Ми зі Скіпом разом пішли до декана гуманітарного факультету. Про те, щоб звернутися до Ґарретсена після зборів у залі для відпочинку Чемберлена в листопаді, звісно, й мови не було. Ми виклали йому наші проблеми. Як першокурсники, формально ми не мали жодного стосунку до гуманітарного, бо ще не мали права обирати спеціалізацію, проте декан Рендл вислухав нас. І порадив поговорити окремо з кожним викладачем, пояснити, в чому річ, тобто практично здатися на їхню милість.

Так ми і зробили, ненавидячи кожну хвилину цих візитів. Одним з факторів, що дуже зміцнив нашу дружбу в ті роки, було те, що нас виховували на янківських принципах, один з яких звучав так: проси допомоги тільки в разі, коли дуже притисне, а може, й тоді не варто. Ці болісні обходи ми витримали тільки завдяки взаємній підтримці. Коли зі своїм викладачем розмовляв Скіп, я чекав у коридорі, палячи цигарку за цигаркою. Коли була моя черга, він чекав мене.

Загалом викладачі поставилися до нас з таким співчуттям, що я ніколи й подумати не міг: майже всі старалися щосили, щоб ми не лише склали, а й отримали оцінку, яка б дозволила зберегти стипендію. Тільки Скіпів викладач вищої математики був абсолютно невблаганний. Проте Скіп розбирався в предметі достатньо, щоб здача пройшла гладко і без чиєїсь допомоги. Через багато років до мене дійшло, що для більшості наших викладачів це було швидше питання моралі, ніж освіти: їм не хотілося читати прізвища своїх колишніх студентів у списках загиблих і запитувати себе, чи немає в цьому частково і їхньої провини. Бо різниця між D і C з мінусом була водночас різницею між хлопцем, що бачить і чує, і овочем, що валяється у якомусь шпиталі для ветеранів В’єтнаму.

42

Після однієї з таких бесід, коли попереду вже грізно маячили підсумкові іспити, Скіп вирушив у «Ведмежий барліг» до свого репетитора з антропології на курс стимульованого кавою завчання. Я чергував на посуді в Голіоуку. Коли конвеєр нарешті зупинився до вечора, я пішов назад у гуртожиток, щоб знову засісти за підручники. У вестибюлі я зазирнув до своєї поштової скриньки і знайшов рожеве сповіщення про бандероль.

Пакунок був замотаний в коричневий папір і перев’язаний шпагатом, проте виглядав веселіше від наклейок з різдвяними дзвониками і гостролистом. Зворотна адреса була, неначе несподіваний удар кулаком у живіт: «Керол Джербер, 172, Броуд-стрит, Гарвіч, Коннектикут».

Я навіть не намагався їй дзвонити, і не лише тому, що був зайнятий порятунком свого заду. Гадаю, справжню причину я збагнув, лише коли побачив її ім’я на пакунку. Я був переконаний, що вона повернулася до Саллі-Джона. Що вечір, коли ми кохалися під старі хіти в моєму авто, став для неї далеким-далеким минулим. Що я став далеким минулим.

На Нейтовому програвачі співав Філ Окс, та сам Нейт дрімав на ліжку з розгорнутим номером «Ньюзвік» на обличчі. На першій сторінці красувався генерал Вільям Вестморленд. Я сів за свій стіл, поклав пакунок перед собою, простяг руку до шпагату і зупинився. Руки тряслися. «Серця міцні, — сказала вона. — Зазвичай вони не розбиваються. Найчастіше вони лише прогинаються». Звісно, вона була права… та поки я сидів, дивлячись на її різдвяну посилку, моє серце боліло, і то сильно. На програвачі співав Філ Окс, та в моїй голові лунала інша, старіша і солодша пісня. В моїй голові співали «Платтерзи».

Я розв’язав шпагат, здер липку стрічку, розгорнув коричневий папір і врешті-решт видобув невеличку білу коробочку з універмагу. У ній лежав подарунок, обгорнутий блискучим червоним папером і перев’язаний білою сатиновою стрічкою, та квадратний конверт з моїм іменем, написаним таким знайомим почерком. Я розкрив конверта і витяг голмарківську вітальну листівку: «Коли тобі не байдуже, пошли найкраще» і все в тому ж дусі. Сніжинки і янголи з фольги, що трублять у труби, теж із фольги. Коли я розгорнув листівку, на мій подарунок впала газетна вирізка. З газети «Гарвіч джорнал». Угорі над заголовком Керол написала: «Цього разу я впоралася: Пурпурне Серце[48]! Не хвилюйся, п’ять швів у травмпункті, і на вечерю я була вдома».

У заголовку повідомлялося: «ПРОТЕСТ ПРОТИ МОБІЛІЗАЦІЇ ПЕРЕРІС У БІЙКУ. ШЕСТЕРО ПОСТРАЖДАЛИ, ЧОТИРНАДЦЯТЬ ЛЮДЕЙ ЗААРЕШТОВАНО». Фото різко контрастувало зі світлиною в «Деррі ньюз», на якій усі, навіть копи і будівельники, що організували свій експромтний контрпротест, виглядали якось аж наче безтурботно. У «Гарвіч джорнал» усі здавалися накрученими, збентеженими і на дві тисячі світлових років подалі від безтурботності. Твердолобі типи з татуюваннями на випнутих руках і спотвореними від ненависті обличчями, і довговолоса молодь, що втупилася в них з лютим викликом. Хтось із другої групи простягав руки до трьох глумливих чоловіків, ніби кажучи: «Ну ж бо! Розірвати мене хочете?» А між цими двома групами — полісмени, напружені та насторожені.

З лівого боку світлини (Керол провела туди стрілочку, так ніби я міг не помітити) виднілася знайома куртка з написом «ГАРВІЦЬКА СЕРЕДНЯ ШКОЛА» на спині. Знову її обличчя було повернуте, та цього разу не в бік, а просто в об’єктив. Я побачив, що по її щоці тече кров, побачив куди виразніше, ніж хотілося. Вона могла малювати скільки завгодно жартівливих стрілок і писати скільки завгодно недбалих коментарів на полі, мене це не розвеселило. По її обличчю стікав не шоколадний сироп. Коп тримав її за руку. Дівчина з газетного фото, здавалося, не переймалася ні цим, ні тим фактом, що в неї з голови тече кров, якщо в ту мить вона взагалі знала про кровотечу. Дівчина з газетного фото усміхалася. В одній руці вона тримала плакат «ЗУПИНІТЬ УБИВСТВА!» Інша була простягнена до камери. Вказівний і середній пальці розчепірені літерою V. «V — знак перемоги», — подумав я тоді. Та, звичайно ж, помилився. До шістдесят дев’ятого це V супроводжувало горобиний слід так само нерозривно, як шинка яєчню.

Я пробіг статтю очима, та в ній не було нічого особливо цікавого: протест… контрпротест… образи… кидання камінням… кілька кулачних бійок… втручання поліції. Тон репортажу був пишномовний, бридливий і покровительський водночас; і мені пригадалося, який вигляд був ув Еберсоула і Ґарретсена того вечора в залі для відпочинку. «Ви мене розчарували, хлопці». Окрім трьох, усіх затриманих учасників протесту того ж дня відпустили і жодного імені не називалося, з чого випливало, що ніхто з них не досяг двадцяти одно року.

Кров у неї на обличчі. І все ж вона усміхається… та ще й переможно. Я усвідомив, що Філ Окс і досі співає — «Я вбив людей мільйон цілий і знову кличуть мене в бій» — і по спині в мене побігли мурашки.

Повернувся до листівки. Типові сентиментальні рими, вони практично завжди однакові, хіба не правда? Веселого Різдва, від душі сподіваюся, що в Новому році ти не помреш. Я навіть не читав їх до ладу. Навпроти віршиків на чистому боці вона написала мені послання. Таке довге, що зайняло майже весь білий простір.

Дорогий Номере Шість!

Просто хотіла побажати тобі найвеселішого Різдва і сказати, що в мене все гаразд. Я ніде не вчуся, хоча зблизилася з кількома студентами (див. вкладену вирізку) і думаю, що колись повернуся-таки в інститут, можливо, наступної осені. З мамою не дуже, але вона старається, і брат поступово приходить до тями. І Ріонда допомагає. Я кілька разів бачилася з Саллі, але це вже не те. Якось увечері він зайшов до мене подивитися телевізор, і ми були як чужі… або, можливо, насправді я хочу сказати, що ми були як старі знайомі в потягах, що їдуть у протилежних напрямках.

Я сумую за тобою, Піте. Гадаю, наші потяги теж їдуть у різних напрямках, але я ніколи не забуду час, що ми провели разом. Було прекрасно, неперевершено, особливо останній вечір. Можеш писати мені, коли хочеш, але я б не дуже хотіла. Від цього може бути гірше нам обом. Це не означає, що мені байдуже чи що я забула, а якраз навпаки.

Пам’ятаєш вечір, коли я показала тобі те фото і розповіла, як мене побили? А мій друг Боббі про мене подбав? У нього того літа була книжка. Йому її подарував сусід з горішнього поверху. Боббі казав, що це найкраща книжка, яку він читав. Я знаю, це мало про що говорить, коли тобі тільки одинадцять. Але в випускному класі я натрапила на неї в шкільній бібліотеці і прочитала, просто, щоб скласти власну думку. Мені вона здалася досить класною. Не найкраще, що я читала, але досить хороша. Я подумала, що тобі може сподобатися. Вона написана дванадцять років тому, але мені чомусь здається, що це про В’єтнам. А якщо й ні, то в ній повно інформації.