Я люблю тебе, Піте. Веселого Різдва!

Керол

P. S. Кидай ту дурну гру.

Я прочитав листа двічі, тоді обережно згорнув вирізку і поклав у листівку. Руки мої все ще тремтіли. У мене, здається, ще й досі десь зберігається ця листівка… як і «Червона Керол» Джербер десь, я певен, зберігає маленьке фото своїх друзів дитинства. Тобто, якщо вона ще жива. Це не дуже певний факт: дуже багатьох з її останніх відомих друзів уже давно немає.

Я розкрив пакунок. Усередині, різко контрастуючи з веселим різдвяним папером і білою сатиновою стрічкою, був екземпляр «Володаря мух» Вільяма Ґолдінґа в паперовій обкладинці. У школі я до цієї книжки не дійшов, в останньому класі віддавши перевагу з позакласного читання «Сепаратному миру». «Мир» здався мені трохи коротшим.

Я розгорнув книжку, думаючи, що, можливо, знайду присвяту. І таки знайшов, але не таку, якої сподівався, зовсім не таку. Ось що я побачив на білому просторі титульного аркуша.

Раптом мої очі наповнилися несподіваними слізьми. Я затис рот долонями, щоб стримати схлипи, що прагнули вирватися назовні. Я не хотів розбудити Нейта, не хотілося, щоб він бачив, як я плачу. А я плакав, ще й як. Сидів за своїм столом і плакав за нею, плакав за собою, за нами обома, за нами всіма. Не пам’ятаю, щоб ще колись у житті мені було так боляче, як тоді. «Серця міцні, — сказала вона. — Зазвичай вони не розбиваються». І я певен, що так воно і є… а як щодо того, що було тоді? Що з тими, ким ми були тоді? Що з серцями в Атлантиді?

43

Хоч би там як, ми зі Скіпом вижили. Наздогнали матеріал, сяк-так склали сесію і в середині січня повернулися до Чемберлен-голлу. Скіп сказав мені, що на канікулах написав листа Джонові Вінкіну, бейсбольному тренерові, повідомивши, що передумав грати в команді.

Нейт теж повернувся на третій поверх Чемберлена, як і, на превеликий подив, Ленні Дорія — щоправда, наразі вільним слухачем, але він був тут. А от його пайзана, Тоні Делукки, не було. Як і Марка Сент-П’єра, Баррі Марджо, Ніка Прауті, Бреда Візерспуна, Гарві Твіллера, Ренді Еколзза… і, звісно ж, Ронні. У березні ми отримали від нього листівку. З штемпелем Льюїстона й адресовану просто «штурпакам з третього поверху Чемберлена». Ми приклеїли її у вітальні над кріслом, в якому Ронні найчастіше сидів під час гри. На лицевому боці красувався Алфред Е. Ньюмен, герой з обкладинки журналу «Мед». На зворотному боці Ронні написав:

«Дядько Сем кличе і треба йти. Попереду мене чекають пальми і мені п…р які ще проблеми! Мій результат — двадцять одне турнірне очко. Отже, я переможець». І підпис: РОН. Ми зі Скіпом засміялися. Для нас синочок місіс Мейленфант з невипареним язиком до смерті залишиться Ронні.

Стоук Джонз, він же Рви-Рви, теж не повернувся. Деякий час я майже зовсім його не згадував, та через півтора року Стоукове обличчя і спогади про нього, хоч і на короткий час, зринули в пам’яті з приголомшливою, живою виразністю. У той час я сидів у в’язниці в Чикаго. Не знаю, скільки нас загребли копи під конгресним залом увечері, коли висувалася кандидатура Г’юберта Гамфрі, але дуже багато, і багато хто дістав травми. Через рік добірна федеральна комісія в своєму звіті назве ті події «поліційними заворушеннями».

Я опинився в камері попереднього ув’язнення, розрахованій на п’ятнадцять, щонайбільше двадцять людей, разом з десь шістьма десятками отруєних газом, оглушених, обкурених, потовчених, розбурханих, змордованих, зіграних і наскрізь скривавлених хіпі. Хто курив травку, хто плакав, хто блював, хто співав протестні пісні. З протилежного кутка якийсь хлопець, якого я навіть не бачив, видав обкурену версію «Більше я не маршую». Все це скидалося на психоделічний в’язничний варіант змагання, скільки людей може набитися в телефонну кабінку.

Притиснутий до ґрат, я намагався оберегти нагрудну кишеню з «Пел-Мел» і бічну кишеню з примірником «Володаря мух», що мені подарувала Керол, уже добряче зачитаного, якому бракувало пів титульної сторінки і який вилітав з палітурки, як зненацька перед очима спалахнуло обличчя Стоука, чітке і детальне, як високовирізнене фото. Воно з’явилося неначе нізвідки, можливо, якесь неактивне електричне коло пам’яті раптом розжарилося, стимульоване чи то кийком по голові, чи то цілющою понюшкою сльозогінного газу, і разом з ним прийшло питання.

— Якого хера каліка робив на третьому поверсі? — запитав я вголос.

Коротун з густющою кучмою золотого волосся — такий собі карликовий Пітер Фремптон, якщо ви в змозі таке уявити — озирнувся на мене. Обличчя в нього було бліде і прищаве. Під носом і на щоці підсихала кров.

— Що-що? — перепитав він.

— Якого хера каліка робив на третьому поверсі університетського гуртожитку? Без ліфта? Чому його не поселили на першому?

Тут я згадав, як Стоук, опустивши голову, з волоссям, що падало на очі, ривками прямує до Голіоуку; Стоука, який бурмоче собі під ніс: «Рви-рви, рви-рви, рви-рви»; Стоука, що ходить усюди так, ніби все довкола його ворог. Дрібна подачка — і він спробує розстріляти весь світ.

— Чуваче, я щось не вловлюю. Що…

— Хіба що він сам просився, — промовив я. — Хіба що він, можливо, дуже наполягав.

— Бінго, — сказав коротун з волоссям Пітера Фремптона. — Чуваче, маєш косячок? Хочу кайфанути. Блювотна діра. Я хочу в Гобітон.

44

Скіп став художником, по-своєму видатним. Не як Норман Роквелл. Ви не знайдете жодної репродукції Скіпових скульптур на підставочках у сувенірній «Франклінмінт», та в нього було чимало виставок: Лондон, Рим, Нью-Йорк, торік Париж, і про нього постійно пишуть. Багато критиків називає його поверховим, тимчасовим делікатесом (деякі називають його тимчасовим делікатесом уже двадцять п’ять років), обмеженим розумом, що за допомогою примітивних образів спілкується з такими ж примітивами. Інші хвалять його за щирість та енергію. Я схиляюся до другої думки, втім цього, звісно, слід було очікувати: адже я знав його в молодості, ми разом врятувалися з великого потопаючого континенту, і він залишився моїм другом. Моїм пайзаном, у певному сенсі.

Є й такі, які вказують на гнів, що його так часто випромінюють Скіпові роботи, гнів, який я вперше ясно розгледів у шістдесят дев’ятому, у в’єтнамській родині з пап’є-маше, що він підпалив під університетською бібліотекою під підсилений динаміками ритм «Янгбладз». Тож так. Щось у цьому, безперечно, є. Деякі роботи Скіпа смішні, деякі сумні, а деякі химерні, але більшість дихає гнівом. Майже всі його гіпсові, картонні та глиняні люди з закляклими в напрузі плечима ніби шепочуть: «Підпали мене, підпали і слухай, як я кричатиму». Бо насправді надворі й досі шістдесят дев’ятий, це все ще Меконг, і так буде завжди. «Гнів Стенлі Кірка — ось що надає цінності його роботам», — зазначив один критик під час виставки в Бостоні. Гадаю, той же самий гнів посприяв серцевому нападові, що стався в нього два місяці тому.

Його дружина зателефонувала і сказала, що Скіп хоче мене бачити. Лікарі вважають, що там нічого страшного немає, та Капітан насмілився з ними не погодитися. Мій старий пайзан Капітан Кірк думав, що помирає.

Я прилетів до Палм-Біч. Від вигляду його білого обличчя під майже білим волоссям на білій подушці в моїй голові зринув якийсь спогад, та спершу я не міг його ідентифікувати.

— Ти думаєш про Джонза, — сказав він хрипко і, звичайно ж, мав рацію. Я посміхнувся, і в ту ж мить по моїй спині ковзнув крижаний палець. Іноді на тебе накочує щось з минулого. Воно просто повертається, і все.

Я увійшов і сів поруч.

— Не так уже й погано, о свамі[49].

— І не важко, — промовив він. — Знову той день у медпункті. От тільки Карбері, напевно, мертвий, і цього разу голка в моїй вені, — він підніс свою талановиту руку, показав мені голку і знову її опустив. — Я більше не думаю, що помру. Принаймні не зараз.