— Як у шоколаді, засранцю, — каже Вілок. — Ти ж мене знаєш: завжди, як у шоколаді.

Коли це наближається чоловік в довгому пальті, розстебнутому так, що видно яскраво-червоний лижний светр. Волосся коротке, чорне на маківці, сиве на скронях. Обличчя суворе, наче вирубане з каменю. Вираз, який Сліпий Віллі одразу ж упізнає. У нього в руках пара кульків: один з «Сакса», другий — з «Баллі». Зупиняється, читає табличку.

— Донґ-Ха? — раптом питає він, говорячи не як людина, що називає якесь місце, а як людина, що впізнала старого знайомого на людній вулиці.

— Так, сер, — відповідає Сліпий Віллі.

— Хто був ваш командир?

— Капітан Боб Бріссум (через у, не через о), а полковником — Ендрю Шелф, сер.

— Про Шелфа я чув, — каже чоловік у розхристаному пальті. Обличчя в нього несподівано міняється. Поки він підходив до сліпого на розі, воно було обличчям з П’ятої авеню, але тепер уже ні. — Але особисто його не зустрічав.

— Під кінець мого терміну ми високих чинів не бачили, сер.

— Якщо ви вибралися з долини А-Шау, я не дивуюся. Згоден зі мною, солдате?

— Так, сер. На той час, коли ми дісталися до Донґ-Ха, від командного складу мало що лишилося. Тоді головно вирішували все я і ще один лейтенант. Діффенбейкер його прізвище.

Чоловік в червоному лижному светрі повільно киває.

— Якщо не плутаю, ви, хлопці, були там, коли впали гелікоптери.

— Так точно, сер.

— То виходить, ви були там і пізніше, коли…

Сліпий Віллі не допомагає йому закінчити думку. Але відчуває запах одеколону Вілока ще сильніше: Вілок сопе йому практично в самісіньке вухо, неначе розпалений підліток наприкінці гарячого побачення. Вілок не купився на його гру, і хоча Сліпий Віллі платить за привілей спокійно стояти на цьому розі, до того ж, за теперішніми розцінками, дуже щедро, він знає, що Вілок якоюсь своєю часткою і досі коп, який сподівається, що він проколеться. Якась частка Вілока палко за це вболіває. Але Вілокам цього світу ніколи не збагнути, що те, що здається фальшивим, не завжди таке. Іноді ситуація значно складніша, ніж здається на перший погляд. Цього його теж навчив В’єтнам у ті давні роки, коли ще не перетворився на політичний жарт і годівницю для сценаристів-ремісників.

— Шістдесят дев’ятий і сімдесятий були важкі роки, — каже сивуватий чоловік. Говорить він повільно, важко. — Я був на висоті Гамбургер з 3-187-им, тому знаю і А-Шау, і Там-Бой. Пам’ятаєте дорогу 922?

— Аякже, сер, Дорогу Слави, — каже Сліпий Віллі. — Я втратив там двох друзів.

— Дорога Слави, — промовляє чоловік у розхристаному пальті, й зненацька стає схожим на тисячолітнього діда, а яскраво-червоний лижний светр виглядає на ньому непристойно, неначе якась річ, яку дітлахи, розгулявшись, почепили на музейну мумію, вважаючи, що демонструють неабияке почуття гумору. Його погляд блукає сотнями обріїв. Потім знову повертається сюди, на цю вулицю, де карійон неподалік грає: «А чую, як на санчатах дзвіночки дзвенять дзінь-дзілінь». Він ставить кульки поміж дорогих черевиків і дістає з внутрішньої кишені гаманця зі свинячої шкіри. Розкриває, перебирає акуратну товщу банкнот.

— З сином усе добре, Ґарфілде? Оцінки хороші приносить?

— Так, сер.

— Скільки йому?

— П’ятнадцять, сер.

— Державна школа?

— Парафіяльна, сер.

— Чудово. Дай Боже, щоб він не побачив кляту Дорогу Слави.

Чоловік у розхристаному пальті виймає банкноту з гаманця. Сліпий Віллі не тільки чує, а й відчуває, як Вілокові перехопило дух, і йому не потрібно навіть дивитися на папірця, щоб знати, що там сотня.

— Так точно, сер, дай Боже.

Чоловік у розхристаному пальті торкається банкнотою долоні Віллі й дивується, коли рука в рукавиці відсмикується, неначе шкіра оголена і до неї доторкнулися чимось гарячим.

— Покладіть її в мій саквояж або в бейсбольну рукавицю, сер, якщо вам не важко, — каже Сліпий Віллі.

Чоловік у пальті хвильку дивиться на нього, звівши брови, трішки суплячись, тоді ніби розуміє. Схиляється, кладе банкноту в древню, замащену кишеню рукавиці, збоку на якій синім чорнилом виведено «ҐАРФІЛД», тоді запихає руку до передньої кишені й виймає жменьку монеток. Розсипає їх по лиці старого доброго Бена Франкліна, щоб притиснути банкноту. Потім випростується. Очі в нього вологі й налиті кров’ю.

— Може, вам допоможе, якщо я дам вам візитівку? — питає він Сліпого Віллі. — Я міг би зв’язати вас з деякими ветеранськими організаціями.

— Я вдячний вам і впевнений, що можете, сер, та за всієї поваги мушу відмовитися.

— У багатьох перепробували?

— У деяких пробував, сер.

— Де проходили реабілітацію?

— У Сан-Франциско, сер. — Він вагається, тоді додає: — У Палаці піхв, сер.

Чоловік у пальті від душі сміється, а коли обличчя його наморщується, сльози, що стояли в очах, біжать по обвітрених щоках.

— Палац піхв! — вигукує він. — Років з десять цього не чув! Боже! Судно під кожним ліжком і гола медсестричка під кожною ковдрою, правильно? Гола, за винятком бус любові, які вони не скидали.

— Так, сер, ви добре розкрили суть.

— Там її ніхто й не прикривав. Щасливого Різдва, солдате.

Чоловік у пальті віддає шану одним пальцем.

— І вам щасливого Різдва, сер.

Чоловік у пальті підхоплює свої кульки й іде. Він не озирається. Якби й озирнувся, то Сліпий Віллі б цього не побачив — тепер його очі розрізняють тільки обриси і тіні.

— Це було гарно, — бурмоче Вілок. Відчувати, як у вушну раковину пихкає свіжо видихнуте Вілоком повітря, викликає в Сліпого Віллі огиду, навіть нудоту, але він не дасть цьому типові задоволення і не відсунеться ні на дюйм. — Старий мудак дійсно заплакав. Як ти, звичайно, бачив. Що-що, а язик маєш підвішений, Віллі, цього в тебе не відбереш.

Віллі мовчить.

— То кажеш, ветеранський шпиталь Палац піхв? — запитує Вілок. — Містечко, по-моєму, якраз для мене. Де ти це вичитав? У «Солдатах-найманцях»?

Тінь жінки, темна постать у світлі все темнішого дня, нахиляється над розкритим саквояжем і щось туди опускає. Рука в рукавичці торкається до рукавиці Віллі в короткому потиску.

— Хай вам Бог допомагає, мій друже, — каже вона.

— Дякую, пані.

Тінь віддаляється, а тихе сопіння у вусі Сліпого Віллі ні.

— Приятелю, маєш щось для мене? — питає Вілок.

Сліпий Віллі сягає рукою до кишені куртки. Видобуває конверта і простягає вперед, протинаючи ним морозяне повітря. Конверт виривається з його пальців рівно через стільки, скільки потрібно було Вілокові, щоб опустити руку і в нього вчепитися.

— Паскудо! — в голосі копа не тільки злість, а й страх. — Скільки разів повторювати, в руку давай, в руку!

Сліпий Віллі не відповідає. Він думає про бейсбольну рукавицю, про те, як стирав БОББІ ҐАРФІЛДА, скільки взагалі можливо стерти чорнило зі шкіри, і написав на його місці ім’я Віллі Ширмена. Згодом, розпочинаючи після В’єтнаму свою нову кар’єру, він стер чорнило вдруге і вивів друкованими літерами одне прізвище ҐАРФІЛД. Місце на старій рукавиці моделі Елвіна Дарка, що зазнало стількох переінакшень, виглядає обідраним, майже прорваним. Якщо думати про рукавицю, якщо зосередитися на витертому місці і нашаруванні імен на ньому, він, можливо, втримається, щоб не зробити якоїсь дурниці. Адже Вілок, звісно ж, саме цього й хоче, і то набагато дужче від свого сраного хабара, — щоб Віллі скоїв якусь дурницю, видавши себе.

— Скільки? — питає Вілок за мить.

— Три сотні, — відповідає Сліпий Віллі. — Триста доларів, офіцере Вілок.

Коп зустрічає ці слова хвилинним задумливим мовчанням, проте відступає на крок від Сліпого Віллі, й сопіння в його вусі слабшає. Сліпий Віллі вдячний за дрібні радості.

— Ну, гаразд, — врешті каже Вілок. — На цей раз. Але надходить новий рік, друже, і твій приятель Джаспер, поліційний чарівник-смурф, має ділянку на природі в штаті й хотів би побудувати невеличкий котедж. Тямиш? Ставки в покері підвищуються.

Сліпий Віллі не каже нічого, однак тепер слухає надзвичайно уважно. Якби це було все, то все було б добре. Однак голос Вілока підказує, що це ще не все.