У центрі кімнати стоїть стіл, завалений паперами, та вони геть нічого не означають — просто камуфляж для прибиральниць. Він регулярно викидає одні й розкладає нову купу. Посередині столу стоїть телефон, і він час від часу набирає номери навмання, щоб телефонна компанія не вимкнула його як неактивного. Торік він придбав ксерокс, який виглядає дуже по-діловому в кутку коло дверей, що ведуть в інший, менший кабінет. Але ним ніхто ні разу не користувався.

— Чи чуєш, що чую я, чи нюхаєш, що нюхаю я, чи відчуваєш смак, що відчуваю я? — наспівує він, прямуючи до дверей в інший кабінет. Там стоять полиці, на яких височіють стоси таких же безглуздих паперів, дві великі картотеки (на одній лежить плеєр з навушниками — його відмовка на рідкісні випадки, коли хтось стукає в зачинені двері й ніхто не озивається), стілець і драбина.

Білл несе драбину до головного кабінету і розкладає ліворуч від столу. На стіл кладе дипломат. Тоді підіймається на три щаблі, підносить руки вгору (при цьому поли пальта напинаються навколо його ніг, наче дзвін), обережно відсуває одну з навісних панелей на стелі. Вгорі відкривається темний простір, який важко назвати шахтою, хоча по ньому й тягнеться кілька труб і кабелів. Пилу там немає, у всякому разі, близько, і мишаків теж. Раз на місяць він обробляє шахту отрутою для гризунів. Звичайно ж, лазячи туди-сюди, він не хоче забруднити одяг, та не це головне. Головне — повага до своєї роботи і до сфери своєї діяльності. Цього він навчився в армії, під час перебування в ліску, і часом думає, що це друга за важливістю річ з усього, чого він навчився в житті. А перша — тільки покута замінює сповідь, і тільки каяття визначає особистість. Цю науку він почав вчити у 1960-му, коли йому було чотирнадцять. То був останній рік, коли він міг увійти до сповідальні й сказати: «Благослови мене, отче, бо я згрішив», а потім розповісти все.

Покута для нього дуже важлива.

«Дай Бо’ здоров’ячка, — думає він у затхлій темряві шахти. — Дай Бо’ здоров’ячка вам, дай Бо’ здоров’ячка мені, дай Бо’ здоров’ячка всім нам».

Над цим вузьким простором (тут безупинно посвистує примарний легкий вітерець, несучи з собою запах пилу і стогін ліфтів) нависає підлога шостого поверху, в яку вбудований квадратний люк зі сторонами приблизно тридцять дюймів. Білл зробив його сам. Він майстер на все, одна з речей, за які його цінує Шерон.

Він відкидає ляду люка, впускаючи згори бліде світло, тоді хапає за ручку дипломат. Коли він застромлює голову в шахту між поверхами, по товстому стояку футів за двадцять чи тридцять від його теперішньої позиції гуркоче стрімкий потік води. Через годину, коли люди з усієї будівлі підуть на перерву на каву, звук цей стане безперервним і ритмічним, як хвилі, що накочують на пляж. Білл практично його не помічає, як і інших міжповерхових звуків. Він до них звик.

Він обережно лізе до вершечка драбини і підтягується на руках до свого офісу на шостому поверсі, залишаючи Білла на п’ятому. Тут, на шостому, він знову Віллі, як у середній школі. Як у В’єтнамі, де його іноді називали «Віллі Бейсбол».

Це горішнє приміщення виглядає як солідна майстерня: на металевих полицях акуратно розкладені мотки дроту, мотори та вентилі, а на письмовому столі на кутику примостився якийсь фільтр. Проте це все-таки кабінет: друкарська машинка, диктофон, кошик для вхідних і вихідних паперів, і то повний — теж камуфляж. Він періодично міняє їх місцями, як фермери міняють ґрунт під посіви. А ще картотеки. Купа картотечних шаф.

На одній стіні картина Нормана Роквелла: сім’я молиться перед обідом на День подяки. За столом у рамці зняте в ательє фото Віллі в уніформі старшого лейтенанта, зроблене в Сайгоні незадовго до того, як він здобув Срібну Зірку за мужність на місці падіння гелікоптера під Донґ-Ха. Поряд — збільшена копія грамоти, виданої разом зі свідоцтвом про демобілізацію, також у рамці. У цьому документі він зазначений як Вільям Ширмен. На грамоті в належному порядку перелічені всі його заслуги. Врятував життя Саллівана на стежці за тим селищем. Так написано в наказі про присвоєння йому Срібної Зірки, так говорили ті, хто пережив Донґ-Ха. І, найважливіше за все, так сказав сам Салліван. То було перше, що він промовив, коли обидва вони опинилися в Сан-Франциско, у шпиталі, відомому як «Палац піхв». «Ти врятував мені життя, друже». Віллі сидів на ліжку Саллівана все ще з бандажем на одній руці і маззю навколо очей, але в цілому з ним було все цілком гаразд. Він же міг рухатися, важко поранений був Салліван. То було того дня, коли їх сфотографував репортер з АП, і це фото з’явилося в газетах по всій країні, серед них і «Гарвіч джорнал».

«Він взяв мене за руку», — думає Віллі, стоячи у своєму кабінеті на шостому поверсі й залишивши Білла Ширмена поверхом нижче. Над фотопортретом і свідоцтвом про демобілізацію висить плакат шістдесятих років. Він не вставлений у рамку і пожовк по краях. На ньому зображений знак миру. А знизу червоним, білим і синім кольорами виведений ось цей дотеп: «СЛІД ВЕЛИКОГО АМЕРИКАНСЬКОГО БОЯГУЗА».

«Він взяв мене за руку», — думає він знову. Так, Салліван взяв його за руку, і Віллі ледь не підхопився і не кинувся через відділ з криком. Він не сумнівався, що Салліван скаже: «Я знаю, що ви зробили, ти і твої друзяки Дулін і О’Міра. Ти думав, вона мені не розповість?»

Однак нічого такого Салліван не сказав. Натомість він промовив: «Ти врятував мені життя, старий. Ми з одного міста і ти врятував мені життя. Це ж треба було, хай йому грець! А ми так боялися сентґебівців».

По цих словах Віллі повністю переконався, що Салліван поняття не має, що Дулін, О’Міра і він зробили Керол Джербер. Однак від думки, що він у безпеці, не полегшало. Анітрохи. Всміхаючись і стискаючи Салліванову руку, він думав: «І правильно робили, що боялися, Саллі. Правильно».

Віллі кладе дипломат Білла на стіл, тоді лягає на живіт. Застромлює голову і руки у вітряну, пропахлу оліфою темряву між поверхами і повертає на місце панель в стелі офісу на п’ятому поверсі. Двері міцно замкнені; він нікого не чекає, втім, як і завжди. «Розвідування земель західних штатів» ніколи не мало жодного клієнта. Та краще перестрахуватися. Береженого Бог береже.

Розібравшись з офісом на п’ятому поверсі, Віллі опускає ляду люка на шостому. Тут люк приховує килимок, приклеєний до підлоги, щоб при піднятті та спуску він не відставав і не зсувався.

Віллі зводиться на ноги, обтрушує руки від пилу, тоді обертається до дипломата і відкриває. Виймає моток дощику і кладе на диктофон, що стоїть на столі.

— Дуже добре, — каже він і знову думає, що Шерон може бути справжнім золотцем, коли постарається… а старається вона часто. Він заклацує дипломат і починає роздягатися, акуратно і методично, в зворотному порядку повторюючи дії, які проробив о шостій тридцять, відмотуючи плівку назад. Скидає все, навіть труси і чорні гетри. Роздягшись, акуратно вішає пальто, піджак і сорочку в шафу, де висить тільки одна річ — важка червона куртка, проте не досить товста, щоб назвати її паркою. Під нею — щось схоже на коробку, трохи занадто громіздке, щоб назвати його дипломатом. Віллі кладе поруч свій дипломат від Марка Кросса, потім вішає штани в тримач, дбайливо розгладжуючи кожну складку. Краватка опиняється на планці, прикрученій з внутрішнього боку дверей, і повисає там сама-самісінька, неначе висолоплений синій язик.

Голий і босий, він чалапає до купи картотечних шафок. На одній з них стоїть попільничка, оздоблена рельєфним орлом лютого вигляду і словами «ЯКЩО Я ВПАДУ В БОЮ». У попільничці лежить ланцюжок з парою ідентифікаційних жетонів. Віллі надягає ланцюжок через голову і висуває нижню шухляду. Всередині — спідня білизна. Зверху акуратно складені труси кольору хакі. Він одягає їх. Далі настає черга білих спортивних шкарпеток і білої бавовняної майки з високим коміром, а не на шлейках. У ній чітко вимальовуються його жетони, а також біцепси і трицепси. Не такі міцні, як були в А-Шау і Донґ-Ха, але не такі вже й погані для чоловіка під сороківку.