Ларрі влився в загальний потік машин, швидко розігнавши універсал до сімдесяти, і забув про малого в брудних джинсах край дороги. Якщо він до третьої доїде додому, то якраз встигне подивитися бій за титул чемпіона у середній вазі на «І-Ес-Пі-Ен».[150]
Монетка впала, і Джек схилився над нею. Випав орел… та це ще не все.
На монеті був портрет зовсім не Леді Свободи, а Лаури Делосіан, королеви Територій. Господи, як же вона відрізнялася від блідого, незворушного, сонного обличчя, яке він краєм ока побачив у павільйоні, де вона лежала, оточена стурбованими доглядальницями в білих хвилястих хустинах! На монеті її обличчя було пильним, розумним, енергійним і прекрасним. Ця краса не була класичною: лінія щелеп — недостатньо чітка, вилиці — надто м’які. Її краса втілювалася в королівській поставі голови і чіткому усвідомленні того, що вона добра і вправна. Він отримав свою відповідь, і нема чого оплакувати її.
О, і це обличчя, таке схоже на материне.
Джекові очі затягло слізьми і він сильно замружився, не бажаючи, аби сльози впали на землю. Він уже достатньо сьогодні наплакався, як для одного дня.
Коли він знову розплющив очі, Лаура Делосіан зникла; жінка на монеті знову стала Леді Свободою.
Все одно він отримав свою відповідь.
Джек нахилився, підняв монету з пилу, поклав її в кишеню і рушив до західного заїзду на «Інтерстейт-70».
День наступний. Біле, захмарене повітря, що смакує холодним дощем. Кордон між Огайо та Індіаною був зовсім неподалік звідси.
Під «звідси» мався на увазі невеликий гай за Льюїсбурзькою зоною відпочинку на І-70. Джек стояв, заховавшись — на що він дуже сподівався — поміж дерев, і терпляче очікував, доки великий лисий чоловік з гучним гунявим голосом повернеться у свій «Шевроле-Нова» і поїде геть. Джек сподівався, що той скоро поїде — до того, як почнеться дощ. Він і так замерз, бракувало ще й промокнути, бо ніс у нього й так від самого ранку закладений, а голос — захрип. Джек подумав, що тепер він точно застуджується.
Великий лисий чоловік з гучним нахабним голосом назвався Еморі В. Лайтом. Він підхопив Джека близько одинадцятої трохи північніше Дейтона, і хлопчик миттєво відчув, як у нього стислися нутрощі. Він уже їздив раніше з такими ось Еморі В. Лайтами. У Вермонті Лайт представлявся Томом Ферґюсоном і стверджував, що працює в магазині взуття; у Пенсильванії його прізвиськом було Боб Даррент («Майже як у того хлопця, що виконував пісню «Плюск», ги-ги-ги»), а робота змінювалася на наглядача районної старшої школи; цього разу Лайт виявився президентом «Першого комерційного банку Парадайз Фоллза», у містечку Парадайз Фоллз, штат Огайо. Ферґюсон був темним кістлявим, Даррент — гладкий і рожевий, ніби щойно викупане немовля, ну а Еморі В. Лайт — великий і схожий на сову, а очі за окулярами без оправи скидалися на варені яйця.
От тільки Джек збагнув, що всі ці відмінності — дуже поверхневі. Усі вони слухали хлопчикову Історію з однаковим непідробним інтересом. Всі запитували, чи нема в нього вдома дівчини. Раніше чи пізніше він помічав руку (велику нахабну руку) в себе на стегні, а коли дивився на Ферґюсона/Даррента/Лайта, бачив у їхніх очах напівбожевільну надію (поєднану з напівбожевільною провиною) і краплинки поту на верхній губі (у випадку Даррента піт виблискував крізь чорні вуса, як крихітні білі очиці, що визирали з дрібного підліску).
Ферґюсон запитав, чи не хотів би він заробити десять доларів.
Даррент підвищив ціну до двадцяти.
Лайт свої великим нахабним і водночас якимось надтріснутим і тремтливим голосом поцікавився, чи знайде Джек застосування п’ятдесяти доларам — він завжди носить п’ятдесятку у п’яті лівого черевика, казав він, і з задоволенням дав би її паничу Льюїсу Фаррену. Вони б могли заїхати в одне місце біля Рендольфа. Порожній хлів.
Джек не прагнув з’ясувати, яким чином підвищення ціни від Лайта, у всіх його втіленнях, пов’язане зі змінами, які наклали на нього пережиті пригоди, — за природою своєю Джек був не надто інтроспективним і мало цікавився самоаналізом.
Він досить швидко з’ясував, як правильно поводитися з типами на кшталт Еморі В. Лайта. Перша зустріч з Лайтом — коли Лайт представився Томом Ферґюсоном — навчила його, що обережність — головна запорука успіху. Коли Ферґюсон поклав руку Джекові на стегно, хлопчик автоматично відповів, виходячи з прийнятих у Каліфорнії норм (а геїв там не бракувало): «Ні, містере, дякую. Я переконаний натурал».
Звісно ж, його вже мацали раніше — найчастіше в кінотеатрах, але був іще продавець у чоловічому магазині в Північному Голлівуді, який бадьоро запропонував хлопчику відсмоктати йому в кабіні для примірок (а коли Джек сказав: «Ні, дякую», — продавець відповів: «Гаразд, тоді йди приміряй цей синій блейзер, згода?»).
На такі надокучання симпатичному дванадцятирічному хлопчику в Лос-Анджелесі треба було навчитися просто не зважати, як гарненькі жінки вчаться не зважати на те, що їх час від часу мацають у метро. Зрештою, ти вчишся давати цьому раду, навіть не зіпсувавши собі настрій на весь день. Цілеспрямовані чіпляння (на кшталт Ферґюсонових) становили куди меншу проблему, ніж несподіваний напад із засідки. Можна просто відмовити.
Принаймні в Каліфорнії можна відмовити. Східні геї — особливо тут, у глушині — вочевидь, інакше реагували на відмову.
Ферґюсон різко, з вищанням, загальмував, лишивши сорок ярдів гуми позаду свого «понтіака» і випустивши хмарку пилу в повітря.
— Кого ти тут назвав гомиком? — заволав він. — Кого ти називаєш підором? Я не підор! Господи! Підвозиш йобаного малого, а він ще й називає тебе йобаним підором!
Джек вражено витріщався на нього. Неготовий до раптової зупинки, він добряче вдарився головою об торпеду авто. Фергюсон, який ще хвилину тому дивився на нього зачарованими карими очима, тепер, здавалося, був ладен убити Джека.
— Геть звідси! — заволав Ферґюсон. — Це ти підор, а не я! Ти підор! Геть звідси, малий підоре! Геть звідси! У мене є дружина! Діти! Імовірно, є і байстрюки, розкидані по всій Новій Англії! Я не підор! Це ти підор, не я, ЗАБИРАЙСЯ З МОГО АВТО!
Наляканий більше, ніж будь-коли після зустрічі з Озмондом, Джек так і зробив. Ферґюсон, і далі репетуючи, рвонув уперед, обсипавши хлопчика гравієм. Притулившись до скелі, Джек присів і загиготів. Гиготіння обернулося на верескливий сміх, і тоді Джек вирішив тут-таки розробити СТРАТЕГІЮ, принаймні на час, доки він вибереться з глушини. «Будь-яка серйозна проблема вимагає СТРАТЕГІЇ», — сказав якось батько. Морґан енергійно погодився, але Джек вирішив, що цей факт не має заважати йому прислухатися до батькової поради.
Його СТРАТЕГІЯ непогано спрацювала з Бобом Даррентом, і він не мав жодних причин сумніватися, що це не спрацює з Еморі В. Лайтом… і разом із тим він замерз, а з носа текло. Сховавшись за деревами, Джек бачив, як водій ходив туди-сюди, поклавши руки в кишені; велика лиса голова м’яко виблискувала під імлистим небом. Магістраллю котилися великі вантажівки, наповнюючи повітря смородом спаленого дизелю. У лісосмузі лежало багато сміття, як це завжди буває у зонах відпочинку біля федеральних трас. Порожні упаковки від «Доріто». Сплюснуті коробочки від «Біг-Маків». Зім’яті банки від «Пепсі» і «Будвайзера» з кришечками-хвостиками, що дзеленчали всередині, варто було копнути банку. Розбиті пляшки з-під «Дикої ірландської троянди» [151]і джину «Рівно о п’ятій». Розірвані нейлонові трусики з напівзогнилою прокладкою, досі приклеєною до них. На зламаній гілці висів презерватив. Достобіса модної фіґні, ага, гей-гей. А стіни чоловічого туалету було помальовано різноманітними графіті, абсолютна більшість яких стосувалися типів на кшталт Еморі В. Лайта: «Я ЛЮБЛЮ СОСАТИ ВЕЛИКІ ТОВСТІ ХЕРИ», «БУДЬ ТУТ О 4 ДЛЯ НАЙКРАЩОГО В ЖИТТІ МІНЕТУ», «ЗАСУНЬ МЕНІ В ДУПУ». А ще тут трапився поет-гей з великими амбіціями: «ХАЙ ВСІ ЛЮДИ НА ЗЕМЛІ, ЗАЯВЛЯЮ ЦЕ,/ КІНЧАТЬ НА МОЄ УСМІХНЕНЕ ЛИЦЕ».