— Але якщо ви не їсте стада, то що ж ви їсте?

— Ми добре їмо, — відповів Вовк і більше нічого не сказав на цю тему.

Як і все на Територіях, Вовк був таємницею — таємницею водночас прекрасною і жахливою. Той факт, що він знав Джекового батька і Морґана Слоута — принаймні зустрічався з їхніми двійниками не раз і не два, — посилював таємничу ауру навколо нього, але не один Вовк формував її. Усе, що розповідав Вовк, породжувало в Джекові з дюжину нових запитань, на більшість із яких Вовк не міг — чи не хотів — відповідати.

І тема візитів Філіпа Сотеля і Орріса була наочним прикладом цього. Уперше вони з’явилися, коли Вовк був у «маленькому місяці» і жив із мамою і двома «сестричками-по-окоту». Вочевидь, вони просто проходили неподалік, як зараз сам Джек, от тільки рухалися вони на схід, а не на захід («Сказати по правді, ти, певно, єдина людина з усіх, кого я бачив так далеко на заході, що досі рухається на захід», — сказав Вовк).

Вони обидва були веселою комашкою. І тільки пізніше почалися проблеми… проблеми з Оррісом. Це відбулося після того, як партнер Джекового батька «звив для себе кубло у цьому світі», — знову і знову казав Вовк Джекові, та цього разу він, певно, мав на увазі Слоута у фізичній подобі Орріса. Вовк сказав, що Орріс украв одну з «окітних сестричок» («Мама з місяць кусала свої руки й ноги, коли дізналася напевне, що він забрав маленьку», — сухо пояснив Джекові Вовк), а потім час від часу забирав і інших Вóвків. Вовк стишив голос і зі страхом і виразом забобонного жаху на обличчі сказав Джекові, що «кульгавий чоловік» забрав декого з цих Вóвків у інший світ, в Обитель Чужинців, і привчив їх їсти худобу.

— А це дуже погано для таких хлопців, як ти, так? — запитав Джек.

— Вони стають проклятими, — просто відповів Вовк.

Спершу Джек гадав, що Вовк говорить про викрадення — дієслово, вжите Вовком відповідно до сестрички-по-окоту було, зрештою, територіальною версією дієслова забирати. Але тепер він почав розуміти, що йдеться зовсім не про викрадення — хіба що Вовк із підсвідомим поетизмом намагався сказати, що Морґан викрав розум членів Вовкової родини. Тепер Джеку спало на думку, що Вовк насправді говорить про вовкулак, які зневажили давню клятву на вірність Короні і стадам, а натомість присягли Морґану… Морґану Слоуту і Морґану з Орріса.

Звідси його думки природно перенеслися до Елроя.

Вовк, що їсть своє стадо, має бути скараний на смерть.

А тоді до чоловіків у зеленій машині, які зупинилися, щоб запитати в нього, як проїхати, запропонували йому «Тутсі Ролл», а тоді спробували затягнути в машину. Очі. Очі змінилися.

Вони прокляті.

Він знайшов для себе кубло в цьому світі.

Дотепер він почувався щасливим і в безпеці: щасливим, бо знову опинився на Територіях, де повітря хоч і було студеним, але зовсім не нагадувало моторошний сірий холод західного Огайо; а в безпеці, бо поруч був великий товариський Вовк, а сам він перебував у глушині, далеко від усіх і всього.

Він знайшов для себе кубло в цьому світі.

Джек запитав Вовка про батька — у цьому світі Філіпа Сотеля, — але Вовк тільки похитав головою. Він був збіса хорошим хлопцем, як і його двійник — тобто Чужинець, — але, здавалося, Вовк більше нічого не знав. Двійники, казав він, то щось пов’язане з людською породою, а про те він не мав чого розповісти. Він навіть не міг описати Філіпа Сотеля — бо не пам’ятав його. Він тільки пам’ятав запах. Усе, про що він знав, сказав Вовк Джекові, це лише те, що обидва Чужинці здавалися добрими, але тільки Філ Сойєр був добрим по-справжньому. Якось він приніс подарунки Вовку та його окітним братам і сестрам. Одним із подарунків, що лишився незмінним під час переходу зі світу Чужинців, був набір комбінезонів із нагрудниками для Вовка.

— Я носив їх весь час, — казав Вовк. — Мама хотіла викинути їх після того, як я проносив їх п’ять років. Казала, що вони вже обшарпалися! Казала, що я вже завеликий для них! Вовк! Казала, що від них лишилося саме дрантя, що трималося на такому ж дранті. І все ж я їх не віддав. Зрештою вона купила тканину в комівояжера, що їхав до Зовнішніх Форпостів. Не знаю, скільки вона заплатила, і Вовк! Правду кажу, Джеку, навіть боюся запитувати. Вона пофарбувала її в синє і пошила мені шість комбінезонів. А я тепер сплю на тих, що привіз твій батько. Вовк! Вовк! Це моя Богом дана подушка. — Вовк посміхнувся так щиро — і так замріяно, — що Джек узяв його за руку. Це була дія абсолютно неможлива для нього в попередньому житті, за жодних умов, і Джек шкодував, що не робив так раніше. Він радий був відчути сильну і теплу Вовкову руку.

— Я радий, що тобі подобався мій батько, — сказав він.

— Подобався! Подобався! Вовк! Вовк!

А тоді прочинилося пекло.

Вовк замовк і вражено роззирнувся.

— Вовк? Що не…

— Тссс!

І тоді Джек почув. Чутливі Вовкові вуха першими вловили звук, який швидко гучнішав. «Скоро його почує навіть глухий», — подумалося Джеку. Худоба теж роззирнулася, а тоді побігла геть від джерела звуку великим незграбним стадом. Здавалося, ніби хтось повільно рве навпіл простирадло, тільки звук той підсилювався спецефектами. Гучність дедалі збільшувалася і збільшувалася, аж доки Джек не відчув, що божеволіє.

Вовк підскочив, і вигляд у нього був вражений, збентежений і наляканий. Тріскотіння — низьке і рвучке — дедалі гучнішало. Мекання худоби також гучнішало. Деякі корівці позадкували до струмка, і Джек бачив, як одна тварина з плюскотом упала і незграбно затрусила ратицями. Її вже топтали інші, що кинулися навтьоки. Корівця голосно, пронизливо забе-е-е-екала. Друга тварина перечепилася через неї і також упала у воду, де її затоптало перелякане стадо. Інший берег річки поріс зеленим очеретом і був низьким, вологим і болотистим. Перша ж корівця, яка дійшла до цієї трясовини, швидко загрузла в ній.

— Ох, забий Боже цю нікчемну худобину! — репетував Вовк, і кинувся вниз по схилу до ріки, де перша тварина, що впала, корчилася в передсмертній агонії.

— Вовк! — гукнув Джек, але Вовк його не чув.

Джек сам себе ледь чув через той рвучкий тріск. Він перевів погляд праворуч, по цей бік потоку, і вражено роззявив рота. З повітрям щось відбувалося. Клаптик повітря десь за три фути над землею тріщав і брався бульбашками; здавалося, ніби він скручується і розтягується. Крізь той клаптик повітря Джек бачив Західну Дорогу, але видиво те було тьмяним і мерехтливим, ніби хлопчик дивився крізь гарячий, тріскучий дим крематорію.

Щось розчахнуло повітря, як рану — і щось іде крізь нього — з нашого боку? О, Джейсоне, невже коли я переходжу, то чиню так само?

Та навіть попри розгублення і збентеження хлопчик знав, що це не так.

Джек добре знав, хто міг би переходити саме так — ніби ґвалтуючи буття.

Джек побіг схилом униз.

Тріск дедалі лунав, лунав і лунав. Вовк стояв на колінах у річці, намагаючись допомогти другій потоптаній тварині зіп’ястися на ноги. Розірване і розчавлене тіло першої мляво пливло вниз за течією.

— Підводься! Забий тебе Боже, підводься! Вовк!

Вовк щосили штовхав і бив корівцю, яка борсалася і задкувала до нього, а тоді охопив тварину-потопальницю обома руками за поперек і потягнув догори.

— ВОВК! ТУТ І ЗАРАЗ! — кричав він. Рукави його сорочки розірвалися вздовж біцепсів, і тепер він нагадував Джекові Девіда Баннера, який під впливом гамма-опромінення перетворювався на Неймовірного Галка.[155] Вода хлюпала врізнобіч, і Вовк скочив на ноги. Його очі світилися помаранчево, а блакитний комбінезон намок і почорнів. Вода витікала з ніздрів тварини, яку Вовк притискав до себе, наче то було щеня-переросток. Очі корівці закотилися, і видно було лише застиглі білки.

— Вовк! — кричав Джек. — Це Морґан. Це…

— Стадо! — кричав у відповідь Вовк. — Вовк! Вовк! Моє Богом забите стадо! Джеку! Не намагайся…