— Звідки ти його знав? — знову перепитав Джек.

Погляд Вовка здався розгубленим.

— Він приходив з іншим, — врешті вимовив він. — З тим, що з Орісса. Я тоді ще був маленьким. Той, інший, був злим. Той, інший, крав декого з наших. Твій батько не знав, — поспіхом додав він, якщо раптом Джек розізлився. — Вовк! Ні! Твій батько був хорошим. Філ. Той, інший…

Вовк повільно похитав головою. На його обличчі читався простий, очевидний вираз — це був спогад про дитяче нічне жахіття.

— Поганий, — сказав Вовк. — Він звив собі кубло в цьому світі, каже мій батько. Переважно він бував у своєму Двійнику, але походив з твого світу. Твій батько знав, що він поганий, але не міг це внюхати так само добре, як і ми.

Вовк закинув голову і знову завив — довге, жахне, жалісне виття луною відбилося від глибокого синього неба.

Із кишені своєї об’ємної аляски (він купив її у святому переконанні, що з першого жовтня Америка на схід від Скелястих гір перетворюється на крижану пустелю, і тепер обливався потом) Морґан Слоут дістав невеличку залізну коробочку. Під засувкою були десять маленьких кнопочок і прямокутник із тьмяно-жовтого скла, заввишки у півдюйма і завдовжки у два. Нігтем лівого мізинця він обережно натиснув кілька кнопок, і на екрані з’явився ряд цифр. Слоут купив цей ґаджет, що рекламували як найменший у світі сейф, у Цюриху. Якщо вірити продавцеві, навіть тиждень у крематорії не нашкодив би вуглецевій сталі.

Тепер сейф із клацанням відчинився.

Слоут відкинув два крихітних полотна з оксамиту ебонітового кольору, які так люблять ювеліри, і поглянув на те, що купив років із двадцять тому — задовго до того як народився цей малий виблядок, що зараз призвів до стількох проблем. Крихітний тьмяний олов’яний ключик, що колись стримів у спині механічного іграшкового солдатика. Слоут побачив іграшку у вікні крамниці онучкаря в дивному маленькому містечку Пойнт Венуті, штату Каліфорнія — місто, до якого він мав свій великий інтерес. Діючи під впливом імпульсу, надто сильного, щоб його відкидати (а нічого відкидати він і не збирався — Морґан Слоут завжди слухався інтуїції), він зайшов у крамницю і заплатив п’ять доларів за пом’ятого запиленого солдатика… хоча сама іграшка йому була не потрібна. В око йому впав ключ, який дещо йому прошепотів. Слоут витягнув ключик зі спини солдатика і сховав у кишеню, щойно вийшов з крамниці. Самого солдатика він викинув у смітникове відро біля книгарні «Небезпечна планета».

Тепер Слоут стояв біля машини в зоні відпочинку біля Льюїсбурга. Він витягнув ключ і оглянув його. Як і медіатор Джека, олов’яний ключик ставав на Територіях чимось іншим. Якось, повернувшись, він випустив його у вестибюлі їхнього старого офісу. І напевне, в ньому залишилася якась частка магії з Територій, бо буквально за годину той ідіот Джеррі Бледсоу підсмажився. Джеррі підняв ключик? Може, наступив на нього? Слоут цього не знав, і йому було байдуже. Чхати він хотів на лудильника Джеррі, а зважаючи на те, що чорнороб був застрахований і сума подвоювалася за умови нещасного випадку (доглядач будинку, з яким він часом курив гашиш, розповів Слоуту цю маленьку деталь), Морґан вважав, що Ніта Бледсоу не надто вже й переймалася смертю чоловіка — але він сам просто оскаженів через втрату ключика. Його знайшов Філ Сойєр і повернув, не сказавши нічого, окрім: «Тримай, Морґу. Твій щасливий амулет, правда? Мабуть, у тебе в кишені дірка. Я знайшов його у вестибюлі, коли забрали бідного старого Джеррі».

Так, у вестибюлі. У вестибюлі, де пахло так, наче там на максимальній швидкості дев’ять годин поспіль працював моторчик блендера «Ворінґ». У вестибюлі, де все почорніло, погнулось і розплавилось.

Все, окрім непримітного олов’яного ключика.

Який в іншому світі обертався на дивний громозвід — і який Слоут повісив на шию на тонкому срібному ланцюжку.

— Я іду до тебе, Джекі, — промовив Слоут майже ніжним голосом. — Час поставити жирний хрест на цій абсолютно безглуздій історії.

Розділ сімнадцятий

Вовк і стадо

Вовк розповідав про багато різних речей, раптово прокидався, щоб прогнати з дороги свою худобу, і раз — щоб спрямувати її до водопою, за півмилі на захід. Коли Джек запитав у Вовка, де той живе, новий друг лише махнув рукою в напрямку півночі. Він сказав, що живе зі своєю родиною. Коли за кілька хвилин Джек попросив детальніших пояснень, Вовк здивовано глянув на нього і відповів, що не має ні дружини, ні дітей — він ще з рік чи два не вступатиме у, як він це назвав, «місяць великого гону». Розпусна мрійлива посмішка, яка розквітла на обличчі Вовка, показала, що він із нетерпінням чекає на «місяць великого гону».

— Але ж ти сказав, що живеш із родиною.

— Ах, родина! Вони! Вовк! — засміявся Вовк. — Звісно. Вони! Ми живемо всі разом. Маємо охороняти худобу, сам розумієш. Її худобу.

— Королеви?

— Так. Най вона ніколи, ніколи не помре. — І Вовк зворушливо віддав їй шану, швидко поклонившись і торкнувшись правою рукою чола.

Подальше розпитування трохи розтлумачило все в Джековій голові… принаймні він так гадав. Вовк був неодруженим (хоча це слово й не дуже пасувало). Родина, про яку він говорив, була дуже великою — буквально, родина всіх вовків. Вони — кочовий, але дуже вірний народ, що ходив туди-сюди широченними порожніми просторами на схід від Зовнішніх Форпостів, але на захід від «Поселень» (під цим словом Вовк мав на увазі всі містечка і селища на сході).

Во`вки (і ніколи Вовки` — коли Джек якось поставив правильний наголос у множині, Вовк так сміявся, що в нього з очей аж пирснули сльози) були надійними, старанними працівниками. Про їхню силу ходили легенди, а мужність ніколи не ставилася під сумнів.

Дехто з них пішов до східних Поселень служити вартовими в королеви, солдатами чи навіть особистими охоронцями. У їхньому житті, пояснив Джекові Вовк, є два наріжних камені: Леді і родина. Більшість Во`вків, казав він, служили Леді так, як він, — охороняли її стада.

Корівці були для Територій головним джерелом м’яса, одягу, сала та лампової олії (Вовк не розповідав цього Джекові, але хлопчик сам зробив висновки з почутого). Уся худоба належала королеві, і родина Вовка доглядала за нею з прадавніх часів. У цьому полягала їхня робота. Джекові спало на думку, що їхні стосунки дуже схожі на ті, які існували між буйволами та індіанцями з Американських рівнин…[153] принаймні доки білі люди не загарбали ті території та не зруйнували гармонію.

— Поглянь, і лев спатиме з ягням, і Вовк спатиме з худобою,[154] — пробурмотів Джек, усміхаючись. Він лежав на спині, склавши руки за головою. Його заполонило дивовижне відчуття миру і затишку.

— Що, Джеку?

— Нічого, — відповів хлопчик. — Вовку, а ти справді перетворюєшся на тварину, коли Місяць у повні?

— Звісно ж, так! — вигукнув Вовк. Він виглядав здивованим, ніби Джек запитав у нього щось на кшталт «Вовку, а ти справді підтягуєш штани після того, як покакаєш?» — А Чужинці не перетворюються, так? Філ казав мені це.

— Ну, а стадо, — сказав Джек. — Коли ти змінюєшся, вони…

— О, звісно ж, ми не ходимо біля стада, коли змінюємося, — серйозно відповів Вовк. — Добрий Джейсоне, ні! Ми б з’їли худобу, хіба ж ти не знаєш? А Вовк, який їсть своє стадо, має бути скараним на смерть. Так каже «Книга Доброго Господаря». Вовк! Вовк! У нас є спеціальні місцини, куди ми ходимо, коли Місяць у повні. Так само і корівці. Вони дурні, але знають, що мають піти геть на час повні. Вовк! Вони краще знають, забий їх Бог!

— Але ж ви їсте м’ясо, правда? — запитав Джек.

— Море запитань, як і у твого батька, — сказав Вовк. — Вовк! Байдуже. Ага, ми їмо м’ясо. Звісно, їмо. Ми ж Вовки, правда?