Джека знудило тонкою цівкою рожевої слини. Лише кілька дюймів відділяли його обличчя від трави, що вкривала довгий схил до шосе з чотирма смугами. Він затряс головою і знову гепнувся на коліна, оголивши сірому небу спину. Світ, цей світ, смердів. Джек змусив себе відступити подалі від цівок блювотиння, що зависли на траві — сморід змінився, але не зник. Бензин та інші безіменні отрути розлилися в повітрі, а саме повітря відгонило втомою та виснаженням — навіть гамір, що долинав сюди від траси, добивав змертвіле повітря. Зворотний бік дороговказу здіймався над головою, як величезний телеекран. Хитаючись, Джек зіп’явся на ноги. Далеко внизу, з того боку автостради, виблискувала безкрая гладінь озера, лише трохи сірішого за небо. Поверхню води часом пронизувало якесь лиходійне світіння. Над озером здіймався запах металевих ошурок і втомленого дихання. Озеро Онтаріо і затишне маленьке містечко біля нього — Олкот чи Кендал. Джек набагато збився зі шляху — втратив сотню чи більше миль і чотири з половиною дні. Хлопчик ступив під знак, сподіваючись, що гірше вже не буде. Він поглянув на чорні літери. Витер рот. «АНГОЛА». Ангола? Де це? Він зиркнув униз, на задимлене маленьке містечко, крізь майже придатне для дихання повітря.

І «Ренд Мак-Неллі», незамінний компаньйон, розповів, що акри водяної гладіні там, унизу, — це озеро Ері. Отже, Джек не змарнував часу в даремних мандрах, навпаки — зберіг його.

Та перш ніж Джек міг вирішити, чи не розумніше врешті повернутися на Території, щойно там стане безпечно — тобто коли диліжанс Морґана від’їде достатньо далеко — перш ніж він зробить це, перш ніж тільки почне про це думати, він спуститься в маленьке задимлене містечко Ангола і погляне, чи цього разу Джек Сойєр, Джекі, не спровокував якісь із тих змін, татку. Він почав спускатися схилом — дванадцятирічний хлопчик у джинсах і картатій сорочці, зависокий як на свій вік, із надмірною тривогою на обличчі. Він уже почав скидатися на нечупару.

На півдороги до траси Джек збагнув, що знову думає англійською.

Багато днів по тому і набагато західніше чоловік на ім’я Бадді Паркінс, який щойно виїхав із Кембриджа, штат Огайо, сороковою трасою, підібрав високого хлопчика, що називав себе Льюїсом Фарреном, звернувши увагу на стривоженість малого. Льюїс, ще зовсім дитина, мав такий вигляд, наче тривога витаврувана на його обличчі. «Розслабся, синку, хоча б заради себе самого, якщо більше нема заради кого», — хотів сказати Бадді хлопчикові. Та малому, як його послухати, бід вистачає на десятьох. Мати хвора, батько помер, його відправили до якоїсь шкільної вчительки, тітки в Бакай Лейк… Льюїсу Фаррену не бракувало турбот. І, схоже, він з минулого Різдва не тримав у руках більше п’яти доларів. Однак… Бадді вирішив, що малий почав йому забивати баки.

По-перше, пахло від нього фермою, а не містом. Бадді Паркінс та його брати працювали на трьохстах акрах землі неподалік від Аманди, десь за тридцять миль від Коламбуса, і Бадді знав, що не може помилитися. Хлопець пахнув, як Кембридж, а Кембридж — село. Бадді виріс серед запахів зораного поля та обори, гною, кукурудзи і теплиць із горохом, і невипраний одяг хлопчака, що сидів поряд із ним, увібрав у себе всі ці знайомі аромати.

А ще ж сам одяг. Місіс Фаррен, мабуть, дуже сильно хворіла, якщо відрядила сина у подертих джинсах, хтозна-який бруд проїв такі зморшки, що ті аж закам’яніли. А взуття! Кросівки Льюїса Фаррена ось-ось мали розвалитися в нього на ногах. Шнурівки злиплися, а тканина порвалася і протерлася в кількох місцях на кожному черевику.

— Кажеш, вони забрали татків автомобіль? Так, Льюїсе? — перепитав Бадді.

— Еге ж, саме так, як я й казав. Ниці боягузи прийшли вночі і нахабно вкрали його з гаража. Не вірю, що їм можна так робити. Хто ж краде авто в людей, які тяжко працювали і справді збиралися поновити виплати, щойно це стане можливо? Хіба ні? Як гадаєте?

Чесне засмагле обличчя хлопчика повернулося до нього так, наче це було найважливіше питання з часів помилування Ніксона,[137] або, можливо, висадки в затоці Свиней.[138] Усі інстинкти Бадді підказували погодитись — і він нахилився, маючи намір погодитися з будь-якою щиросердною думкою хлопчика, від якого так і несло роботою на фермі.

— Гадаю, що у всього, з чим ти стикаєшся, є дві сторони, — не дуже радісно відповів Бадді Паркінс.

Джек блимнув, а тоді перевів погляд на дорогу. І знову Бадді відчув тривогу. Здавалося, хмара стурбованості кружляла над хлопчиком, і чоловік майже пошкодував, що не дав йому ствердної відповіді, якої той так потребував.

— Наскільки я розумію, твоя тітка — вчителька початкової школи, тут, у Бакай-Лейк? — уточнив Бадді, сподіваючись хоч трохи розвіяти сум маленького хлопчика. — Прямуй до майбутнього, а не до минулого.

— Так, сер. Саме так. Вона викладає в молодшій школі. Ґелен Воген. — Вираз Джекового обличчя не змінився.

Але Бадді почув це знову — він не вважав себе Генрі Гіґінсом,[139] професором з того мюзиклу, але він був цілком певен, що юний Льюїс Фаррен говорить не так, як ті, хто виріс в Огайо. Усі слова звучали не так: вони зливалася й повнилися неправильними наголосами. Ні, це й близько не нагадувало голос огайця. А тим більше огайця із села. Бадді чітко чув акцент.

А можливо, якийсь хлопчик із Кембриджа, штат Огайо, міг навчитися так говорити? З якоїсь божевільної причини? Бадді припускав, що міг.

З іншого боку, газета, яку Льюїс Фаррен міцно притискав до себе ліктем, схоже, підтверджувала найглибші й найгірші припущення Бадді Паркінса: його духмяний юний попутник — утікач, а кожне його слово — брехня. Назва газети, яку він міг прочитати тільки якщо трохи нахиляв голову, — «Ангола-Геральд». Є Ангола в Африці, куди подалися безліч ласих до грошей англійців, а є Ангола в Нью-Йорку, якраз на березі озера Ері. Він недавно бачив фотографію того місця в новинах, але не міг точно згадати чому.

— Я хотів би спитати тебе дещо, Льюїсе, — сказав Бадді й прочистив горло.

— Так? — перепитав хлопчик.

— Як так сталося, що в хлопчика з милого маленького містечка на сороковій автостраді — газета з Анголи, штат Нью-Йорк? Міста, що чортзна-де звідси? Мені просто цікаво, синку.

Хлопчик зиркнув на газету, що прилипла до його руки, і ще сильніше притис її до себе, наче боявся, що вона може вислизнути.

— Ох. Я її знайшов.

— Он як.

— Так, сер. Вона лежала на лавці на автобусній станції у моєму місті.

— Ти цього ранку пішов на автобусну станцію?

— Звісно. Це було до того, як я вирішив зекономити гроші й почав голосувати. Якщо ви висадите мене на повороті до Зейнсвілла, мені треба буде лише трохи пройти ліворуч. Можливо, ще до обіду я буду в тітки.

— Можливо, — відповів Бадді, й кілька миль вони проїхали в напруженій мовчанці. Зрештою він не втерпів і заговорив дуже тихим голосом, не відводячи погляду від дороги.

— Синку, ти втік з дому?

Льюїс Фаррен вразив його усмішкою — не осміхом, не імітацією, а справжньою усмішкою. Сама ідея втечі з дому видавалася йому кумедною. Це його смішило. Хлопчик поглянув на Бадді через якусь мить після того, як чоловік зиркнув на нього, і їхні погляди зустрілися.

За секунду, дві, три… скільки тривала та мить, Бадді Паркінс побачив, що немитий хлопчина, який сидить біля нього, красивий. Він ніколи не припускав, що може використати це слово для опису чоловіка старшого за дев’ять місяців, але під усім дорожнім брудом Льюїс Фаррен був красивим. Його почуття гумору миттєво здолало всі тривоги, і на Бадді — п’ятдесятидворічного батька трьох хлопчиків-підлітків — глянула абсолютна доброта, яку підточив надмір незвичайних подій. Льюїс Фаррен, якому за його власними словами, було дванадцять років, заходив далі й бачив більше, ніж Бадді Паркінс, і те, що він бачив, перетворило його на красеня.