— І тобі, братело. — Він простягає руку (вже в рукавиці, тож можна не хвилюватися, що вона надто біла проти обличчя) долонею догори. — Дай п’ять!

Сором’язливо посміхаючись, Ральф дає руку.

— Дай десять!

Ральф повертає пухку рожеву долоню і дозволяє Віллі по ній плеснути.

— Так круто! Треба повторити! — вигукує Віллі й дає Ральфові ще п’ять. — Ну що, Ральфі, вже закупився на Різдво?

— Здебільшого, — каже Ральф, посміхаючись і брязкаючи ключем від туалету. — Вже майже все. А ти, Віллі?

Віллі підморгує йому.

— Знаєш, як то є, братику. У мене дві чи три баби і я просто даю, хай кожна купить мені невеличкий подаруночок на згадку.

Захоплена посмішка Ральфа говорить, що взагалі він не знає, але дуже хотів би дізнатися.

— Викликали кудись?

— Роботи на цілий день. Зараз же якраз сезон, розумієш?

— Таке враження, що в тебе цілий рік сезон. Напевно, справи йдуть добре. Тебе цілими днями нема в офісі.

— Для цього Бог і послав нам автовідповідачі, Ральфе. А ти йди вже, йди, а то доведеться розбиратися з мокрою плямою на твоїх найкращих габардинових штанях.

Сміючись (і трішки червоніючи), Ральф прямує до чоловічого туалету.

Віллі рушає до ліфтів, несучи в одній руці саквояж, другою перевіряючи в кишені куртки, чи окуляри та інший предмет на місці. На місці. На місці й конверт, тугий, шурхотить двадцятидоларовими банкнотами. Їх п’ятнадцять. Надійшов час відвідин офіцера Вілока. Віллі чекав на нього вчора. Може, він і не з’явиться до завтра, та Віллі готовий закластися, що той прийде сьогодні, хоч Віллі від цього й не в захваті. Він знає, що так влаштований світ — як хочеш, щоб віз котився, колеса треба змащувати — та все одно сердиться. Він часто-густо уявляє, як приємно було б пустити кулю в голову Джаспера Вілока. Так іноді траплялося в зелені. Так мусило бути. Взяти для прикладу хоч Мейленфанта. Цього божевільного покидька з його прищами і колодою карт.

Так, у ліску все було інакше. У ліску іноді доводилося робити зле, щоб запобігти куди гіршому злу. Така поведінка передусім свідчить, що ти опинився не в тому місці, тут ніхто не сперечається, але раз ти вже в болоті, то пливи. Він і хлопці з загону «Браво» пробули з хлопцями загону «Дельта» всього кілька днів, тож Віллі майже не довелося мати справу з Мейленфантом, та його пронизливий, що діяв на нерви, голос важко забути. А ще він пам’ятає одну річ, яку Мейленфант вигукував під час своїх нескінченних партій у «чирву», коли хтось намагався забрати назад уже покладену карту: «Дзуськи, лайноїде! Раз пішов, значить, зіграв!»

Нехай Мейленфант і був очком, та це він казав правильно. В житті, як і в картах: раз пішов, значить, зіграв.

Ліфт не зупиняється на п’ятому, проте Віллі вже давно цього не боїться. Він багато разів їхав до вестибюлю з людьми, які працюють на тому ж поверсі, що й Білл Ширмен, зокрема з сухореброю жердиною зі «Страхування консолідейтед», — і вони його не впізнавали. Мусили б, він знав, що мусили б, але не впізнавали. Раніше він думав, що річ в іншому одязі та гримі, потім вирішив, що причина в волоссі, однак у глибині душі знав, що це не пояснення. Навіть їхня закостеніла нечутливість до світу, в якому вони живуть, цього не пояснювала. Адже він не робить нічого кардинального: формені штани, десантні чоботи і трішки коричневого гриму — це ж не камуфляж. Аж ніяк. Він точно не знає, де шукати пояснення, а тому майже не набиває собі цим голову. Цього, як і дуже багато чого іншого, він навчився у В’єтнамі.

Чорношкірий хлопець усе ще стоїть біля вхідних дверей, тепер натягши на голову каптур своєї старої засмальцьованої куртки, і трясе перед Віллі зім’ятою склянкою з-під кави.

Він бачить, що фраєр з валізкою містера Ремонтника в руці всміхається, і його власна усмішка ширшає.

— Може, кинеш дрібних? — питає він містера Ремонтника. — Що скажеш, любий друже?

— Нахер злиняв від мене, наволоч лінива. Ось що скажу, — відповідає Віллі, все ще усміхаючись. Хлопчина задкує на крок, дивиться на Віллі вибалушеними, ошелешеними очима. Та перш ніж знаходить, що відповісти, містер Ремонтник уже пройшов півкварталу і майже загубився в юрбі покупців, стискаючи рукою в рукавиці велику, схожу на кубик валізку.

10:00

Він заходить до готелю «Вітмор», перетинає вестибюль і ескалатором підіймається в мезонін, де розташовані громадські туалети. Це єдиний момент у розпорядку дня, що завжди вселяє тривогу, хоч він не зміг би сказати чому. У всякому разі, нічого ні разу не траплялося ні до, ні під час, ні після його відвідин готельних туалетів. Він використовує поперемінно понад двадцять готелів у центрі міста. Та все одно чомусь переконаний, що якщо вклепається, то станеться це в готельному сральнику. Бо те, що відбудеться далі, це не перевтілення Білла Ширмена у Віллі Ширмена. Білл і Віллі — брати, може, навіть близнюки, і перехід від одного до другого здається невинним і цілком нормальним. Однак фінальне перевтілення робочого дня — з Віллі Ширмена в Сліпого Віллі Ґарфілда ніколи таким не здавалося. Це останнє перетворення темне, потаємне, мало не трансформація вовка-перевертня. Поки все не закінчується і він знову не опиняється надворі, постукуючи перед собою своєю білою тростиною, він відчуває те ж, що, мабуть, відчуває змія, коли скине стару шкіру, а нова ще не наросла і не зміцніла.

Він озирається і бачить, що чоловіча вбиральня порожня, якщо не брати до уваги пари ніг під дверима кабінки, другої в довгому ряду. Їх тут з десяток. М’яке кахикання, шелест газети. «Ф-ф-ф-ф» — пристойний, коротенький пук людини в центрі міста.

Віллі проходить уздовж усього ряду до останньої кабінки. Ставить саквояж на підлогу, замикає двері на засувку і скидає червону куртку, одночасно вивертаючи її навиворіт. Зі зворотного боку вона оливково-зелена. Варто було вивернути рукави, як вона стала фронтовою курткою старого солдата. Шерон — яка справді має задатки геніальності — купила тканину на цей бік його куртки в армійському магазині, а колишню підкладку відпорола і підшила червону куртку цією. Але спочатку нашила погони старшого лейтенанта, плюс чорні смужки сукна там, де належить бути прізвищу та номерові підрозділу. Тоді випрала одежину разів зо тридцять. Тепер погони та нашивки, звичайно ж, зникли, але місця, де вони були, різко вирізняються. Тканина на рукавах і з лівого боку грудей зеленіша, візерунок не такий затертий, і будь-який ветеран збройних сил його відразу ж упізнає.

Віллі вішає куртку на гачок, спускає штани, сідає, потім бере саквояж і кладе на коліна. Розкриває, виймає дві половини тростини і швидко їх скручує. Тримаючи її за низ, не підводячись, простягає руку і зачіпає палицю за гачок поверх куртки.

Потім заклацує саквояж, відриває шматок паперу від рулону, щоб створити відповідний звуковий ефект завершення справи (можливо, без усякої потреби, але береженого Бог береже), і спускає воду.

Перш ніж вийти з кабінки, він дістає окуляри з кишені куртки, де лежить і відкупне. Вони великі, з увігнутими, тонованими скельцями, і асоціюються у нього з лавовими лампами і байкерами поза законом з фільмів з Пітером Фондою в головній ролі. Однак для справи вони якраз годяться: почасти тому, що якимось чином допомагають людям впізнати ветерана, а почасти тому, що ніхто не може побачити його очі навіть збоку.

Віллі Ширмен залишається в туалеті в мезоніні «Вітмора» точнісінько так, як Білл Ширмен залишився на п’ятому поверсі в офісі «Розвідування земель західних штатів». Чоловік, що виходить з кабінки в старій польовий куртці, темних окулярах, легенько постукуючи перед собою білою тростиною, — це Сліпий Віллі, неминучий атрибут П’ятої авеню з часів Джеральда Форда.

Проходячи через невеликий хол до сходів (сліпі без супроводу ніколи не користуються ескалаторами), він бачить, що йому назустріч іде жінка в червоному блейзері. Крізь сильно тоновані лінзи, що їх розділяють, вона здається якоюсь екзотичною рибою, що пливе в каламутній воді. Та річ, звісно, не лише в одних окулярах. До другої години дня Віллі насправді осліпне, як він і кричав, коли його, Джона Саллівана і бозна скількох ще поранених евакуювали з провінції Донґ-Ха в сімдесятому. «Я осліп!» — волав він, навіть коли забирав Саллівана зі стежки. Та це була не зовсім правда. Крізь пульсуючу післявибухову білизну він побачив, як Салліван качається по землі, намагаючись утримати в животі кишки, що вивалюються назовні. Він тоді підняв Саллівана і побіг з ним, незграбно перекинувши через плече. Салліван був кремезніший за Віллі — значно кремезніший, і він не уявляв, як міг тягти такий тягар, але якось тяг усю дорогу до галявини, звідки «Г’юї», ніби Божою благодаттю, вознесли їх у небо. Благослови вас Бо’, «Г’юї», благослови Бо’, благослови всіх до єдиного. Він біг по галявині до гелікоптерів, а довкола свистіли кулі, й частини зроблених в Америці тіл валялися на стежці, де вибухнула міна чи саморобний вибуховий пристрій, чи хрінзна-що.