того, щоб зупинити їх, вона стала причетною до них), і знає, що в підсумку значення має лише її обличчя, у ньому — дух епохи. Шістдесятий був димом, а тут вогонь. Тут Смерть з кров’ю на щоці, усмішкою на губах і плакатом у руці. Тут добре старе денберійське безумство. Наступна вирізка — ціла перша сторінка денберійскої газети. Він склав її втричі, щоб помістилася в альбом. На найбільшому з чотирьох фото — кричуща жінка посеред вулиці здіймає вгору скривавлені руки. Позаду неї цегляна будівля, що тріснула, мов яйце. «Літо 1970», написав він знизу.

6 ЗАГИНУЛО, 14 ПОСТРАЖДАЛО ВНАСЛІДОК ВИБУХУ БОМБИ В ДЕНБЕРІ

Відповідальність взяло на себе радикальне угруповання.

«Ніхто не мав постраждати», — заявила жінка, що зателефонувала до поліції.

Угруповання «Войовничі студенти за мир», як вони себе називають, підклало бомбу в лекційному залі студмістечка Коннектикутського університету в Денбері. У день вибуху там з десятої до шістнадцятої проводили інтерв’ю представники «Коулмен кемікалз» щодо прийняття на роботу. За словами радикалів, вибух планувався на шосту ранку, коли в будівлі нікого не було. Але щось пішло не так. О восьмій, а потім і о дев’ятій, хтось, ймовірно, член ВСМ, телефонував охороні університету і повідомив про бомбу в лекційному залі на першому поверсі. Провели поверхневий обшук, та людей ніхто не евакуював. «У нас це було вісімдесят третє повідомлення про бомбу за поточний рік», — нібито заявив неназваний охоронець. Вибухівки не виявили, хоч у ВСМ пізніше категорично наполягали, що точно вказали місце закладення бомби: вентиляційна шахта з лівого боку залу. Наводилися докази (переконливі для Віллі Ширмена, якщо не для інших), що о чверть на першу, коли люди з інтерв’ю пішли на обід, якась молода жінка спробувала — з великим ризиком для власного життя і здоров’я — власноруч знешкодити бомбу. Вона провела в спорожнілому залі близько десяти хвилин, перш ніж її майже насильно вивів звідти молодик з довгим чорним волоссям. Прибиральник, що їх бачив, пізніше впізнав у чоловікові Реймонда Фіґлера, очільника ВСМ, а в молодій жінкці — Керол Джербер.

Бомба таки вибухнула того дня, за десять хвилин до другої. Бо’ благослови живих. Бо’ благослови мертвих.

Віллі перегортає сторінку. На ній перша шпальта з «Оклагомен», газети Оклагома-Сіті, за квітень 1971-го.

ТРОЄ РАДИКАЛІВ УБИТО ПІД ЧАС ПЕРЕСТРІЛКИ НА ДОРОЖНЬОМУ БЛОКПОСТУ

«Щоб спіймати велику рибу, ми не встигли на кілька хвилин», — заявив спецагент ФБР Термен, що веде розслідування.

Під великою рибою розуміються Джон і Саллі Макбрайд, Чарлі «Дак» Ґолден, невловимий Реймонд Фіґлер… і Керол. Іншими словами, вцілілі члени ВСМ. Макбрайди і Ґолден загинули в Лос-Анджелесі через шість місяців: хтось у будинку продовжував стріляти і кидати гранати, аж доки він не згорів дощенту. Поміж обгорілих стін ні Фіґлера, ні Керол не знайдено, проте поліційні експерти виявили велику кількість крові, група АБ, позитивна. Дуже рідкісна група крові. Група крові Керол Джербер.

Мертва чи жива? Жива чи мертва? Не минає дня, щоб Віллі не поставив собі цього питання.