Раптом лінія стихла. Джек підніс слухавку до вуха і почув тільки чорну мовчанку мертвого повітря.

— Агов, — сказав він і посмикав за важіль.

Цілковита тиша тиснула на вуха. Різкий гудок, що, здавалося, з’явився після смикання важеля. Джек почав правою рукою нишпорити в кишені, шукаючи ще одну монету. Він незграбно тримав слухавку лівою рукою, поки іншою порпався в кишені. Та раптом Джек завмер, почувши, що гудок згас в міжзоряному просторі.

Морґан Слоут заговорив з ним, і чути його було так добре, наче старий добрий дядько Морґан стояв біля сусіднього телефону.

— Пензлюй додому, Джеку, — голос Слоута розрізав повітря, наче скальпель. — Пензлюй додому, поки ми самі не привезли тебе.

— Заждіть, — крикнув Джек, наче він благав про додатковий час: насправді ж він був надто наляканим, щоб усвідомлювати, що каже.

— Не можу я більше чекати, друженьку. Ти тепер убивця. Хіба ні? Ти вбивця. Тому тобі не можна давати жодного шансу. Просто повертайся на той курорт у Нью-Гемпширі. Хутко. Інакше приїдеш додому в мішку.

Джек почув, як щось у слухавці клацнуло. Він кинув її. Телефон, яким користувався Джек, затремтів, а тоді зірвався зі стіни. Він трохи повисів на дротах і важко впав на підлогу.

Двері до чоловічого туалету гучно розчахнулася; хтось закричав:

— Святі УГОДНИКИ!

Джек обернувся і побачив худого, коротко підстриженого двадцятирічного хлопця, що витріщався на телефони. Він носив білий фартух і краватку-метелик — продавець в одному із магазинів.

— Це не моя провина, — сказав Джек. — Просто так сталося.

— Святі угодники, — коротко підстрижений продавець кілька секунд вражено дивився на Джека, смикнувся, наче хотів тікати, а тоді провів рукою по волоссю.

Джек задкував коридором.

Коли він вже їхав ескалатором униз, то нарешті почув волання продавця.

— Містере Олафсон. Телефон, містере Олафсон.

Джек побіг.

Повітря на дворі було чистим і на диво вологим. Приголомшений Джек плентався тротуаром. За півмилі від нього, по той бік автостоянки, чорно-біла поліційна машина повертала до торговельного центру. Джек повернув убік і пішов тротуаром. Трохи попереду родина із шести людей намагалася просунути садовий стілець крізь іще один вхід до центру. Джек сповільнив крок і спостерігав, як чоловік та дружина діагонально нахиляли довгий стілець, щоб той проліз. Діти гальмували їхні дії, вони то намагалися чимось допомогти, то хотіли всістися на стілець. Врешті, горді, як солдати, що встановлювали прапор над Іводзімою на знаменитому фото,[140] родина пройшла крізь двері. Поліційна машина повільно їхала величезною автостоянкою.

Саме за дверима, крізь які неорганізоване сімейство таки протягнуло свій стілець, на дерев’яному ящику сидів старий негр, колишучи на колінах гітару. Джек повільно підійшов ближче і побачив залізний кухлик біля ніг чоловіка. Обличчя старого сховалося за великими брудними сонячними окулярами та крисами пошарпаного повстяного капелюха. Рукави його джинсової куртки зморщилися, наче слонова шкіра.

Джек відійшов від тротуару, надаючи чоловікові максимум простору, якого той бажав, і тоді побачив, що навколо шиї негра висіла табличка з написаними від руки на білому вицвілому картоні великими кривими літерами. Ще через кілька кроків Джек прочитав:

СЛІПИЙ ВІД НАРОДЖЕННЯ. ЗІГРАЮ БУДЬ-ЯКУ ПІСНЮ. ХАЙ БЛАГОСЛОВИТЬ ВАС ГОСПОДЬ.

Джек уже майже пройшов повз чоловіка зі старою пошарпаною гітарою, коли почув надламаний соковитий шепіт:

— Еге ж.

Джек повернувся до темношкірого, і серце загупало в нього в грудях.

Спіді?

Темношкірий намацав свій кухоль, підняв його і потрусив. Кілька монеток задзеленчали на дні.

Це Спіді. За темними окулярами точно Спіді.

Джек був певен щодо цього. Та вже наступної миті він був певен, що там не Спіді. У Спіді не такі широкі плечі, і грудна клітина в нього вужча; у старого друга плечі круглясті і трішки згорблені, унаслідок чого груди трохи западисті. Міссісіпі Джон Гарт,[141] а не Рей Чарлз.[142]

Але я міг би сказати напевне, якби він зняв темні окуляри.

Джек розтулив рот, щоб звернутися до Спіді на ім’я, але старигань несподівано почав грати. Його зморшкуваті пальці — тьмяно-темні, наче вироби з горіхового дерева, які регулярно змащують, але ніколи не полірують — швидко, гнучко і граційно перебирали струни і лади. Він добре грав, витворюючи пальцями мотив. І вже за мить Джек розпізнав мелодію. Вона була на одній із татових старих платівок. Альбом, записаний на студії «Ванґвард», під назвою «Міссісіпі Джон Гарт сьогодні». І хоча сліпий не співав, Джек чудово знав слова:

Білявий футболіст і три його принцеси вийшли з центральних дверей торгового центру. Кожна принцеса мала ріжок морозива. «Містер Америка» ніс по чилі-догу[143] в кожній руці. Вони рушили туди, де стояв Джек. Сам Джек, увагу якого повністю поглинув старий негр, навіть не помітив їх. Його вразила думка, що тут сидів Спіді, і Спіді якось прочитав його думки. А як іще пояснити те, що старий почав грати композицію Міссісіпі Джона Гарта саме тієї миті, коли Джек подумав, що Спіді дуже схожий на цього музику? Ще й пісню, в якій згадувалося його дорожнє ім’я?

Білявий футболіст переклав обидва чилі-доги в ліву руку і щосили вдарив Джека по спині правою. Джекові зуби прикусили язика, наче він потрапив у ведмежу пастку. Біль виявився несподіваним і нестерпним.

— Не так активно струшуй хер, засцяний смердючко, — сказав він.

Принцеси загиготіли і завищали. Джек заточився вперед і перевернув кухоль сліпого. Монети висипалися і покотилися. М’який ритм блюзової мелодії раптово обірвався.

«Містер Америка» і Три Маленькі Принцеси вже пішли далі. Джек дивився на них і відчував уже знайому безсилу ненависть. От що буває, коли ти в такому юному віці опиняєшся на самоті, коли ти відданий на милість чи на поталу будь-кому — від психопата на кшталт Озмонда до старого лютеранина-зануди на кшталт Елберта Паламаунтіна, який уявляв собі нормальний робочий день як гарування і борюкання на замулених полях дванадцять годин на добу під невпинним холодним жовтневим дощем, а обідню перерву — як сидіння в кабіні його вантажівки «Інтернешенел Ґарвестер», поїдання сандвічів із цибулею і читання «Книги Йова».

Джек не мав наміру «поквитатися» з ними, але в нього виникла дивна думка, що, якби йому насправді захотілося це зробити, — він зміг би. Хлопчик відчував, що здобуває якусь силу, схожу на електричний заряд. І часом йому здавалося, що інші люди також розуміють це, про що свідчили вирази їхніх облич, коли вони дивилися на нього. Але він не хотів поквитатися з ними; хотів лишень побути на самоті. Він…

Сліпий шукав розсипані монетки. Його пухкі руки м’яко обмацували тротуар, і здавалося, ніби вони читають його. Він натрапив на десятицентовик, знову рівно поставив кухлик і кинув монетку всередину. Дзеньк!

Джек на віддалі почув, як одна з принцес казала:

— Чому йому дозволяють лишатися тут? Він же такий плюгавий.

І ще тихіше:

— Агась, тако є.

Джек опустився на коліна і почав допомагати, збираючи монетки і кидаючи їх у кухлик сліпого. Внизу, ближче до старого, він відчув запах кислого поту, плісняви і чогось солодкавого на кшталт кукурудзи. Охайно вдягнені покупці торгового центру відсторонювались від них.

— Спасибоньки, спасибоньки, — монотонно бурчав сліпий. У його диханні відчувався давно з’їдений чилі. — Спасибоньки, благослови, благослови тя Боже, спасибоньки.