— Доведеться голосувати, — сказав Джек.
— Голосувати? — із сумнівом перепитав Вовк.
— Дай-но я погляну на тебе.
Він подумав, що Вовка приймуть за свого, у темряві так точно. Він і зараз мав комбінезон, але на ньому з’явилася наліпка «ОШКОШ». Його домоткана сорочка перетворилася на фірмову сорочку із синього шамбре,[158] яку можна придбати у військових крамницях. Раніше босі ноги тепер були взуті в мокрі пенні-лофери[159]і білі шкарпетки.
Найдивніше виглядали окуляри в круглій оправі (як у Джона Леннона), що були посередині великого обличчя Вовка.
— Вовку, ти мав проблеми із зором? На Територіях?
— Не знаю, — відказав той. — Гадаю, так. Вовк! Тут, крізь ці залізні очі, я точно бачу краще. Вовк, просто тут і зараз. — Він зиркнув на галасливі машини на платній автостраді, і Джек побачив їх очима Вовка: величезні сталеві почвари з гігантськими жовто-білими очима, що на скаженій швидкості мчать крізь ніч; гумові колеса мордують дорогу. — Я бачу краще, ніж хотів би, — з болем промовив Вовк.
Через два дні двоє виснажених хлопців прокульгали на втомлених ногах повз знак «МУНІЦИПАЛЬНИЙ КОРДОН» між тридцять другою трасою та їдальнею «З 10 до 4». Вони прийшли в місто Мансі, штат Індіана. Джекова температура підвищилася до ста двох градусів,[160] він постійно кашляв. Обличчя Вовка зблідло і набрякло. Він виглядав, як боксер, що вийшов на матч-реванш і одразу ж програв. За день раніше він намагався нарвати пізніх яблук з дерева біля дороги в затінку покинутого хліва. Вовкулака виліз на дерево і почав зривати зморщені осінні яблука в нагрудну кишеню, але на нього налетіли оси. Вочевидь, під карнизом старого хліва розташовувалося їхнє гніздо. Зі швидкістю, на яку тільки був здатен, Вовк зліз із дерева — навколо його голови кружляла коричнева хмара. Він вив. Одне його око майже зовсім запливло, а ніс нагадував велику бузкову ріпку. Тим не менше, він наполіг, щоб забрати найкращі яблука собі. Насправді гарних серед них не було — маленькі, кислі, червиві, — і Джек не надто хотів їх їсти, але після того, через що пройшов Вовк, щоб їх дістати, він не міг відмовитися.
Повз них промчав великий старий «камаро» з посиленими задніми ресорами, передній бампер якого мало не торкався землі.
— Агов, придурки! — прокричав хтось, і всі в машині вибухнули реготом — пивним реготом. Вовк завив і вчепився в Джека. Хлопчик гадав, що його друг із часом здолає страх перед машинами, але зараз він почав справді хвилюватися.
— Все гаразд, Вовку, — втомлено промовив він, віддираючи Вовкову лапу від себе вдванадцяте чи втринадцяте за день. — Вони поїхали.
— Так, голосно! — застогнав пастух. — Вовк! Вовк! Так голосно. Джек, мої вуха, мої вуха!
— Прямоточний глушник, — сказав Джек, втомлено міркуючи: «Вовку, тобі сподобаються автостради Каліфорнії. Ми це перевіримо, якщо дійдемо туди, гаразд? Тоді ми завітаємо на ралі та мотоциклетні перегони. Ти просто збожеволієш від них». — Деяким хлопцям подобається цей звук. Ну, знаєш. Вони… — Його знеміг черговий напад кашлю. На мить світ поплив удалечінь, у сірі тіні. Повертався він дуже і дуже повільно.
— Подобається, — пробурмотів Вовк. — Джейсон. Як комусь може таке подобатися, Джеку? І запахи…
Джек знав, що для Вовка найгірше — запахи. Вони не пробули тут і чотирьох годин, а Вовк уже почав називати цей світ Країною Поганих Запахів. Першої ночі Вовка нудило разів шість; спершу він виблював на землю Огайо каламутну воду з іншого всесвіту, а тоді викашлював саму тільки жовч. Це все запахи, з болем пояснював він. Він не знав, як Джек може їх терпіти, як інші могли їх терпіти.
Джек знав — коли повертаєшся із Територій, тебе огортають аромати, які й не розрізняєш, адже постійно живеш із ними. Дизельне пальне, вихлопні гази автомобілів, промислові відходи, сміття, брудна вода, хімікати. Доводиться звикати до них заново. Або звикаєш, або стаєш несприйнятливим. От тільки з Вовком було інакше. Він ненавидів машини, він ненавидів запахи, він ненавидів цей світ. Джек не вірив, що Вовк коли-небудь до них звикне. Якщо найближчим часом він не перенесе Вовка назад на Території, той швидше за все збожеволіє. «І в процесі цього доведе до божевілля мене, — подумав Джек. — Я ж і сам не далекий від цього».
Повз них проторохтіла сільська вантажівка з курми. За нею рухався безперервний потік машин, деякі водії сигналили. Вовк буквально стрибнув Джекові на руки. Ослаблений лихоманкою, Джек покотився в зарослий бур’янами і засмічений рів і гепнувся об землю так, що аж зуби клацнули.
— Пробач мене, Джеку, — нещасно промовив Вовк. — Забий мене Бог.
— Не твоя вина, — промовив Джек. — Упав. Час відпочити.
Вовк сів біля Джека. Він мовчав, схвильовано позираючи на хлопця. Він знав, що йому було важко; знав, що Джек дуже хотів рухатися на захід швидше, частково, щоб утекти від Морґана, але переважно — з якоїсь іншої причини. Він знав, що уві сні Джек стогнав, кличучи матір, іноді плакав. Але наяву Джек заридав тільки тоді, коли у Вовка потьмарився розум на в’їзді до Арканума. Саме тоді він зрозумів, що Джек мав на увазі, коли казав «голосувати». Коли Вовк сказав Джеку, що їздити на машинах він не зможе — принаймні не зараз, а можливо, і взагалі ніколи — Джек сів на відбійник, затулив очі руками і заплакав. А коли зупинився — це було добрим знаком, — він забрав руки від обличчя та поглянув на Вовка так, що той вирішив, ніби Джек залишить його самого в цій жахливій Країні Поганих Запахів… А без Джека Вовк дуже швидко зійде з глузду.
Запасною смугою вони дійшли до виїзду з Арканума. Вовк щулився і тулився до Джека щоразу, коли повз них у тьмяних сутінках проїжджали авто чи вантажівки. Одного разу крізь вітер від машини до Джека долинуло насмішкувате запитання: «Де ваше авто, педики?» Він струсив із себе почуте, як пес витрушує з вух воду, і просто йшов далі, взявши Вовка за руку і притягнувши до себе, коли Вовк мав намір чкурнути в ліс. Було надзвичайно важливо зійти з платної автостради, на якій не можна «голосувати», на західний виїзд із Арканума. Деякі штати дозволяли голосувати зі з’їздів (принаймні так йому розповідав волоцюга, з котрим Джек якось ночував у сараї), але навіть у штатах, де «голосування» формально вважалося злочином, копи зазвичай не помічали цього, якщо ти стояв на виїзді.
Тож спершу треба було дістатися до виїзду і сподіватися, що їм не трапиться дорожній патруль. Що патрульний може подумати про Вовка, Джек навіть не хотів уявляти. Вони, напевно, вирішать, що він — реінкарнація Чарлза Менсона в окулярах Леннона вісімдесятих років.
Хлопці дісталися до виїзду і підійшли до смуги, що тягнулася на захід. Через десять хвилин старенький розбитий «крайслер» спинився перед ними. Водій, опасистий чоловік із бичачою шиєю у бейсболці з написом «СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКЕ СПОРЯДЖЕННЯ «КЕЙС»» на потилиці, нахилився вперед і відчинив дверцята.
— Застрибуйте, хлопці! Гидотна нічка, еге ж?
— Дякуємо, містере, так і є, — весело відповів Джек. Голова в нього кипіла: він намагався вплести Вовка в Історію, але при цьому не бачив виразу обличчя приятеля. А от водій бачив. Обличчя в чоловіка закам’яніло.
— Внюхав щось погане, синку?
Джека повернув до реальності тон водія, такий же напружений, як і його обличчя. Уся приязнь зникла, здавалося, що він щойно завітав до «Пивниці Оутлі» скуштувати пива і випити кухоль. Джек обернувся і поглянув на Вовка. Вовкові ніздрі роздувалися, як у ведмедя, що внюхав скунса. Губи не просто відтягнулися від зубів — вони зморщилися, і плоть під носом нагадувала гірський кряж.
— Він що, тугодум? — тихо спитав Джека чоловік у бейсболці «СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКЕ СПОРЯДЖЕННЯ «КЕЙС»».
— Ні, ох, він просто…