Та зараз, перш ніж він повністю одягнеться, — час для покути.

Він підходить до іншої шафи і витягає другу шухляду. Його пальці швидко перебирають зошити в твердих палітурках, минаючи кінець 1982-го і пробігаючи цей: січень — квітень, травень — червень, липень, серпень (влітку він завжди відчуває, що мусить писати більше), вересень — жовтень і нарешті останній, листопад — грудень. Він сідає за стіл, розгортає зошита, швидко гортає густо списані сторінки. У записах є невеликі відмінності, але суть у всіх одна: «Я шкодую від усього серця».

Цього ранку він пише хвилин із десять. Ручка завзято шкрябає папір, тримаючись суті проблеми: «Я шкодую від усього серця». За його підрахунками, він написав це понад два мільйони разів… а це тільки початок. Сповідь була б куди швидша, та він воліє йти довгими манівцями.

Він закінчує — тобто на сьогодні, бо насправді він ніколи не закінчить писати — і ховає зошита між уже списаними і чистими, що чекають своєї черги. Тоді повертається до картотек, що правлять йому за комод. Висуваючи шухляду над тією, де лежать шкарпетки і білизна, він починає тихо наспівувати. Не «Чи чуєш, що чую я», а «Дорз» про те, як день знищує ніч, а ніч розділяє день.

Він одягає просту синю полотняну сорочку, потім армійські штани. Засуває середню шухляду і відчиняє горішню. Там лежать альбом і пара чобіт. Він бере альбом і якусь мить дивиться на його червону шкіряну палітурку. Облущеними золотими літерами на ньому витіснено слово «ЗГАДКА». Він дешевий, цей альбом. Йому по грошах був би і дорожчий, але в людини не завжди є право на те, що їй по грошах.

Влітку він пише більше «шкодую», але спогади немовби сплять. А ось взимку, особливо ближче до Різдва, спогади пробуджуються. І тоді його тягне зазирнути в альбом, повний газетних вирізок і фото, на яких усі виглядають неможливо молодими.

Сьогодні він кладе альбом назад у шухляду, не розгорнувши, і бере чоботи. Вони начищені до сліпучого блиску і мають такий вигляд, наче не зносяться до труб Судного дня, а то і довше. Це не звичайні армійські черевики, ці — ні. Ці — десантні, 101-ї повітряно-десантної. Ну і нехай. Він же не намагається одягтися піхотинцем. Якби хотів одягтись, як піхотинець, то так би і зробив.

Однак підстав виглядати неохайно в нього не більше, ніж дозволити пилу збиратися в шахті між поверхами, тож до одягу він ставиться дбайливо. Штани в чоботи він, певна річ, не заправляє. Все-таки прямує на П’яту авеню в грудні, а не в дельту Меконгу в серпні: змій і кліщів остерігатися нічого, але він має намір виглядати щонайохайніше. Гарний вигляд важливий для нього так само, як і для Білла, а може, і ще більше. Як на те пішло, повага до своєї роботи і сфери своєї діяльності починається з поваги до себе.

Останні два предмети зберігаються в глибині горішньої шухляди: тюбик гриму і флакон гелю для волосся. Він вичавлює трохи гриму на ліву долоню і починає наносити на обличчя, від чола до шиї. Працює з байдужою швидкістю досвідченої людини, надаючи своїй шкірі помірної засмаги. Скінчивши, втирає трохи гелю у волосся і зачісує його, позбуваючись розділу, рівно від чола до потилиці. Це останній, найменший штрих, та, можливо, найвиразніший. Від наїзного на роботу чоловіка з передмістя, що годину тому вийшов з вокзалу Гранд-Централ, не залишилося й сліду. Людина в дзеркалі, прибитому з внутрішнього боку дверей невеличкої комірчини, виглядає як найманець, що вийшов у тираж. У засмаглому обличчі криється якась мовчазна, дещо смиренна гідність, щось, на що люди не можуть дивитися довго. Від цього їм стає боляче. Віллі знає це, бо не раз помічав. Він не дошукується, в чому причина. Він створив собі життя, у якому мінімум питань, і так йому комфортно.

— Нормально, — каже він, зачиняючи двері до комірчини. — Виглядаєш прекрасно, солдате.

Він повертається до шафи по червону куртку, яку можна носити на обидва боки, і схожим на коробку саквояжем. Куртку поки що вішає на спинку офісного стільця, а саквояж кладе на стіл. Відмикає і відкидає кришку на міцних завісах. Тепер саквояж трохи скидається на ті, в яких вуличні торгівці виставляють свої підробки годинників і ланцюжки з сумнівного золота. У саквояжі Віллі речей небагато, одна з них, щоб поміститися досередини, переламана навпіл. Картонка з написом. Пара рукавиць, які носять у холодну погоду, і ще одна рукавиця, що він носив, коли було тепло. Він виймає пару (сьогодні вони йому знадобляться, це вже точно), а тоді бере картонку на міцному шнурі. Просилений у дірочки з обох боків прямокутника шнур зав’язаний вузликом, щоб Віллі міг повісити його на шию. Він закриває саквояж, не завдавши собі клопоту його заклацнути, і кладе на нього напис. Стіл такий загромаджений, що це — єдина придатна для роботи поверхня.

Наспівуючи «Там ми скарби свої ховали, а тут шукали насолод», він висуває широку шухляду над отвором для ніг під стільницею, нишпорить серед олівців, олівчиків з бальзамом для губ, скріпок і блокнотів, поки не знаходить степлера. Тоді розмотує дощик, акуратно обвиває його навколо прямокутничка, обрізає зайве і міцно пришпилює сяйливу смужку до картону. На мить підносить напис догори, спочатку оцінюючи, а потім милуючись ефектом.

— Те, що треба! — каже він.

Дзвонить телефон. Він весь заклякає, обертається і дивиться на нього очима, що одразу ж стали зовсім маленькими, жорсткими і дуже настороженими. Один дзвінок. Другий. Третій. На четвертому вмикається автовідповідач, відповідаючи його голосом, точніше його варіантом, призначеним для цього кабінету.

— Доброго дня, ви телефонуєте в «Центральний обігрів та охолодження», — промовляє Віллі Ширмен. — Зараз ми не можемо прийняти ваш дзвінок, тому залиште повідомлення після сигналу.

Пі-і-і-і.

Він напружено слухає, стоячи і стискаючи кулаки над своєю прикрашеною дощиком табличкою.

— Доброго дня, вас турбує Ед з «Жовтих сторінок» компанії «Найнекс», — промовляє автовідповідач, і Віллі переводить дух. Він навіть не зауважив, що весь цей час не дихав. Кулаки починають розтискатися. — Щоб дізнатися, як збільшити рекламний простір в обох виданнях «Жовтих сторінок» і при цьому заощадити значну суму в річному бюджеті, прошу, нехай ваш представник зателефонує мені за номером 1-800-555-1000. Усім веселих свят. Дякую.

Клац.

Віллі ще якусь мить дивиться на автовідповідач, немов очікуючи, що той знову заговорить, почне погрожувати йому, можливо, звинуватить у всіх злочинах, в яких він сам себе звинувачує, але нічого не відбувається.

— Усе, як книжка пише, — бурмоче він, ховає оздоблену дощиком табличку в саквояж, закриває його і цього разу заклацує. Вздовж переднього краю видніється наліпка, облямована американськими прапорцями: «Я ПИШАЮСЯ ТИМ, ЩО СЛУЖИВ».

— Усе, як книжка пише, любчику, не сумнівайся.

Він виходить, зачиняє двері з вивіскою «ЦЕНТРАЛЬНИЙ ОБІГРІВ ТА ОХОЛОДЖЕННЯ» на матовому склі. Замикає всі три замки.

9:45

На середині коридору він зустрічає Ральфа Вільямсона, пузатенького бухгалтера з «Фінансового планування Ґаровіча» (скільки міг помітити Віллі, всі бухгалтери Ґаровіча були пузатенькі). В одній рожевій руці Ральфа затиснутий ключ з дерев’яною пластинкою на ланцюжку, з чого Віллі робить висновок, що дивиться на бухгалтера, якому потрібно відлити. «Ключ з пластинкою! Якщо сраний ключ зі сраною пластинкою не змусить вас згадати радості парафіяльної школи, всіх тих черниць з волохатими підборіддями і дерев’яних лінійок, що луплять по пальцях, то не змусить ніщо», — думає Віллі. І знаєте що? Ральфові Вільямсону, скоріше за все, подобається носити ключ з пластинкою, як і мило у вигляді кролика або клоуна, що висить на мотузочку на теплому крані в його ванній. Ну то й що? Не судіть, бля, і не судимі будете.

— Здоров, Ральфі, як ся маєш?

Ральф обертається, бачить Віллі, веселішає.

— О, привіт! Щасливого Різдва!

Віллі посміхається, бачачи вираз Ральфових очей. Недоробок-пузанчик обожнює його. А чому б і ні? Перед Ральфом стоїть такий вичепурений фраєр, що аж дивитися боляче. Це має тобі подобатися, серденько, має сподобатися.