Решта слів потонули в гучному ударі грому, що струсив землю. На якусь мить грім навіть перекрив монотонний, божевільний тріск. Збентежений не менше, ніж Вовкова худоба, Джек зиркнув угору й побачив ясне блакитне небо, ледь-ледь поцятковане пухнастими хмарками, що пливли за багато миль звідси.

Через грім стадо Вовка захвилювалось. Корівці намагалися тікати, але багато з них через свою виняткову тупість умудрилися робити це задом наперед. Вони падали, плюскалися і зникали під водою. Джек чув огидний тріск зламаної кістки, а за ним — стражденне бе-е-екання зболеної тварини. Вовк заволав від люті, кинув корівцю, яку намагався врятувати, і подався до болотяного берега річки.

Перш ніж Вовк дістався туди, з півдюжини корівець почали бити його і повалили долі. Вода хлюпотіла і бризкала тонкими, блискучими струменями. Тепер Джек бачив, що Вовка може затоптати дурнувате стадо, що кинулося навтьоки.

Джек кинувся в річку, що тепер була чорною від збуреного мулу. Потік старанно намагався збити його з ніг. Очі корівець божевільно оберталися. Тварини з муканням летіли повз хлопчика, мало не топчучи його. Вода хлюпала в обличчя, і Джек намагався протерти очі.

Тепер здавалося, ніби той звук виповнив увесь світ: ТРРРРРРІІІСССССК…

Вовк. Байдуже до Морґана, принаймні зараз.

Вовк у біді.

Наскрізь мокра патлата голова Вовка на мить з’явилася над водою, і одразу ж три корівці кинулися до нього, після чого Джек бачив лише вкриту шерстю руку. Він побрів уперед, намагаючись протиснутися крізь худобу. Деякі тварини ще стояли, інші — вовтузилися й тонули.

— Джеку! — голос перекрикував тріскотливий шум. Джек знав цей голос. Він належав дядькові Морґану.

— Джеку!

Ще один удар грому; потужний гуркіт, що прокотився небом, наче артилерійський снаряд.

Мокре волосся лізло Джекові в очі. Хлопчик, задихаючись, озирнувся через плече… і побачив зону відпочинку на І-70 біля Льюїсбурга, штат Огайо. Він дивився на неї ніби крізь хвилясте, погано виготовлене скло… і все ж бачив її. Край цегляного туалету майорів ліворуч від виснаженого, збуреного клаптика повітря. Праворуч виднілося щось схоже на бампер пікапа «шевроле», зависнувши десь за три фути над полем, де ще п’ять хвилин тому вони з Вовком спокійно сиділи і розмовляли. А посередині, скидаючись на актора масовки у фільмі про підкорення адміралом Бердом Південного Полюса, стояв Морґан Слоут, товсте, червоне обличчя якого перекосила вбивча лють. Лють, і щось іще. Тріумф? Так. Джек подумав, що побачив саме це.

Хлопчик стояв посеред потоку по стегна у воді й витріщався на вікно, що прорвалося в полотні реальності, широко розплющивши очі й роззявивши рот. Повз нього, мекаючи і бекаючи, дедалі тупцювала худоба.

Він знайшов мене, о Боже милий, він знайшов мене.

— Ось де ти, маленький гівнюче! — волав дядько Морґан. Його голос був гучним, але якимось приглушеним і мертвим, бо линув з однієї реальності в іншу. Здавалося, ніби ти слухаєш людину, що волає всередині телефонної кабіни. — Тепер ми побачимо, хто кого, еге ж? Еге ж?

Морґан рушив уперед, і обличчя його плило і мерехтіло, ніби зроблене з м’якого пластику, і Джеку вистачило часу побачити, що дядько Слоут стискає в руці щось маленьке і срібне, що висить у нього на шиї.

Джек закляк на місці, доки Слоут пробивав собі шлях крізь дірку між всесвітами. У процесі переходу він перетворився, як перевертень, з Морґана Слоута, інвестора, земельного спекулянта, а колись і голлівудського агента, на Морґана з Орріса, претендента на трон королеви при смерті. Його червоні пухкі щоки худли. Барва також зникала з них. З’являлося волосся; воно відростало, спершу забарвлюючи його круглий череп так, ніби хтось невидимий розмальовував голову дядька Морґана, а тоді вкривав її пасмами. Волосся у Слоутового Двійника було чорним і довгим. Розвіваючись на вітрі, воно здавалося якимось мертвим. Джек побачив Морґанове волосся, зібране на потилиці, більшість пасом якого розтріпалися.

Куртка затряслася і вмить зникла, обернувшись на мантію з каптуром. Замшеві черевики Морґана Слоута стали темними шкіряними ботфортами із закотами. З однієї халяви стирчало руків’я ножа. А срібна річ у руках перетворилася на маленьку різку, на кінці якої блимав синій вогник.

Це громозвід. О Боже, це ж…

— Джеку!

Тихий, переповнений бульканням води крик.

Джек незграбно повернувся у воді, ледь уникнувши зіткнення з мертвою корівцею, що плила на боку. Він побачив, що голова Вовка знову зникла під водою. Той розмахував руками. Джек пробивався до тих рук, намагаючись ухилятися від худоби. Одна корівця боляче вдарила Джека в стегно, і хлопчик упав, ковтаючи воду. Кашляючи і чхаючи, Джек швидко підвівся, намагаючись намацати в камзолі пляшечку, — він боявся, що її змило назавжди. Та вона досі була тут.

— Хлопче! Повернися і дивися на мене, хлопче!

Саме зараз на це немає часу, Морґане. Вибач, але я маю з’ясувати, чи можу не потонути під натиском Вовкової худоби, перш ніж з’ясую, чи можу не підсмажитися на твоїй убивчій палиці. Я…

Синє шипуче полум’я пролетіло над Джековим плечем — ніби смертельна електрична веселка. Удар вцілив у корівцю, що застрягла в болоті серед очерету з того боку річки, і бідолашна тварина просто вибухнула, ніби її начинили динамітом. Краплі крові розлетілися навсібіч. Шматки плоті дощем опадали навколо Джека.

— Повернися і глянь на мене, хлопче!

Джек відчував силу того наказу, що охопив його невидимими руками, намагаючись повернути до себе.

Вовк знову вискочив із води; його волосся приклеїлося до обличчя, а потьмарені очі, що дивилися крізь завісу, скидалися на очі англійської вівчарки. Він кашляв і борсався, вочевидь, уже не усвідомлюючи, де перебуває.

— Вовку! — закричав Джек, але грім знову підірвав блакитне небо, потопивши його вигук.

Вовк нахилився і виблював багато брудної води. А вже за мить іще одна перелякана корівця знову збила його з ніг і затоптала.

«Ось і все, — у відчаї подумав Джек. — Ось і все, він загинув, певно що загинув, відпусти його, забирайся звідси…»

І все одно він проривався до Вовка, прибираючи зі свого шляху корівцю, що корчилася в передсмертній агонії.

— Джейсоне! — заволав Морґан з Орріса, і Джек збагнув, що той Морґан не лається місцевим територіальним жаргоном — він називає Джекове ім’я. Тільки тут хлопчик був не Джеком, а Джейсоном.

Але син королеви помер немовлям, помер, він…

Ще один мокрий, палючий електричний удар, який, здавалося, ледь не обпік йому волосся. І знову він поцілив у протилежний берег, перетворюючи на пил ще одну Вовкову корівцю. Ні, подумав, принаймні не зовсім. Ноги тварини досі були на місці. Вони загрузли в багнюці, як стовпці. На його очах вони почали розхитуватися в чотири боки.

— ПОВЕРНИСЯ І ПОГЛЯНЬ НА МЕНЕ, ЗАБИЙ ТЕБЕ БОГ!

У воду, чому він просто не стрельне у воду, щоб водночас підсмажити мене, Вовка і всіх цих тварин?

Тоді йому пригадався урок фізики в п’ятому класі. Варто електриці потрапити у воду, вона може опинитися будь-де… навіть повернутися до власного генератора.

Очманіле Вовкове обличчя, плаваючи під водою, вигнало всі ці думки з розгубленого мозку Джека. Вовк досі був живим, але його повсякчас топила корівця, яка, вочевидь, лишалася неушкодженою, просто заціпеніла від сліпого жаху. Вовкові руки безсило смикалися. Доки Джек долав відстань, що лишалася між ними, одна рука безсило випросталася і вже попливла за течією води — м’яка, наче латаття.

Не зупиняючись, Джек опустив ліве плече і вдарив корівцю, як Джек Армстронґ[156] у хлопчачій спортивній історії.

Якби це була справжня корова, а не її компактна територіальна версія, Джек би не зміг зрушити її з місця; особливо за протидії течії. Але тварина була меншою за корову, а Джек мав м’язи. Коли Джек ударив, корівця заревіла, заточилася назад, присіла на ратиці, а тоді кинулася до дальнього берега. Джек схопив Вовка і щосили потягнув за руки.