Вовк заричав. Ось і все.

— О Боже! — крикнув чоловік, наче не вірив, що це відбувається насправді. Він натиснув на швидкість, машина помчала до з’їзду, а пасажирські дверцята захряснулися на ходу. Задні фари коротко блимнули в дощовій пітьмі, відбиваючись брудно-червоними стрілами на асфальті.

— Чудово. — Джек обернувся до Вовка, що подалі відскочив від його гніву. — Просто чудово. Якщо той водій має радіопередавач, він уже на дев’ятнадцятому каналі, викликає копів, розповідаючи всім і кожному, що на виїзді з Арканума голосують двоє психів. Джейсон! Чи Ісус! Мені байдуже хто! Вовку, хочеш побачити, як забивають ці блядські цвяхи? Зроби так іще кілька разів — і ти відчуєш, як їх забивають! У нас! Їх заб’ють у нас!

Зморений, розгублений, дезорієнтований, виснажений до краю Джек насувався на заплаканого Вовка, який насправді за бажання міг одним важким ударом знести Джекові голову з пліч, але зараз тільки задкував.

— Не кричи, Джеку, — застогнав він. — Запахи… бути там… під замком із цими запахами.

— Я не відчуваю жодних запахів, — заверещав Джек.

Голос його сів, хворе горло пекло ще сильніше, але він не міг зупинитися: або крик, або божевілля. Мокре волосся спадало йому на очі. Він відкинув його назад і вдарив Вовка по плечу. Від сильного удару в нього заболіла рука. Здавалося, що він ударився об камінь. Вовк принижено завив, і це ще сильніше розізлило Джека. Те, що він збрехав, лише посилило лють. Цього разу на Територіях він пробув менше шести годин, але й він знав, що в машині того чоловіка смерділо, як у клітці дикої тварини. Грубі запахи старої кави і свіжого пива (між його ногами стояла відкоркована банка «Штроха»), освіжувач повітря, що звисав із дзеркала заднього виду і тхнув сухою, солодкою пудрою зі щоки трупа. Там був іще якийсь запах — темніший, мокріший…

— Жодних, — кричав він охриплим голосом. Він ляснув Вовка по другому плечу. Вовк завив, розвернувся і згорбився, наче дитина, яку б’є злий батько. Джек заходився лупцювати Вовка по спині, його зболені руки вибивали дрібні бризки води з комбінезона. Щоразу, як опускалася Джекова рука, Вовк вив. — Краще тобі до цього звикнути (Лясь!), бо наступна машина, яка тут зупиниться, буде поліційною (Лясь!), або це буде містер Морґан Слоут в нудно-зеленому «БМВ» (Лясь!), і якщо ти й далі будеш великим немовлям, ми опинимося у великому йобаному світі страждань! (Лясь!) Ти це розумієш?

Вовк промовчав. Стояв, зігнувшись під дощем, спиною до Джека й тремтів. Ридав. Джек відчув, як до рота підступив клубок, відчув, як очі стали пекти і щипати. Його лють від цього тільки зросла. Якась жахлива частинка його понад усе в світі хотіла, щоб він зробив боляче собі, і він знав, що найкращий спосіб для цього — завдавати болю Вовку.

— Обернися!

Вовк повернувся. З брудно-коричневих очей за круглими окулярами котилися сльози. З носа звисали шмарклі.

— Ти розумієш мене?

— Так, — простогнав Вовк. — Так, розумію, але я не можу нічого вдіяти, Джеку.

— Це ж чому? — Джек сердито дивився на нього, притиснувши кулаки до стегон. Як же в нього боліла голова!

— Бо він помирав, — тихо сказав Вовк. Джек витріщився на нього, весь гнів миттю зник.

— Джеку, хіба ти не знав? — м’яко спитав Вовк. — Вовк! Ти не можеш цього відчути?

— Ні, — хрипло видихнув Джек. Але він унюхав дещо, хіба ні? Щось, чого він ніколи раніше не відчував. Якась суміш…

Тут Джек усе зрозумів, і сили враз покинули його. Він важко бухнувся на відбійник і поглянув на Вовка.

Лайно і гнилий виноград. Ось який запах він відчув. Не зовсім саме це, але щось дуже близьке.

Лайно і гнилий виноград.

— Це найгірший запах, — сказав Вовк. — Він з’являється, коли люди забувають, як це бути здоровими. Ми називаємо це… Вовк! Чорною хворобою. Я навіть не думаю, що він знає про неї. І… Чужинці не можуть її внюхати, так, Джеку?

— Ні, — прошепотів хлопчик. Якби він перенісся в Нью-Гемпшир у номер матері в «Альгамбрі», то чи відчув би цей сморід?

Так. Його мати пахне саме так, з усіх її пор сочиться запах лайна і гнилого винограду, запах Чорної хвороби.

— Ми називаємо її раком, — прошепотів Джек. — Ми називаємо її раком, і він є у моєї матері.

— Я не знаю, чи зможу їхати на попутках, — сказав Вовк. — Я спробую, якщо ти того хочеш, Джеку, але запахи… всередині… ззовні теж погано, Вовк!.. але всередині…

Саме тоді Джек затулив обличчя долонями і заридав, частково від відчаю, але переважно — від звичайної втоми. Отже, вираз, який, як здалося Вовку, він помітив на Джековому обличчі, справді був; на мить спокуса покинути Вовка стала чимось більшим за спокусу — це стало божевільною потребою. Шанси, що він дійде до Каліфорнії та знайде Талісман — що б це не було — від початку були низькими, але тепер вони знизились до нуля. Вовк не просто уповільнював його рух; через нього вони обидва рано чи пізно опиняться за ґратами. А як він пояснить Вовка раціональному Річарду Слоуту?

Тієї миті Вовк побачив на Джековому обличчі холодний розрахунок, і в нього підкосилися коліна. Він упав на них і простягнув зчеплені руки до Джека, як коханець у поганій вікторіанській мелодрамі.

— Не йди, не залишай мене тут, Джеку, — плакав він. — Не залишай старого Вовка, не залишай мене тут. Ти привів мене сюди, будь ласка, не залишай мене самого…

Після цього зв’язна мова щезла. Вовк, можливо, і намагався щось сказати, але насправді він лише ридав. На Джека звалилася неймовірна втома. Вона добре сиділа на ньому, як улюблена куртка. Не залишай мене тут, ти привів мене сюди…

Ось так. Він відповідав за Вовка, хіба ні? Так! О так! Він схопив Вовка за руку і перетягнув його з Територій в Огайо, і біль у плечі доводив це… Звісно, у нього не було вибору; Вовк тонув, а навіть якби й не тонув, то Морґан підсмажив би його тією штукою, що метала блискавки. Якби він знову опинився там, то, можливо, спитав би Вовка: «Що тобі більше до вподоби, Вовчику-братику? Опинитися тут і боятися, чи залишитися там і померти?»

Він міг спитати, так, але Вовк навряд чи відповів би, бо Вовк був слабким на голову. І дядько Томмі любив цитувати одну китайську приказку: «Якщо ти врятував людину, ти відповідальний за неї на все життя».

Не має значення пірнання в річку, не має значення здогадливість — він відповідає за Вовка.

— Не покидай мене, Джеку, — скімлив Вовк. — Вовк! Вовк! Будь ласка, не покидай старого доброго Вовка. Я тобі прислужуся. Я стерегтиму тебе вночі, я багато чого вмію. Тільки не… не…

— Годі скавуліти, підводься, — тихо промовив Джек. — Я не збираюся тебе кидати. Але нам треба забиратися звідси, раптом той чоловік викликав копів. Ходімо.

— Ти вже знаєш, що нам робити далі, Джеку? — обережно спитав Вовк.

Вони вже з півгодини сиділи в зарослому бур’яном кюветі за адміністративним кордоном Мансі. Коли Джек повернувся до Вовка, той з полегшенням побачив усмішку. Усмішка та була змореною, і Вовку не подобалися темні кола втоми під очима Джека (Джеків запах йому подобався ще менше — хворий запах), але це все одно — усмішка.

— Гадаю, я знаю, що нам треба зробити просто зараз, — сказав Джек. — Я думав про це кілька днів тому, коли купував нові кеди.

Хлопчик підвів ноги. Вони обидва поглянули на кеди в скорботній тиші. Обдерті, пошарпані та брудні. Ліва підошва от-от ладна була попрощатися з верхньою частиною черевика. Джек їх зносив… він напружив лоб, згадуючи. Через жар це становило проблему. За три дні. Минуло лише три дні, відколи він вибрав їх у крамниці «Файва». Тепер вони стали старими. Старими.

— Байдуже… — зітхнув Джек. Він просвітлів. — Бачиш той будинок, Вовку?

Будинок, калейдоскоп невиразних кутів із сірої цегли, стояв островом посеред величезного паркінгу. Вовк знав, чим пахне там асфальт: падаллю, зогнилими тваринами. Він задихатиметься від того запаху, а Джек навряд чи й помітить це.